27 березня долинчанин Веніамін Назаров відсвяткував свій сторічний ювілей. Випало на його долю пережити Голодомор, Другу світову війну.
Сільський священик нарік його Веніаміном
Народився він у селі Соболівка Коростишівського району на Житомирщині. В ті далекі часи новонародженого малюка в селі куми несли спочатку до церкви, щоб охрестити. А вже пізніше батьки реєстрували у сільраді. Тож ім’я для дитини традиційно обирав священник.
Його мама Євпраксія Назарова була гострою на язик молодичкою. Через це мала напружені відносини з місцевим попом. І дуже переймалася тим, що священнослужитель вибере якесь немилозвучне ім’я для її дитини. Тож, коли куми мали нести новонародженого в церкву для хрещення, жінка давала їм настанови: “Ні в якому разі не говоріть попові, що це моя дитина. Скажете, що Гальчина, вона теж от-от народить. І щоб назвав сина Женьком”.
Прийшли куми до церкви. Побачив їх піп і відразу сказав: “О, то це Пріська сина народила?! Яка Галька? Гальку я сьогодні вранці ще з животом бачив!”. Довго гортав сільський священник книгу, нарешті вибрав ім’я - Веніамін. То так на Веніаміна і свідоцтво про народження виписали в сільраді. Але вдома батьки називали його Женею. Про те, що він Веніамін дізнався коли отримав атестат про закінчення семирічки. Дуже здивувався, як побачив, що прізвище і по батькові його, а ім’я якесь невідоме. Сказав матері, мовляв, це якась помилка, що його атестат виписали на Веніаміна.
Лише тоді мама розповіла синові історію його імені. Тож мав він в своєму житті два імені: від народження і до закінчення школи був Женьком, а після - став Веніаміном.
Голодомор
Пам’ятає чоловік страшні часи Голодомору, коли з селянських комор забирали всі запаси зерна та овочів. В їхньому господарстві були жорна. Коли з хати забирали всі припаси, ці жорна розбили. Хлопчик крутив в руках ті залишки механізму, намагався щось вигадати, щоб знайти їм застосування в господарстві. І таки придумав, як зробити з одного з уламків ступку. Товк в тій ступці зерно, яке вдалося приховати та зберегти. Почали й сусіди приносити, щоб і для них розмолов. Як оплату, люди залишали для хлопця жменьку борошна.
Хата їхня була під самим лісом і батьки працювали в лісництві. Ліс тієї страшної зими їх і врятував. Бо збирали там якісь жолуді, ягоди, кору. А ще мали можливість принести хмиз та протопити піч. Бо багато людей вмирали не лише від голоду, а й від холоду. Ослаблені селяни не мали сил дійти до лісу, щоб зібрати якоїсь кори чи хмизу, для того, щоб протопити й зігріти хату.
Ще згадує дідусь, що були випадки канібалізму в їхньому селі. Пам’ятає, як мати наказувала йому, мовляв, як побачить того чи того з односельців - то щоб не розмовляв з ними, а чимдуж біг додому.
Друга світова війна
Ліс під час Другої світової війни тривалий час рятував хлопця від вивезення на примусові роботи до Німеччини. “Як тільки побачу поліцаїв здалеку, - розповідає пан Веніамін, - відразу до лісу. Немає вдома. Зрештою набридло їм вештатися до нашої хати й пригрозили, що якщо наступного разу не знайдуть мене вдома, то повісять маму з молодшим братом. Змушений був залишитися. Так потрапив до Німеччини. Працював у одного селянина, бауера німецькою. Треба сказати, що добре до мене відносилися. Працював на полі й по господарству, виконував всю звичну селянську роботу. Їли робітники за одним столом з господарями ті ж страви, що й вони”.
1943, Німеччина. Веніамін з поляком Франтішеком
Але одного разу, під час роботи на полі, зустрів втікача, поляка. Той чоловік втікав з якоїсь шахти чи рудника, де дуже тяжкі умови були. Поспівчував йому хлопець, поділився з ним обідом, віддав свої чоботи та ватяну куртку. А через день прийшла за ним поліція, бо поляка того спіймали й він розповів хто йому допоміг з одягом. Хлопця заарештували і відправили до концтабору. Селянин, в господарстві якого працював Веніамін Назаров, щотижня приходив до керівництва концтабором і просив за свого робітника. Але все марно.
Згадує дідусь один випадок, коли дивом залишився живий: “Якось на роботах в концтаборі, під час короткого відпочинку присіли на лаві, чоловік десять нас було. Я маленького зросту, то з самого краєчку ледве примостився. І тут снаряд прилетів. Всі, хто на цій лаві сидів, загинули. Мене вибуховою хвилею відкинуло десь далеко. Згадую, що до пам’яті мене привів один мадяр, почав по щоках бити та трясти. Зрозуміло, що контузію отримав, але того чоловіка досі пам’ятаю”.
На щастя недовго випало пробути хлопцеві за колючою огорожею табору смерті. Радянські війська звільнили бранців і хлопця відразу призвали до лав Червоної Армії. Ще три місяці служби його проходили в Європі. Далі, всіх чоловіків, що були вже у віці, демобілізували, а молодих хлопців залишили далі служити. Подальша служба Веніаміна проходила у Білорусі.
Легко давалось навчання
У 1947 році повернувся додому. Пішов працювати до колгоспу. Юнакові без освіти доручили пасти худобу. Робота нескладна, але маму засмучувало те, що син все частіше повертався додому напідпитку. Вона свого часу із чоловіком розлучилася через його пияцтво та самотужки підіймала на ноги трьох дітей. Дуже не хотіла, щоб син зіпсував свою долю через горілку. Почала з ним розмовляти та говорити про те, що потрібно йому далі навчатися, щоб отримати гарну професію.
Веніамін дослухався маминих слів, закінчив спочатку сільськогосподарську школу, потім технікум. У 1955 році вступив в Києві до сільськогосподарської академії. Навчання на всіх етапах давалося йому легко. Закінчив академію у 1960 році та отримав направлення на роботу в Долинський район Кіровоградської області. На той час Веніамін вже був одруженим, його обраниця - дівчина з їхнього села, тільки на 14 років молодша. Приїхала молода сім’я на роботу вже з шестимісячною донькою Вірою.
З вдячністю згадує чоловік свою вчительку з сільськогосподарської школи Зінаїду Броніславівну Кричко: “Вона вмовила мене продовжити навчання і вступити до технікуму. А коли закінчив технікум - то прийшла привітати й почала розмову про те, що потрібно продовжити навчання і здобувати вищу освіту. Вона бачила в мені потенціал та вірила в мене і я не міг зрадити її очікуванням”.
На Долинщину потрапив за розподілом з академії
Працював спочатку в колгоспі імені Чапаєва агрономом, жили в селі Червоне Озеро. Пізніше його запросили очолити агрохімічну лабораторію, а потім і відділ в Управлінні сільського господарства Долинського району. Там і працював чоловік до самої пенсії.
Донька Віра розповідає, що з того часу, як батько дав слово своїй мамі не вживати спиртного, жодного разу до чарки більше не торкнувся.
Дуже любив батько техніку. Всі побутові прилади завжди ремонтував сам. Часто розбирав щойно куплений прилад, щоб зрозуміти як він влаштований.
“Мама теж дуже любила рукоділля, - пригадує пані Віра, - вміла і пряжу прясти і в’язати, і вишивати. Раніше важко було придбати красиві модні речі. Але багато чого вміли робити власними руками. З нічого виготовляли шедеври. І ми з сестрою теж багато чому навчилися від наших батьків”.
Самотужки пан Веніамін опанував обробку шкір кролів. А потім навчився шити з них шапки. Хутряні шапки тоді в моді були й дізнавшись, що Петрович сам їх шиє - люди робили замовлення.
Книги - найбільше захоплення
Але найбільшим захопленням всього життя Веніаміна Назарова були книги. Читав дуже багато. Мріяв про пенсію, щоб більше часу приділяти саме читанню книг. Захопився вченням лікаря, доктора медичних наук Івана Неумивакіна, почав дотримуватися його рекомендацій в лікуванні та в системі харчування. Вважає, що це йому допомагає підтримувати своє здоров’я та зберігати ясну пам’ять.
Продовжує чоловік читати й нині. Вже немає таких окулярів, які б допомагали йому. Але пан Веніамін все одно читає, тепер вже з лупою. Донька розповідає, що багато батько читає різної духовної літератури. Коли прихильники якоїсь із церков намагаються завести з ним розмову про Бога, про святе письмо, то він своїми питаннями та знаннями дуже швидко дає зрозуміти обмеженість їхнього розуміння віри та релігії.
Пані Віра вважає, що секрет довголіття її батька в його лагідному характері: “Не вмів тато сердитися, от від слова зовсім не вмів. Як би не намагалися його образити, боляче зачепити, викликати якісь негативні емоції - він лише мовчки то все вислуховував і посміхався. І його мама, моя бабуся такою ж була. Мама наша, навпаки, була дуже емоційною. Пам’ять мав тато дуже добру, але минулого року померла моя сестра і батька це сильно підкосило. Він пам’ятає багато, але почав плутатися в подіях”.
Пригадує донька, як батькові на роботі пропонували туристичні путівки до Польщі, до Болгарії. В ті часи поїздки за кордон були недоступні для більшості людей. І така чудова нагода відвідати інші країни, подивитися як там живуть люди, для багатьох залишалася мрією. “А наш тато відмовився. Сказав, мовляв, я й так пів Європи пройшов пішки з 1943 по 1945 рік. Надивився, з мене вистачить, - розповідає Віра. - Але дуже любив природу, обожнював рибалити. На рідній Житомирщині любив ходити до лісу та проміж полів. А там раніше багато льону вирощували. І так гарно навколо як він квітне. В пшеничних полях у нас здебільшого маки ростуть, а там волошки - такі яскраво сині серед достигаючої золотавої пшениці чи ячменю”.
Виростив Веніамін Петрович двох доньок, має чотирьох онуків та одного правнука. Душею він відчуває себе ще молодим. Підводять вже слух та зір. Але чоловік не здається.
Старшому поколінню наших людей довелося багато чого пережити. Вони є свідками історичних подій, але радянська репресивна система жорстко карала тих, хто розповідав пережите не так, як те трактувала влада. Тому більшість людей мовчали, або розповідали лише вибірково. Нині спогади свідків тих подій дуже цінні для того, щоб відновити історію, зафіксувати такою, як вона була насправді.
