Їхній сім’ї довелося часто переїжджати. Сергію, на диво легко, щоразу вдавалося собі знаходити нових друзів. Його відкритість, щирість та доброзичливість немов магніт притягували до нього людей. Таким він залишався завжди : в школі, на роботі, на війні. Ще на початку повномасштабного вторгнення він хотів піти добровольцем. Тоді його не взяли. Вручили повістку пізніше.
Сім'ї довелося часто змінювати місце проживання
Сергій народився 15.жовтня 1983 року у Казахстані в селі Кіяли в сім’ї Євгенії та Володимира Вовк. Подружжя вже мали доньку Світлану, яка на один рік старша від Сергія.
Не минуло і року, як батьки вирішують переїхати до с. Іжевскоє, де жили їхні батьки. В 1984 на роботі загинув батько Володимир Вовк, він працював кранівником на будівництві. Мамі доводиться виховувати дітей одній.
У 1988 році вона приймає рішення переїхати до України в місто Кривий Ріг, де мешкають родичі її мами. Євгенія за фахом ветеринарка і їй дають направлення на роботу в село Новий Кременчук Криворізького району. Там познайомилася з чоловіком, з яким вирішує пов’язати свою долю і в сім’ї народжується ще їхня молодша сестричка Аня.
Потім знову був переїзд до Казахстану, де сім’я прожила 5 років. У 1995 році родина знову повертається до України. І осіли в селі Першотравневому (нині Пелагеївка).
В 2000 році Сергій закінчив 11 клас в місцевій школі.
“Наші батьки часто переїжджали з одного місця в інше, — розповідає сестра Світлана, — для дітей кожен переїзд — це стрес. Тому що на старому місці залишаються твої друзі, в новому селі ти щоразу відчуваєш себе чужинцем, нікого не знаєш, на тебе дивляться з недовірою, влаштовують якісь випробування. Але мій брат дуже швидко освоювався на новому місці. У нього практично відразу з’являлися нові друзі. Я навіть інколи заздрила йому, бо у мене все відбувалося набагато повільніше”.
В новій школі легко став "своїм" в колективі
У селі робота для дітей знаходиться завжди. Тож і Світлана із Сергієм допомагали батькам по господарству. А вільний час проводили разом з друзями: гуляли в піжмурки, їхній двір завжди нагадував ігровий майданчик, всі друзі Сергійка збиралися тут. Літні канікули любили проводити у бабусі з дідусем. Дід катав їх на мотоциклі, возив на дачу де вони ласували ягодами, купалися у річці. Дідусь тим часом ловив для них раків. А ще Сергій обожнював ловити рибу з дядьком на човні. І своє захоплення риболовлею він зберіг в дорослому віці.
“Сергійко почав вчитися в нашій школі вже в середніх класах, — згадує вчителька української мови та літератури Наталія Кузьменко. — Пам’ятаю, що він відразу влився в колектив так, ніби навчався тут завжди. Мав багато друзів серед однокласників і серед старших дітей. Добрий і щирий хлопець, гарно навчався. Щодо дисципліни — то ніхто з вчителів не скаржився на нього. Він дружив з моїм молодшим сином Олександром, часто бував у нас вдома. Завжди ввічливий, спокійний, захоплювався спортом та технікою. Завжди відгукувався, коли хтось просив про допомогу.
Любив своїх сестричок і маму. Завжди про них піклувався”.
З дитинства Сергій мріяв про мотоцикл і по закінченню школи дідусь подарував йому перший мотоцикл. Хлопець був на сьомому небі від щастя. Після школи він поїхав навчатися на слюсаря-механіка у Кіровоград (нині Кропивницький), але не закінчив навчання. Тому що мама перенесла операцію і їй потрібно допомагати по господарству. Та й після хвороби вона вже не могла працювати. До того ж, в цей час, сім’ю покидає вітчим.
Всю відповідальність за родину бере на себе Сергій . Він знаходить роботу і допомагає мамі.
З 18.05.2004 по 28.10.2005 р. він проходить строкову службу у в/ч А-1357, в окремому батальйоні держзвʼязку як радіотелеграфіст в Одеській області. Коли мама приїжджала до нього на присягу, то командир дуже хвалив Сергія за старанність .
Заробляв ремонтами та будівництвом
По завершенню служби, повертається додому. Деякий час заробляє ремонтами та будівництвом по найму. Потім їде до знайомих в Миколаїв працює там на різних роботах. Далі пробує працювати в Києві, але з часом повертається в Миколаїв. Створив там власну бригаду будівельників. Його колега Сергій розповідає: “До роботи він відносився ретельно. Його всі поважали за відповідальність і обов’язковість. Завдяки йому, я багато чому навчився. Постійно допомагали один одному. Це людина до якої можна звернутися за допомогою як вдень, так і вночі — він ніколи не відмовить і не скаже, мовляв, можна було б і до ранку з цим почекати.
Працював якось у нас в бригаді один п’яничка. Інший керівник давно б його вигнав. А Сергій все перевиховати сподівався. Та й, бувало, що вижене. А потім знову назад приймає. Говорить, що шкода людини, адже без засобів для існування залишається ”.
До своїх колег відносився з розумінням, вмів співчувати. Взагалі був добрий до людей. Хоч власної сім’ї не мав, але залишався найкращим другом для своїх племінників.
Ось як згадує Сергія його племінниця Ліза: “Він завжди мотивував прикладом і шаленою енергією. Впевнений в собі, вперний в досягненні поставлених цілей, з правильними пріоритетами. Такий набір якостей мав мій дядько. Насамперед хочу зазначити, що для мене він був не просто дядьком. Він був справжнім другом, з яким я ділилася своїми таємницями, сумнівами, розповідала про проблеми. Ніколи не чула від нього осуду — лише повну підтримку, слушну пораду. Відповідно і про свої успіхи та досягнення мені кортіло розповісти йому першому. І він радів за мене не менше ніж я сама. Нині дуже не вистачає його підтримки”.
Війну зустрів в Миколаєві
На початку повномасштабного вторгнення, у лютому 2022 року, знаходиться в Миколаєві. Сестра з мамою вмовляли повернутися додому, але Сергій відмовився. З перших днів ходив, щоб записатися в ТРО, але там вже набрали людей і йому відмовили.
Деякий час важко було з роботою, але поступово люди поверталися до життя і почали звертатися до нього за ремонтом. Оскільки його добре знали як гарного фахівця з ремонтних та будівельних робіт.
31 травня 2023 року, коли Сергій їхав на роботу, йому вручили повістку. Він відразу пройшов комісію і його спрямували до навчального центру. Після навчання проходив службу в 28-й ОМБр. Рідних оберігав і не розповідав де саме перебував. Заспокоював їх, говорив що недалеко від Миколаєва, в ремонтній роті. Але 16.10 2023 року отримав легке поранення, після якого одразу повернувся до служби.
“Син ніколи не розповідав, що з ним відбувалося і де він бував на війні, Коли ми чули звуки вибухів він говорив, що то далеко, нічого страшного. — говорить мама, — У мене хворе серце і він боявся мене турбувати. Ми навіть не знали нічого про поранення. Як приїхав додому — то лише тоді побачили шрам на обличчі, осколкове поранення”.
З 01.09 .2023 Сергій Вовк брав участь у бойових діях поблизу н.п Диліївка Донецької області.
З 08.11.2023-07.12.2023 пройшов навчання за програмою підготовки навідник-оператор БМП-2. Після цього виконував бойові завдання в м. Костянтинівка Донецького району. Його лідерські якості помітили і він отримав підвищення по службі — звання молодшого сержанта. Був призначений заступником командира бойової машини, навідником-оператором. 15 лютого 2024 року отримав статус “Учасника бойових дій” та “Ветерана війни”. 18 листопада 2024 р нагороджений медаллю “Кращий сержант військової частини А-0666”.
Він був для нас надійним плечем в найгарячіші моменти
Сергій Вовк завжди був дуже відповідальний і уважний до виконання своїх обовʼязків, побратими говорили що він щоразу ретельно все перевіряв і розраховував перш ніж вирушити на завдання. Так побратим “Будун” згадує: “Сергій в дуже короткий термін став душею нашого колективу. Охарактеризувати його можна як справедливу, чесну, доброзичливу людину з твердими переконаннями. На нього можна покластися, звернутися за порадою. Він завжди намагався допомогти або чимось зарадити за будь яких обставин. За час служби з ним, я зрозумів, що це друг на якого завжди можна покластися і довірити свою спину. Стосовно служби з ним можна обʼєктивно оцінити ситуацію або моменти які могли б виникнути під час виконання завдання. А також можливі підводні камені чи непередбачувані моменти. Наприклад, при проведенні оцінки місцевості, з ним я міг провести більш детально, бо він помічав те, що не бачили інші”.
Загинув 16 травня 2025 року під час виконання бойового завдання з логістики неподалік н.п. Озарянівка на Бахмутському напрямку. Група логістичного забезпечення, до складу якої входив Сергій Вовк, потрапила під артилерійський обстріл. Отримав множинні осколкові поранення в різних частинах тіла. Вони і спричинили загибель молодшого сержанта, заступника командира бойової машини, навідника-оператора 1 механізованого відділення 2 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини А0666 Сергія Володимировича Вовка.
“Коли прийшло сповіщення про його загибель, ми до останнього не могли повірити в це, — говорить Світлана. — Для мене він був найкращим братом, завжди підтримував і допомагав. Якщо я потребувала підтримки він завжди вислуховував і заспокоював мене. Таким був і є мій брат мужній, хоробрий, відважний. Непохитний у своїх переконаннях, що треба діяти, а не тільки говорити про незалежність і свободу”.
“Для мене за честь було служити з таким побратимом. Навіки в серці!”, — говорить побратим “Будун”.
“Назавжди Сергійко залишиться в моєму серці, — говорить вчителька Наталія Кузьменко, — Я зберігаю в телефоні нашу з ним переписку: смс, слова вітання до свят, вітальні листівки. Не видалю їх ніколи. Часто переглядаю і ніби чую його голос. Переглядаю фото на яких він завжди усміхнений і щасливий. Серце стискається від болю…
Світла пам’ять тобі наш Герою! Ти в наших серцях назавжди. Герої не вмирають поки ми про них пам’ятаємо!”
“Сергій був навідником у нашому екіпажі БМП — надійним плечем у найгарячіші моменти, — згадує побратим “Ліс”. — Його хоробрість не була гучними словами — ми її бачили в кожному бою, у спокійному погляді перед виходом на завдання, у рішучих діях, коли інші могли розгубитися. Навіть серед жорстокостей війни він зберігав порядність і добре серце. Вічна слава та шана тобі брате. Твоя хоробрість — приклад для нас. Твоя доброта — тепло, яке житиме в серцях. Твоя пам’ять — безсмертна”.
