Викладачка гри на акордеоні та сольного співу в дитячій школі мистецтв пригадує, що дуже в їхній родині всі любили співати. З дитинства її оточувала пісня та розповіді про талановитих предків.
Батько мріяв, щоб діти навчалися музиці
Надія Горбенко розповідає про себе, що народилася вона в 1965 році і саме в цьому році в Долинській відкрилася музична школа. А через 10 років, в 1975 році до неї поступила на навчання Надійка. Її батьки були вчителями літератури, працювали в Долинській школі №2.
Батько дівчинки родом із села Варварівки і село те колись було дуже співочим. Дівчинка пригадує, як вони приїздили до родичів в село і сиділи ввечері на вулиці. А з усіх кутків села лунали пісні: то йшли телятниці з ферми і йдучи співали пісню, з іншої сторони поверталася з поля бригада жінок зі своєю піснею, чоловіки-трактористи додавали свою партію і це було просто диво, яке зачаровувало своїм багатоголоссям.
Є ще в їхній сім’ї цікава родинна історія: Надійчиного дідуся ще до революції забрали в армію і кожен полк до військового параду вивчав свою пісню та мав свого соліста. І от дідуся з його гарним тенором теж поставили солістом. Але, коли командування на параді почули його голос, то зарахували до придворної співацької капели, яка брала участь у двірцевих богослужіннях та до духового оркестру, що був в Санкт-Петербурзі. Там його навчили грати на флейті на якій він і грав в складі цього оркестру. Але була одна вимога до музикантів - вони мали бути одруженими. Тож дідусь повернувся до рідної Варварівки та одружився з дівчиною, яку кохав ще до армії. І вже вдвох повернулися до столиці, де і проживали до 1917 року. Лише після революції повернулися у своє село на батьківщину. Народилося у них п'ятеро дітей, з яких троє стали вчителями, в тім числі і тато Надії. Але що цікаво, дідусь зі своєї сім’ї створив вокальний ансамбль, в якому сам був солістом і своїм багатоголосним організованим співом ця сім’я дивувала все село
Вже в Надійчиній сім’ї, крім неї були ще старші брат і сестра й батько дуже хотів, щоб всі діти навчалися музиці. Тато сам дуже любив музику, адже вся їхня родина була дуже співочою, проте можливості навчатися саме музиці в його дитинстві не було.
Старші брат та сестра росли, коли ще в Долинській не було музичної школи. Брат був 1933 року народження, він освоював акордеон самостійно: намагався відтворити мелодії, які чув по радіо, а батько його поправляв, він мав дуже гарний слух і відразу відчував фальш. А сестра народилася в 1946 році, вона навчалася грі на фортепіано у одній родині, яка проживала в місті та мали вдома інструмент. Пізніше сестра вступила до педагогічного училища на музичне відділення, а потім до музичного училища на вокально-хорове відділення. Потім вона працювала на Донеччині в музичному училищі.
Тож Надія вважає, що їй дуже пощастило, адже вона мала можливість навчатися в музичній школі та втілити батькову мрію в життя.
Навчання розпочала із гри на акордеоні
Навчатися почала Надя в класі акордеона, тому що на цьому інструменті вже грав її старший брат. Купувати інший інструмент в ті часи - то була розкіш. І дівчинка старанно почала опановувати гру на цьому інструменті.
“Але було дуже важко, сам інструмент важкий і мої голі ноги були постійно в синцях - їх защемляло міхом інструмента саме в ті хвилини, коли я натхненно починала творити. І в мене навіть думка така виникала - покинути те навчання, бо дуже боліли синці. Чомусь ніхто не здогадався накрити дитині чимось ноги. Але я була відповідальною дівчинкою і думала, що треба закінчити хоча б рік навчання і тоді вже кидати, - пригадує свій перший рік навчання в музичній школі Надія. - Та зрештою музика мене захопила так, що про ті перші свої невдачі, я вже не згадувала”.
Пані Надія розповідає, що їй дуже пощастило з викладачами. Найперший викладач музики різноколірними ручками розписував ноти, зображав клавіші акордеона так гарно, що просто дух захоплювало. Надійці хотілося просто милуватися цими малюнками, вона дома із задоволенням відкривала зошита і старанно повторювала вправи.
Другий вчитель дуже багато і цікаво розповідав про відомих музикантів та композиторів. Він мав “кольоровий слух” - це рідкісне явище, здатність людини бачити кольори під час прослуховування музики. При чому у двох людей з “кольоровим слухом”, при прослуховуванні одного і того ж твору, кольорові асоціації можуть бути зовсім різними. Дуже цікаво розповідав про те в яких кольорах він бачить той чи інших твір і ми намагалися собі це також відтворити в своїй уяві.
Викладач також дуже трепетно відносився до кожного зі своїх учнів, завжди переживав, коли вони здавали виконання музичних творів. І якщо йому подобалася їхня гра - то він відчиняв в класі двері, щоб це чули всі. Відчувалося, що вчитель пишається своїми вихованцями й тому Надійці хотілося відповідати його очікуванням та боялася розчарувати й підвести його.
“А ще моє дівоче прізвище було Лисенко, як у відомого українського композитора Миколи Лисенка, тому навіть директор музичної школи, мені часто говорила, що таке прізвище - то велика відповідальність. І я просто не маю права осоромити таке відоме прізвище, - пригадує пані Надія. - І я зрештою захопилася музикою так, що вже і забула про те, що на початку планувала покинути ці заняття”.
Навчитися грати на фортепіано мріяла з дитинства
На її прізвище Лисенко у звичайній школі спочатку не звертали уваги, але після знайомства з біографією композитора, до Надійки міцно приклеїлось прізвисько “Композитор”. Але вона не ображалася, бо на той час вона вже була захоплена музикою настільки, що подібне прізвисько трохи тішило її.
Надія пригадує, що вперше гра на фортепіано зачарувала її ще в дитячому садочку. “По перше - іграшковий рояль був серед іграшок в нашій групі. Але він був один і всі діти хотіли ним гратися, тож вихователі встановлювали чергу на цю іграшку. По друге - в нашій групі стояло справжнє фортепіано, але нам не дозволялося навіть торкатися його. Грати на ньому вміла лише медсестра і грала вона лише одну мелодію “Сіній платочєк”, якій навчилася перебуваючи ще на війні. По вечорах нас батьки пізно забирали з садочка, бо більшість з них працювали по змінах. І залишалася інколи чергувати з нами медсестра. Ми найбільше любили ці вечори, бо вона сідала за фортепіано і грала “Сіній платочєк”, а ми всі збиралися навколо неї й зачаровано слухали цю мелодію”, - пригадує Надія своє перше знайомство з фортепіано.
І ще з тих пір дівчинка мріяла навчитися грати на цьому інструменті, але тато сказав: “Навчишся грати на акордеоні (бо він дістався їй від старшого брата) - тоді подумаємо про фортепіано".
На третій рік навчання в музичній школі в програмі з’явилися уроки по фортепіано і дівчинка показала дуже гарні результати на цьому інструменті. Тоді її батькам сказали, що дівчинка має здібності і їй потрібно займатися ще і на фортепіано. Тож Надія відвідувала тепер два відділення, а батьки придбали інструмент. І наразі фортепіано коштує дорого. А в ті часи для їхньої сім’ї це була дуже значна сума.
Надійка закінчила школу із золотою медаллю. Після школи навчалася в педагогічному інституті в Кіровограді на музично-педагогічному факультеті.
Робота в школі мистецтв
В 1993 в Долинській відкрили школу мистецтв і Надія Горбенко стала в ній першим завучем. На цій посаді жінка пропрацювала 19 років до 2012. Потім вирішила перейти виключно на викладацьку роботу для того, щоб реалізувати себе як викладача та застосовувати накопичений досвід.
Надія Горбенко наразі працює викладачкою сольного співу та гри на акордеоні в Долинській дитячій школі мистецтв. Вона розповідає, що часто діти приходять до її класу і гадають, що вони відразу почнуть співати. Але для того, щоб почати співати зі сцени потрібно пройти довгий та нелегкий шлях: вивчити ноти, навчитися розпізнавати їх на слух і розвивати свій голос спеціальними вправами.
“У наших класах, як правило, займаються діти різних вікових груп. І це дуже допомагає молодшим сконцентруватися і налаштуватися на серйозну роботу, старші діти опікуються та наставляють молодших. Проте, кожна дитина - це особистість, до якої потрібно знайти підхід та зацікавити її. Одного бажання навчитися грати на інструменті чи співати часто буває недостатньо. Творчість - це насамперед тяжка та рутинна праця. І дуже важливо вчасно похвалити дитину, підбадьорити, щоб підтримати в неї бажання працювати над собою, - розповідає пані Надія. - Дуже полюбляють діти розучувати пісні, які можна зіграти. Наприклад, народні жартівливі пісні на зразок “Ти ж мене підманула”. Ця пісня дуже мене зацікавила тим, що ми з батьками знайшли різні варіанти слів цієї пісні. А ще її можна дуже цікаво обіграти, коли одночасно дівчинка виконує свою партію, а хлопчик свою і при цьому утворюється така перекличка голосів та одночасне звучання двох партій, як в опері”.
Пані Надія вважає, що творчі здібності дітей важливо починати розвивати якомога раніше, бо зі своєї практики знає, що діти, які в ранньому віці співають разом з рекламою чи зі співаками по телевізору мають більш розвинений слух та голос і важливо їх заохочувати підспівувати рекламі, мультикам, виконавцям пісень. Є безліч різних методик, які в ігровій формі ще в дитячому садочку допомагають розвивати у дитини відчуття ритму.
“А ще хочу сказати, що є люди, які мають абсолютний слух, такі люди зустрічаються приблизно один серед тисячі. Це означає, що вони здатні розпізнавати на слух ноти, виконані на будь-якому інструменті. Більш того, можуть на слух запам’ятати мелодію і записати її, вони не виносять фальші і відразу її відчувають. В нашій школі, за час моєї роботи, ми відкрили цю здатність у кількох наших учнів, - розповідає Надія. - Абсолютний слух мав, наприклад, Моцарт. Він міг почути на вулиці музику, прийти додому і записати по пам’яті ноти. Але ж, якщо людина не займається музикою, то може і не знати про це. Уявляєте, людина з абсолютним слухом, може в житті займатися справою зовсім далекою від музики і навіть не знати, що має такі унікальні здібності”.
Діти не перестають дивувати Надію Горбенко
Викладачка розповідає, що прагне навчити дітей розпізнавати мелодію в художніх творах, віршах, картинах, бачити прекрасне в навколишній природі. Надихатися співом пташок, квітами, природними видами, щоб втілювати ці відчуття в музику та пісню. Для цього на вихідні вона запрошує дітей зі свого класу прогулятися природними околицями міста, парком.
Діти дуже різні, але вони не перестають дивувати викладачку, бо кожен з учнів - це індивідуальність і часто вони пропонують, щось своє. Дуже важливо підтримати їхню ініціативу та фантазію. “Так, наразі є в мене учень, який із задоволенням підбирає мелодії, записує їх, вставляє до відеоігр, тобто проявляє власну творчість та знаходить застосування для своїх творів, - про кожного зі своїх учнів пані Надія розповідає із захопленням. - В цьому році до мене прийшла дівчинка, яка має абсолютний слух, вона не виносить фальші і співає тихо, боячись схибити та не потрапити в потрібну ноту”
Сім’я
Чоловік у пані Надії був також долинчанином, познайомилися з ним після закінчення інституту. Починав працювати в технічному відділі архітектурного бюро, був дуже хорошим проектувальником і причетний до будівництва багатьох споруд в місті. Хоча, архітектура, на думку жінки - це також музика, що застигла в камені. Був дуже талановитим та відповідальним в своїй професії. Правда, важкі дев’яності роки із затримками заробітної плати, багатьох людей змушували змінювати свою професію, для того, щоб мати можливість прогодувати сім’ю.
“Дуже гарна у нас сім’я була, 33 роки прожили разом, жили завжди в злагоді. Але тяжка хвороба забрала його у нас з донькою”, - з сумом говорить Надія.
Донька Вікторія також навчалася в ДШМ в класі скрипки та фортепіано, дівчина дуже добре закінчила школу, сама пише музику і мріє своє життя пов’язати з творчістю”.
Пані Надія вважає, що нашому місту дуже пощастило, що тут вдалося зберегти школу мистецтв, в якій є вже свої традиції, відомі учні та чудовий колектив викладачів, закоханих в свою професію. Дуже пощастило Долинській з директором ДШМ, адже завдяки ентузіазму, організаторським здібностям та вмінням переконувати Марині Бєловій вдавалося в найтяжчі роки зберегти школу та її колектив від скорочення.
