Вже два роки минуло від звільнення, але Лідія Підозерська щоразу здригається з жахом, коли чує звук сирени машини поліції чи невідкладної допомоги. Мозок настирливо попереджує: “Їдуть тебе арештовувати”. Тільки зусиллям волі жінка змушує опанувати себе і вкотре повторити, що арешт і полон вже позаду.
Лідія Підозерська до закінчення школи проживала з батьками в місті Апатити Мурманської області. Її батьки - обоє науковці, працювали в Кольській філії Академії наук СРСР. Вступати до вишу вона приїхала в Херсон. Її батько родом з цього міста і тут проживав дідусь, теж науковець, відомий селекціонер по сої та бавовнику. Ліда вирішила піти по його стопах і поступила на агрономічний факультет Херсонського сільськогосподарського інституту. Після його закінчення працювала в зональній агрохімічній лабораторії, закінчила аспірантуру. Пізніше перевелася до лабораторії селекції багаторічних трав в Інститут зрошуваного землеробства.
Тут вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Артем працював програмістом в інституті. Це сталося на початку 90-х років. Комп’ютери тоді ще були рідкістю, працювати з ними теж могли не всі. “Інститут на той час мав спеціальний відділ для математичної обробки результатів дослідів. Я приносила туди свої дані і познайомилася там з Артемом — розповідає жінка. — Почали зустрічатися.
Відразу після грошової реформи Павлова, Артем покинув роботу в інституті. Разом зі своїм другом заснували власну фірму. Спочатку займалися тим, що різали великі рулони паперу на менші, для використання їх на принтерах. Продавали цей папір підприємствам. Таким чином він заробив на свій перший власний комп'ютер і почав писати економічні програми на замовлення.
На початку 90-х років ми в інституті по кілька місяців сиділи без зарплати. То була ера бартеру. Часто видавали замість грошей якісь продукти чи товари. І з чоловіком за виконані замовлення також розраховувалися товарами. Так вийшло, що він для Полтавського фарфорового заводу написав економічну програму на замовлення. Розрахувалися з ним посудом і порекомендували його для інших підприємств з цієї ж галузі. Вийшло так, що за кілька замовлень йому заплатили різним посудом. А щоб жити - треба гроші мати. Продавати його на ринку ми не мали часу і я спробувала ходити по магазинах, по кафе та ресторанах і пропонувати їм цей посуд. Нам вдалося його продати саме закладам громадського харчування. Більш того, почали запитувати про інші товари для кухні. І у Артема виникла ідея започаткувати бізнес, який постачатиме посуд та інше кухонне начиння для підприємств громадського харчування. Зв’язки із заводами він вже мав. Так виникло ТОВ “Барс” (така назва в пам’ять про улюбленого пса Артема, який був в нього в дитинстві). В Херсоні, на той час, подібного бізнесу не було. Ми стали першими”.
Ліда звільнилася з інституту, стала допомагати чоловікові в бізнесі. В сім’ї народилися син та донька. З часом вони змогли придбати власну квартиру. Бізнес поступово розвивався і подружжя вважало себе цілком забезпеченою родиною.
Пані Лідія можете згадати перший день повномасштабного вторгнення?
Того дня мене розбудив телефонний дзвінок о 7:30. Телефонувала співробітниця, сказала, що на роботу ніхто не прийде, тому що почалася війна. Я спала так міцно, що не чула вибухів в Чорнобаївці та за Антонівкою. Пізніше дізналася, що о 4:30 обстріляли аеродром та частину ППО.
Ми почувалися розгубленими, не знали що робити. З’їздили з чоловіком на роботу, потім повернулися додому. З балкону своєї квартири на 9-му поверсі ми бачили де на Лівобережжі точаться бої — вибухи в напрямку села Копані та біля Олешок. Було чутно кулеметні черги, літали гвинтокрили, часом над нами з потужним ревом пролітали ракети. Бачили ми і бої на Антонівському мосту. Як ЗСУ тричі його відбивали, а потім відступали. Зрештою, 26 лютого побачили як колона ворожої техніки неперервним потоком почала рухатися через міст.
24 лютого 2022 року. Вид з балкону Лідії
Ми обоє перебували в стані шоку. Вперше в житті не знали, що робити. Син наш навчався за кордоном. Донька вже жила в Києві, вона зустрічалася з молодим чоловіком, громадянином Польщі, який в ті перші дні знайшов через інтернет водія, що відвіз її до польського кордону і там зустрів.
Я зібрала всі цінні речі та наші сімейні накопичення і думала над тим як і куди їх сховати. Чоловік отямився першим. Сказав, що в ситуації, що склалася, жити в багатоповерхівці, яку видно, як на долоні з вже окупованого Лівобережжя дуже ризиковано. У нас на Воєнці (район Херсона) був крихітний будиночок над самим Дніпром. У випадку, якщо не стане електрики, води та газу — то там можна принести воду з Дніпра і розвести багаття на вулиці. Я почала якось хаотично збиратися. Взяла все необхідне для собаки і майже нічого не взяла для себе. Придбали якісь запаси їжі, там у нас зовсім маленький холодильник. Багато туди не складеш.
Перші дні ми зовсім нікуди не виходили, постійно слідкували за новинами, взагалі ситуація не вкладалася в голові. Щиро вірили, що це все ненадовго, що скоро росіян виженуть. 1 березня окупанти зайшли в Херсон.
фото 2019 року
Наші сімейні накопичення та свої ювелірні прикраси я закопала на подвір’ї. Сфотографувала це місце і про всяк випадок відправила дітям фото. Мовляв, якщо з нами щось станеться, щоб вони знали де шукати.
Неподалік, на сусідній вулиці жила мама Артема. Вона вже майже нічого не бачила. За нею всі родичі доглядали по черзі. Ми носили їй їжу та ліки, допомагали по господарству. Вона ніяк не могла повірити в те, що містом їздять російські танки.
Потім побачили в соцмережах заклики жителів виходити на протести. Ми теж пішли, брали участь в усіх протестах до того часу, поки окупанти не почали стріляти в людей. Вирішили, що далі робити це надто небезпечно.
5 березня 2022 року. Херсон, площа Свободи
Чи не виникало у вас бажання виїхати з окупації?
Ми вірили в те, що окупація - це тимчасово, не надовго. Потім, як залишити повний склад з товаром? У нас працювало 15 людей. Це значить, що люди залишаться без роботи, без засобів для існування. Ми відчували за них відповідальність. Побачили, що оговтавшись від першого шоку, якісь магазини відкрилися і працюють, якісь з шаленими знижками розпродують залишки товарів. Вирішили відкритися і ми. Продавати товари, які залишилися. Посуд під час війни та окупації не надто користується попитом. Щось потроху продавалося, хоча б на зарплату нашим співробітникам. Ми продавали виключно за гривню та приймали до оплати українські банківські карти.
Наше оточення — друзі та родичі, люди вже такого віку, що мають дорослих дітей, а дехто і онуків. Дітей з онуками всі постаралися вивезти з окупації, а самі залишилися.
Як сталося, що вас заарештували і за що?
Один наш знайомий, директор Херсонської філії Київського інституту реклами, виїхав з родиною із окупації. А потім зателефонував нам і попросив із художньої школи забрати та заховати в його квартирі зовсім нові українські підручники. Було страшно, ми домовилися зі співробітниками школи, вони нам допомогли. І у нас все вийшло.
Мабуть, ця операція додала впевненості в тому, що дотримуючись якоїсь обережності можна щось сховати, перевезти.
Від першого шлюбу у мого чоловіка є син Сергій. Він працював заступником директора Пенсійного фонду області. З перших днів війни він пішов до тероборони. Коли стало зрозуміло, що ЗСУ відступили, а тероборона не здатна протистояти ворожій армії, то більшість з них розійшлися по домах Чоловік допоміг йому заховати автомат (в подальшому його при обшуку так і не знайшли).
Оскільки Сергій держслужбовець то знав, що до нього прийдуть з пропозицією про співробітництво. Він попросив Артема знайти йому надійне житло, яке б ніяк не було пов’язане з ним родинними зв’язками. У мене після смерті тата залишилася квартира і я запропонувала йому пожити в ній.
Ця квартира знаходилася майже поруч із приміщенням Пенсійного фонду Херсонської області. Сергій, скористався цією близькістю, і всі комп’ютери з роботи переніс на квартиру, щоб зберегти державне майно і знищити базу даних пенсіонерів області.
фото ілюстративне
Але це не залишилося непоміченим і одна із його співробітниць написала на нього донос.
Коли Сергій перестав відповідати на дзвінки ми прийшли до нього в квартиру. Побачили, що комп’ютери всі на місці, гроші та телефон також, один з комп’ютерів ввімкнений, ніби він щойно працював за ним. Самого Сергія немає. Ми вирішили, що він потрапив в біду. І потрібно докази, тобто комп’ютери, заховати.
Поговорили з родичами, з друзями і домовилися про місце куди перевеземо техніку. 21 липня 2022 року приїхали з коробками в які складали комп’ютери, щоб сусіди не бачили що саме ми вивозимо. Коробок не вистачило, тому чоловіки першу партію повезли. А я залишилася їх чекати. Сходила на Дніпровський ринок, потім повернулася. Тут вигулькнула сусідка, мовляв, Лідочка, що це ви тут вивозили. Відповіла, що планую здавати квартиру, тому забираю свої речі звідси.
Повернувся брат чоловіка Олексій зі своїм другом Олегом з коробками і ми почали підніматися до квартири. І тут біля самих дверей нас оточили автоматники в балаклавах — одні спустилися зверху, інші піднялися знизу. Нас заштовхали до квартири, розтикали по різних кутках. Підійшли два фсбешники (так вони представилися) та почали допитувати. Я спочатку сказала, що нічого і нікого не знаю. Просто господиня квартири, яку здаю. У нас з чоловіком різні прізвища. Але цей обман швидко розкрився, бо на сторінці про одруження є запис, що мій чоловік Артем Барчук. Тут же звідкись привели і Сергія в наручниках. Чоловіків били, щоб дізнатися куди вивезли техніку. Мене не чіпали.
Потім мене посадили в машину, куди поділи чоловіків — я не бачила. Знаходилася в шоковому стані, все було як в тумані. Нас повезли на сусідню вулицю. Там в квартирі одного з родичів знаходилася вивезена техніка. Мене залишили в машині, а самі піднялися в квартиру. Я встигла написати повідомлення чоловікові, щоб він сховався. Раптом почула стогін, запитала хто. Це був Сергій, його запхали до багажника. Запропонувала йому просунути за сидіння знеболювальне (я вже в такому віці, що ліки ношу з собою постійно). Але в нього руки були сковані за спиною.
Що сталося з вами далі? Куди вас відвезли?
Далі нас відвезли до Дніпровського райвідділу поліції м. Херсон. Я побачила як заводять Олексія з Олегом, а пізніше завели і Артема. Його схопили, коли він їхав до нашого будинку на Воєнці вузьким провулком. Побачив попереду автоматників і помітив, що слідом за ним їде мікроавтобус. Єдине, що він встиг зробити — трохи привідкрити двері і в кущі викинути телефон. В телефоні були фото та відео з мітингів проти окупації та багато чого, що свідчило про нашу проукраїнську позицію.
Спочатку хлопців розкидали по різним камерам. Там всього лише дві одиночних камери для затриманих. В одну з них посадили Сергія, в другу Артема, Олексія в клітку, а його товариша в кімнату для допитів і прикували до батареї наручником. Між столом чергового та камерами був невеличкий закуток, який замикався. Туди поставили стілець і посадили мене. На цьому стільцеві я прожила два місяці. Довжина цієї імпровізованої камери складала 8 кроків.
вересень 2025 р.
Пані Лідія розповіла, що пізніше у відділення привезли ще затриманих людей. Всього перебувало тут у кожній камері від 8 до 5 чоловік. Спати спочатку доводилося на голій бетонній підлозі. Вдалося випросити у охоронників картон, пізніше родичі принесли каремати.
Не годували зовсім. І забороняли родичам повідомляти де вони знаходяться. Їх розшукала Наталія Барчук, дружина Олексія і щодня передавала їжу. Ділити на порції їжу довірили Ліді і вона ділила її на всіх ув’язнених, бо родичі приходили не до всіх. Часто люди не могли самостійно розшукати своїх рідних по всім точкам ув’язнення в місті.
Можливості помитися не було, в туалет потрібно ходити лише з охоронцем і Лідії забороняли зачиняти двері туалету. Тобто, вона мусила це робити при чоловіках. Спала у своєму закутку на матрасі, який знайшли за однією з шаф. Один з охоронців приніс їй ковдру під якою вона могла переодягнутися. Воду пляшками Ліда носила з туалету у супроводі охоронця, щоб передати її чоловікам. Вночі до туалету ніхто не виводив і жінка змушена була збирати сечу в пластиковий стакан і потім виливати через вікно.
Приблизно через місяць сказали, що можуть зробити душ, якщо родичі передадуть для нього необхідні деталі. Після цього раз на тиждень дозволяли помитися холодною водою в душі.
Літні місяці в Херсоні дуже спекотні. Без належного провітрювання, ув’язнені страждали від спеки та задухи як вдень, так і вночі.
На прогулянки не виводили зовсім. Тому, в своїй тісній камері вона старалася щодня пройти хоча б 1000 кроків. Лампочка була дуже тьмяною, родичі принесли Ліді ліхтарик і підсвічуючи цим ліхтариком вона читала книги, які їй теж приносили рідні.
Антонівський міст в Херсоні до повномасштабного вторгнення
Жінку інколи змушували виносити сміття до сміттєвого баку, що стояв у дворі в супроводі охоронця. А чоловіків час від часу використовували як вантажників. В такі рідкісні хвилини вони могли подихати свіжим повітрям. Не допускали до побачень родичів, не було можливості спілкуватися з рідними телефоном. Інколи Наталія передавала їм записки, які ховала в їжу. В них розповідала про свої намагання їх визволити та про те, що відомо їй про положення в місті та країні. Сама Ліда теж інколи передавала записки, які ховала в брудну білизну. “Прямо відчувала себе якоюсь підпільницею, — говорить жінка.
Коли в липні ЗСУ почали цілеспрямовано обстрілювати Антонівський міст хаймарсами - то всі охоронці спускалися в сховище. Про те, щоб забрати із собою в’язнів не було навіть і мови. “В такі хвилини було дуже страшно, — згадує Лідія, — зовсім не хотілося загинути закованим в клітці та ще й від української зброї. І ми ж розуміли, що приміщення РВВС - це цілком законна ціль для ЗСУ”.
Антонівський міст під час окупації. Перші ураження ЗСУ Хаймарсами
До 24 лютого 2022 року жінка планувала свій 60-річний ювілей відзначити в Туреччині разом з чоловіком. Раніше їм не доводилося бувати в цій країні, тому мріяли поніжитися в Середземному морі, піднятися крутою стежкою в гори, відвідати багатоголосий та яскравий турецький базар. Навіть в страшному сні не могла собі уявити, що замість Туреччини опиниться в тюремній камері, на стільчику, поруч з камерою чоловіка. Наталка передала їй в цей день навіть тортик і квіти. В тих умовах — то була хоч якась втіха, що про тебе пам’ятають і не полишають сам на сам.
Пані Лідія, яке звинувачення вам висунули?
Перший допит нам влаштували лише через тиждень перебування в ізоляції. А другий через два місяці.
Вони обшукали наші помешкання, забрали всі гроші. Адже нам доводилося вдома тримати гроші фірми, оскільки банки не працювали. Забрали три автівки нашої сім’ї. Висунули нам звинувачення в організації пограбування державного майна в особливо великих розмірах і пообіцяли, що за це на нас очікує ув’язнення на 15 років. Але Сергій сказав, що на сайті Пенсійного фонду є розпорядження забезпечити збереження майна від можливого мародерства. І він всього лиш виконував це розпорядження. (примітка ред. Сергій ймовірно знищив базу даних ПФУ в Херсонській області, оскільки окупанти почали створювати нову. Для цього вони оголосили про реєстрацію всіх пенсіонерів. Це призвело до великого скупчення людей, черг під ПФ та незадоволення населення. І суттєво затримало виплати російських пенсій)
Відпускати нас і повертати вкрадені автівки та гроші їм не хотілося, тож шукали інші зачіпки: запаси продуктів, консерви та крупи, туалетний папір, мовляв, це для забезпечення ДРГ. Але ж зайдіть в будь-який дім і ви знайдете запаси продуктів. Бо люди не знають, що з ними буде завтра. А в нас ще й домашні тварини, яких також потрібно годувати. І я годувала, крім своїх ще й чужих покинутих тварин. В моїй сумці знайшли сувенірний значок із зображенням суцвіття кропу та написом “УКРОП”. Приписали зв’язок з терористичною організацією. Я запропонувала їм загуглити назву, що це всього лиш політична партія в Україні.
Слідство та допити проводила слідча, говорили, що вона з Криму, пані майор поліції. Дуже жорстока, її боялися навіть росіяни і колаборанти. Коли Наталя знайшла російського адвоката з Криму, який погодився нас захищати за 1 тисячу доларів, то вона заборонила його допустити до нас. Маму Сергія довела до стану, що для неї викликали швидку. Я ж сиділа поруч зі столом чергового і бачила та чула все що відбувалося.
вересень 2025 р.
Минуло три місяці. За цей час нам не висунули жодного звинувачення, не викликали на допити і при цьому не повідомляли скільки ще нас будуть тримати. Коли почалися розмови про евакуацію у нас з’явилася надія на звільнення. Частину людей, яких тримали разом з нами, відпустили. Навіть тих, кого звинувачували в тероризмі. Мене перевели із тісного закутка до камери, сусідньої з чоловіком. Начальник Дніпровського відділення також проговорився, що нас можуть звільнити.
20 жовтня нас відвезли, щоб пройти флюорографію, обстеження та взяти якісь аналізи. 21 жовтня через переправу перевезли в Олешки. Там мене помістили в якийсь напівтемний каземат з розбитим вікном та металевими нарами. Там було дуже холодно, не годували зовсім. Один раз на день небайдужі люди-волонтери приносили трохи якоїсь їжі і її ділили на всіх. Не було там і можливості помитися, принесли кілька пляшок води. І я не знала на скільки їх потрібно розтягнути. Невідомо чи принесуть мені її ще.
Фото одного з місць ув'язнення полонених в Херсоні
Пробули Барчуки в Олешках дві з половиною доби. Потім їх вивели, зв’язали руки за спиною будівельними стяжками і завантажили в автобус. Саме завантажили, бо кидали людей разом з речами. Зі скованими руками, зав’язаними очима вони не могли сісти на сидіння, а лежали хто де впав. Куди приїхали вони не розуміли. Вивели всіх з автобуса, вишикували вздовж якоїсь стіни. Наказали всім зігнутися і стояти в такому вигляді якийсь час. Кожного змусили прокричати: “Слава Путіну! Слава Шойгу!”. Потім чоловікам по черзі наказали забігати до приміщення. Коли дійшла черга до Лідії, сказали: “Стоп. Ти їдеш далі”. Крім жінки в автобус зайшли 8 автоматників, коли заходив останній, йому сказали: “Серед нас тут леді. Ти хочеш леді?”. Чоловік поглянув на жінку, скривився і сказав, що гидує такою леді.
Вперше в житті Лідія зраділа тому, що мала такий виснажений і непривабливий вигляд — кілька днів не було можливості помитися, волосся злиплося, від поїздки в задушливому автобусі серед купи речей тіло спітніло.
Як пізніше вона зрозуміла, її привезли в Чаплинку. Помістили в одиночну камеру в якій вже сидів чоловік. Чоловік той виявляється став колаборатом, але й на нього хтось написав донос, тому теж потрапив в ув’язнення. Чоловік спав на нарах, Ліда розмістилася на підлозі під нарами, попросила, щоб віддали її речі — туристичний килимок, легеньку ковдру та маленьку подушку. Крім того вимагала, щоб віддали і інші речі: продукти, засоби гігієни, ліки, тонометр. На що їй відповіли, мовляв сумки лежали на вулиці, їх розтягнули собаки. Зрештою її сумку розшукали і принесли. Але вона не знайшла там більшої частини своїх речей — продуктів, засобів гігієни, ліхтарика, ліків тощо. Тонометр та ліки їй спочатку видавали на вимогу, але потім їм це набридло і їх жінці повернули. Якийсь час їй довелося ділити камеру з чоловіком, але потім привели ще жінок і Ліду розмістили разом з жінками.
Наталя Барчук переїхала на Лівобережжя слідом за ув’язненими родичами, зняла житло у небайдужих людей і намагалася хоч якось допомогти всім своїм родичам, яких розмістили в ізоляторах різних міст: Чаплинка, Новотроїцьке, Каланчак.
Скільки вас перебувало в одиночній камері?
Кількість постійно змінювалася, когось відпускали, когось приводили нового. Найбільше в одиночній камері нас розміщувалося 5 осіб. Двоє - на нарах, двоє - під нарами і одна в проміжку між нарами і туалетом. Але найгірше було залишатися одною. Дуже важко, коли зовсім немає до кого слова сказати. У мене був зошит, ручка та російсько-німецький словник. І то я в такі дні вчила слова з німецької мови. Коли стало нас більше - жінок перевели до камери в підвалі.
вересень 2025. Всі ці жінки пройшли через російський полон
Тут в Чаплинці я на власні очі побачила в ув’язненні нашого херсонського мера - Ігоря Колихаєва. Це сталося під час одного з виведень до туалету. Ми впізнали його і привіталися. Хто б там що не вигадував про його продажність, я бачила як з ним обходилися і бачила як він тримався. Він такий же в’язень як і ми. Тільки тримали його переважно в одиночній камері. Поки він перебував в Чаплинці, Наташа також для нього передавала їжу.
Потім його вивезли. І вже брат чоловіка, Олексій, якого утримували в Новотроїцькому, розказував, що камера Ігоря Колихаєва знаходилася поруч з його камерою. Тільки називали там його не власним іменем, а Іваном Івановичем Івановим. Тобто, таким чином намагалися приховати місцеперебування.
Жінок тут не били, а чоловіків били. Ми чули крики. І за час мого перебування в Чаплинському ізоляторі померли двоє чоловіків. Їм не надали вчасно медичної допомоги. Один помер від каменю в сечовивідних шляхах, другий — від хвороби печінки.
Найогидніше тут було те, що охорона безсоромно грабувала продуктові передачі, які приносили родичі для в’язнів. Я це бачила на власні очі, оскільки більшу частину перебувала в камері біля посту чергових. Вони щодня перебирали передачі, вибирали з них те, що їм подобалося — пиріжки, м’ясо, фрукти. І цілий день харчувалися продуктами, які рідні передавали полоненим. Крім того, колупалися в продуктах, перевіряли чи є записки. Тут працювали переважно колаборанти, але були службовці і з рф. Найбільше ми боялися казаха з Наро-Фомінська, який примушував нас вчити гімн росії, та вимагав щоб ми його співали щодня.
Можливости митися не було. Каналізація не працювала. Чоловіків виводили митися в дворі біля колонки, навіть взимку. Жінкам з часом дозволили раз на тиждень підігріти воду і помитися.
Підвал, в якому тримали ув'язнених в Херсоні
Якось з їжею мені потрапила записка, що нам призначено строк ув’язнення пів року. Але пів року пройшли, а мене не відпускали. Поцікавилася у начальника охорони, він пообіцяв дізнатися. Повідомив, що нам продовжили термін ще на 2 місяці. Я розплакалася, здавалося, що кінця краю цьому немає.
Довго вам ще довелося перебувати в Чаплинці?
Ні, невдовзі викликали 6 чоловік, зі мною в тім числі і сказали збирати речі. Куди нас везуть дізнатися не вдалося. Нас спочатку на одну ніч завезли до Новотроїцького. Там мене поселили в жіночу камеру. Серед тих жінок, знайшлася навіть одна з якою ми певний час співпрацювали по роботі. Це була не тюремна камера, а кімната в приміщенні архіву. Трішки кращі умови. Ми довго розмовляли з тими жінками і вони розповіли, що там теж якийсь час знаходився Ігор Колихаєв. Вони його впізнали і спілкувалися з ним під час виведення до туалету. Він підтримував їх словами, а вони у відповідь його. Забігаючи наперед скажу, що ці дівчата розшукали нас після звільнення і дуже нам допомогли з інформацією куди слід звернутися за допомогою з реабілітації, дати свідчення тощо.
Ігор Колихаєв, мер Херсона
А наступного дня мене повезли далі. Куди я потрапила — дізналася про це лише через місяць. Всі хто там знаходилися теж цього не знали. Тут годували тричі на день, була можливість прийняти душ, навіть постільна білизна була. Але незважаючи на всі ці переваги, мені підвал в Чаплинці видався раєм. Це просто якийсь концтабір. Тут за кожну провину карали весь поверх.
Чоловіків тут перебувало 200 осіб. І як тільки ЗСУ обстрілювала якийсь об’єкт на Лівобережжі — приїздила команда солдат і вони били та знущалися з чоловіків. Жінок за кожну провину шикували в коридорі, наказували широко розставити ноги і в такому положенні стояти по кілька годин. Били по ногах, якщо здавалося, що ти недостатньо широко їх розставила. Не провинитися там було неможливо.
Висів розпорядок дня, все потрібно виконувати згідно цього розпорядку. Не можна почистити зуби на 5 хвилин пізніше чи раніше. Але ж ніхто з нас не мав годинника. В приміщеннях висіли камери спостереження і кожен наш рух відслідковувався. Вдень дозволяли лише ходити, або сидіти рівно на ліжку. Не можна притулятися спиною до стіни, підняти ноги на ліжко. Не можна робити зарядку. Спостерігаючи за постом охорони ми навчилися відслідковувати час, хоча б приблизно.
вересень 2025. Вони пройшли через російський полон
В мене спочатку відібрали ліки. Я сказала, що ці ліки повинна приймати щодня до кінця свого життя, оскільки в мене проблеми із щитовидною залозою і можу померти. Охоронці розсміялися і відповіли, що похоронять мене тут безплатно. Маю цьому радіти.
Без передач від рідних там вижити неможливо. Аби не Наталка — я б точно стільки не витримала. На місяць давали 50 г мила, це для того, щоб помитися і випрати білизну. Білизну доводилося штопати та зашивати. Випрану білизну ми ховали за батареями, бо відкрито сушити на батареях не можна.
Вам вдалося дізнатися, що це за місце?
Так, лише через місяць я дізналася, що знаходимося ми в Чонгарі. Я в зошиті відмічала дні, чекаючи коли ж завершаться ті два місяці. Незадовго до закінчення цього строку мене викликала слідча і сказала, що для того, щоб мене відпустили, потрібно підписати якісь папери. Я прочитала, текст зовсім не відповідав моїм показанням. І дату арешту вказали не липень, а вересень. Мені відповіли, мовляв, якщо почнемо міняти, то процес затягнеться ще невідомо наскільки. І я підписала.
Потім виявилося, що у нас вже є адвокат. Його найняла Наталя. І адвокат вилаяв мене за те, що я підписала ті сфабриковані показання.
Виявилося, що підстав для нашого арешту не було взагалі. Адвокат десь дістав довідку, що ці комп'ютери на час нашого арешту не перебували на балансі російської державної установи. Більш того, при евакуації (втечі) на Лівий берег їх не забрали з собою. Донос був лише на Сергія Барчука. На всіх інших членів “прєступной групіровкі” не мали ні заяв, ні звинувачень. Вся справа розсипалася, нас утримували незаконно. Крім того, нас пограбували - вкрали гроші та машини. Слідчі, які вели нашу справу звільнилися.
Зрештою відбувся суд на якому мого чоловіка та Олексієвого друга Олега відпустили під підписку про невиїзд. Мене відпустили під домашній арешт наступного дня. Але в ув’язненні залишили Олексія та Сергія.
31.08.2023. Перший день звільнення Сергія та Олексія Барчуків. Угрупування особливо небезпечних злочинців.
Відразу після мого переведення під домашній арешт, прокурор написав касаційну скаргу, щоб мене знову повернули до слідчого ізолятора. Слідчий на суді сказав, буцімто я соціально небезпечна. Адвокат відповів: “Це донька професора та член-кореспондента Академії наук небезпечна?”. Питання відпали, я вдячна тому адвокату, бо хоч і під домашнім арештом, але вже не в тюрьмі.
Адвокату говорив із суддею, з’ясував, що є усне розпорядження від гауляйтера Сальдо, щоб Барчуків не відпускати на волю. Про те, що нас пограбували слідчі, вкрали гроші фірми та автівки, вінт радив навіть не згадувати, якщо ми хочемо звільнення.
Зрештою адвокату вдалося домовитися із суддею, щоб нас всіх звільнити повністю. Але не безкоштовно. За кожного з нас по цій справі потрібно внести викуп $5 тисяч. Цей викуп за нас заплатив адвокат під обіцянку, що ми йому все повернемо.
31 серпня 2023 року звільнили Сергія та Олексія. Мене, Артема та Олега ще місяць тримали під домашнім арештом.
Собака Лідії та Артема. Дочекався своїх господарів.
Мій батько тривалий час працював на Півночі Росії і після його смерті там залишилися грошові збереження в банку, які я не могла успадкувати із-за війни. Оскільки опинилася на окупованій території, то спробувала взятися за цю справу. З допомогою знайомих через Польщу, мені вдалося успадкувати ті гроші. Дуже допомогли наші діти та родичі. В родині Барчуків три брати, всі мають дорослих дітей, вони підтягнули своїх знайомих та друзів. Дуже вдячні і зовсім незнайомим людям, які дізнавшись про нас з Інтернету, допомагали коштами. Нам зрештою вдалося зібрати необхідну суму та розрахуватися з адвокатом
30 вересня 2023 року ми нарешті отримали можливість вільно пересуватися.
Пережити період ув’язнення а потім і звільнитися нам частково допомогли ті кошти, що в перші дні війни я закопала на присадибній ділянці нашого будинку. Які Наталя Барчук дістала і поїхала слідом за нами на Лівобережжя. Понад рік вона носила передачі на 5 людей, якими ми ділилися з іншими ув’язненими, підтримували і їх. Наталка — для нас справжня героїня, завдяки їй ми пережили цей страшний рік і змогли звільнитися. Їй на окупованій території теж потрібно було за щось жити, знімати квартиру. Та ще й якийсь час нас тримали в різних місцях. Сергія, ще в Херсоні, тримали окремо від нас, в іншому місці. Потім вивезли до Сімферополя і лише в липні 2023 року привезли на Чонгар. Наталя наймала людей, які носили нам щодня передачі, коли вона сама знаходилася в іншому населеному пункті.
Пані Лідія як ви почуваєте себе після звільнення?
Коли перетинали кордон з Латвією, ми всі перебували в напруженні: раптом щось піде не так, все зірветься і нас не випустять. Коли нарешті стали на латвійську землю, я сказала: “Тут повітря пахне зовсім по іншому. Воно пахне свободою”. Нас зустріли латвійські волонтери, запросили до намету, щоб зігрітися, нагодували, пригостили чаєм. Я тільки зайшла до намету — побачила пароль від вай-фаю на табличці “Slava_Ukraini”. В мене сльози відразу градом потекли, розплакалася, вперше за цей рік. Автобус, який мав нас забрати, запізнювався, я вийшла до туалету. Пройшла кілька кроків і впала обличчям вниз — втратила свідомість від всього пережитого.
Ми виїхали через Польщу, потрапили нарешті в Україну. Побули трохи у Львові у знайомих, потім в реабілітаційному центрі в Карпатах. Дівчата, з якими я провела ніч в Новотроїцькому розшукали мене і допомогли з порадами до кого ми маємо звернутися за допомогою.
За час нашого перебування в полоні — померла мама Артема. За нею в окупації доглядала Оля Барчук, дружина середнього брата Артема та мама Сергія (перша дружина Артема). Після звільнення Херсона, її та лежачу маму Олі волонтери вивезли до Львова. Але вони довго не витримали на чужині. Через кілька місяців одна за одною покинули цей світ. За нашою собакою доглядали небайдужі люди і вона нас дочекалася.
Здоров’я моє сильно підірване як фізичне так і психологічне. Після сидіння в підвалі я почала втрачати зір. Зверталася до благодійних фондів за допомогою, щоб зробити операцію. Довелося звертатися і до психологів. На якомусь етапі в мене почалися панічні атаки - при звуках сирени швидкої чи поліції мені здавалося, що це їдуть нас арештовувати і знову буде полон. У всіх було сильне виснаження. Чоловік дуже сильно схуд, шкіра на його спині звисала складками, а плечі стали вузькими, як у підлітка.
Наш бізнес ледь жевріє. На роботу не беруть — бо вік пенсійний, пенсія копійчана. Артем, який завжди знав як заробити гроші, знаходиться в стані апатії. Він нічого не хоче, а я теж не в змозі все відновлювати. За той час, що ми перебували в полоні — накопичилися борги по оренді складського приміщення, по комунальним послугам, податкам. Заробляємо лише на якусь зарплату для двох працівників, що продовжують ходити на роботу.
В Херсоні в нашу квартиру потрапив снаряд під час обстрілу. Щоб зберегти внутрішні стіни — потрібно зашити дірки від вибуху. Займаюся всім цим сама.
Не втрачаю оптимізму, пройшовши через такі випробування, ми мусимо вижити. Зло має бути покараним. Не знаю, чи зможемо ми відновити свій бізнес, але буду робити все можливе, щоб це сталося.
вересень 2025 року
