Всі, хто знали Сергія Лубенця, згадують його як надзвичайно веселого, харизматичного та винахідливого хлопця. Він вмів радіти життю попри те, що доля часто підкидала в нього неприємні сюрпризи. Проте, з будь-яких неприємностей він завжди виходив з посмішкою. А ще Сергій не міг полишити друзів в біді — завжди приходив їм на допомогу. І у свій останній день 22 липня 2023 року він теж спішив на допомогу побратиму.
З дитинства за словом в кишеню не ліз
Сергій Лубенець народився 26 cерпня 1991 року у великому промисловому центрі Дніпропетровщини — в місті Кривий Ріг. В родині Миколи та Лариси Лубенців вже підростали двоє синів — Руслан та Роман. Початок 1990-х років — це час гострої економічної кризи радянського союзу. В промислових центрах вона особливо відчувалася і супроводжувалася затримкою зарплат та відсутністю найнеобхідніших товарів в магазинах. Він народився в ті буремні дні, коли радянський союз вже тріщав по швах і колишні республіки почали оголошувати про свою незалежність.
Старший брат Руслан згадує, що Сергійко з дитинства був винахідливим хлопчиком, за словом, як то кажуть, в кишеню не ліз. Вмів влучно жартувати, розповідав про те що з ним відбувалося так, що смішив все оточення.
“В 90-х роках всім було важко. Багато людей виживали за рахунок того, що більшість овочів та фруктів вирощували на дачах. Наші батьки були не виключенням. На всі вихідні вони їхали електричкою на дачу в П’ятихатки. А ми залишалися самі вдома. Зазвичай мама залишала для нас приготовану їжу в холодильнику, давала інструкції що за чим їсти, — згадує Руслан Лубенець. — Мені тоді років 12 було, Ромці відповідно 11, а Сергійкові 3. Дорослих цілий день немає. Поснідали, далі гуляємо собі. Зголодніли самі та й Сергійко їсти просить. Супом обідати — то занадто буденно. Завжди встигнемо з’їсти. Серед маминих припасів на кухні знайшли спагетті. Вони тільки почали з’являтися в продажу. Ми бачили, як їх їдять в закордонних серіалах, які показували по телевізору. Вирішили приготувати і зварити їх цілими, не ламати, щоб потім красиво намотувати на виделку.
Приготували, змастили маслом, розклали по тарілках. Сіли їсти, самі з Ромою взяли собі по виделці, а Сергійку дали ложку.
Насолоджуємося тим, що самі їмо красиво, як в телевізорі, відчуваємо себе просто екранними героями. А Сергій ложкою зачерпнув ті спагетті, поки до рота доніс — вони вислизнули. Ми тихенько пирскаємо з того. А він вже сильно зголоднів, раз, другий спробував ложкою зачерпнути. А далі не витримав: “А ну його те кіно!”. І давай прямо рукою спагетті брати — так надійніше”.
Завжди братів вражала здатність їхнього наймолодшого Сергія знаходити просте рішення в складних ситуаціях. Був він дуже жвавим, непосидючим, вдатним на різні вигадки.
Переїзд до села
Повітря в Кривому Розі настільки насичене смогом, пилом і шкідливими викидами, що місцеві жартували: «У нас є можливість перед тим, як вдихнути повітря спершу відчути його на дотик». Через погану екологію та давнє захворювання — бронхіальну астму в Лариси Лубенець значно погіршився стан здоров’я. Лікарі діагностували абсцес легенів. Її лікували довгі місяці, але безуспішно. Зрештою відпустили додому, щоб жінка могла померти поруч із дітьми. Проте Лариса не здалася. Вона з Сергієм та Романом переїхала до своїх батьків в село Маловодяне Долинського району на Кіровоградщині. Старший брат Руслан залишився з батьком у місті навчатися.
Зміна клімату та чисте повітря в селі пішли жінці на користь — хвороба відступила, їй ставало значно легше. Медичне обстеження пдтвердило покращення її стану. І родина вирішила жити в селі, яке врятувало їхню маму.
У шість років Сергійко пішов навчатися до Маловодянської загальноосвітньої школи.
Однокласники пам’ятають, що з Сергієм завжди було весело. Він легко міг розсмішити весь клас, часто від сміху не могли стриматися і вчителі.
Веселив весь клас
“Свою єдину двійку в школі я отримала саме через Сергія Лубенця, — згадує однокласниця Поліна Зубкова, — було це в четвертому класі на уроці музики. Вчителька поставила нам слухати твір когось із музичних класиків, здається Бетховена. Всі сидять уважно слухають. А Сергій починає сміятися: “Подивися, які у всіх серйозні обличчя. Роблять вигляд що буцімто щось у цій музиці розуміють”. І я теж починаю сміятися. Нам вліпили по двійці за поведінку. Після уроків іду додому і плачу. Бо ж, що батькам скажу. А Сергій мене заспокоює, мовляв, чого плачеш? Нам же так весело було!”.
Поліна пригадує, як якось на уроці вчителька розповідала, що банан у багатьох людей асоціюється з усмішкою із-за форми плоду. А також він містить речовини з яких організм людини виробляє серотонін — “гормон щастя”. Споживання бананів додає нам радісного настрою. Після цього Сергій сказав: “Я такий веселий народився. А уявляєте, скільки моя мама бананів з’їла, доки ходила мною вагітна?!”
Вчителька Ірина Негрун пам'тає Сергія, як дуже світлого і веселого хлопця: “Ми жили з цією сім’єю на одній вулиці. Діти у них всі дуже роботящі. Тато помер рано. Хлопці всю чоловічу роботу виконували самі. Сергій, хоч і наймолодший, але теж допомагав мамі по господарству.
Діти його любили в класі. Особливо дівчатка. Бо він ніколи їх не ображав. Жодній дівчинці не сказав якогось образливого слова. Навпаки, для кожної міг підібрати якийсь особливий комплімент. І вони любили з ним спілкуватися за вміння розсмішити в будь-якій ситуації.
А потім померла його мама. Сталося це в день народження Сергія. Пам’ятаю, як він тоді сказав: “Я більше ніколи не святкуватиму свій день народження”.
Захоплення спортом
Брат Роман сам займався гирьовим спортом і залучав до нього Сергія. Вдома вони разом тренувалися: підтягувалися на турніку, піднімали гирю, влаштовували собі змагання. Згодом Сергій почав виступати за школу на районних та обласних спортивних змаганнях. Це додавало йому впевненості й авторитету серед ровесників.
Коли дідусь продав авто і купив скутер, Сергій навчився їздити і охоче возив дідуся у справах. Іноді він тихцем брав скутер, щоб покататися вечорами. Дідусь про те здогадувався, але не сварив — бо щиро любив онука і розумів його бажання.
Друг Андрій Гричаний згадує, як їздив з Сергієм одного разу на риболовлю мопедом на ставок, що далеко за межами Маловодяного. Так сталося, що потрапили хлопці в епіцентр грози. “Здавалося, що ми знаходимося в якомусь Апокаліпсисі чи у фільмі жахів. Було страшно, коли навколо блискавиці та грім гуркотить так гучно ніби гармати десь поруч стріляють. Але потім ще й довелося по грунтовій розкислій дорозі тягнути мопеда. Але навіть в такій ситуації Сергій продовжував жартувати. Поруч з ним забуваєш про страх та всі можливі неприємності”.
Хлопець розповідає, що його завжди вражала здатність Сергія легко і невимушено знайомитися з дівчатами: “З ним було дуже легко та завжди весело.Він міг невимушено вклинитися в будь-яку розмову, увійти в будь-яку компанію. Я вже працював у Кривому Розі, Сергій навчався теж в цьому місті в училищі. Потім працював на Інгулецькому ГЗКОРі. Ми з ним часто проводили вільний час разом.
Це хлопець, який самостійно займався своєю фізичною підготовкою. Він щодня відтискався на турніку, підіймав 16-кілограмову гирю.Все тому, що старші брати закінчили школу і поїхали із села. Заступитися за нього на вулиці не було кому. Він розумів, що мусить сподіватися лише на власні сили, щоб вміти себе захистити. Добре натренував своє тіло і мав дуже сильні руки”.
Роботи за фахом не знайшов
Школу закінчив в 2009 році, мріяв вступити до школи міліції. Проте коштів на навчання у родини не було. Від мрії довелося відмовитися. Вступив на навчання до проофесійно-технічного ліцею за спеціальністю «помічник машиніста електротяга».
“Я теж в цей період навчалася в Кривому Розі, — розповідає сестра Олена. — Пам’ятаю як після вихідних їхали електричкою з Долинської. Сергій, ніколи не намагався зайняти вільне місце. Для нього було неприпустимим сидіти, якщо стоять старенькі чи жінки. З електрички він мені та моїй подрузі обов’язково допомагав нести важкі сумки до гуртожитку. Щоразу жартуючи запитував мене скільки цеглин я везу у своїй сумці і чи скоро добудую власний будинок у місті”.
По завершенні навчання роботу за фахом знайти не вдалося. Але Сергій не опускав руки та пішов працювати підсобником на підприємстві з ремонту металургійного обладнання. Там його здібності помітили. Завдяки рекомендації брата його взяли учнем електрозварника. Він швидко освоїв цю професію і згодом отримав відповідні дозволи.
Але працювати Сергій починав значно раніше. Ще підлітком він підробляв на селі: косив траву, допомагав сусідам. Перші зароблені гроші витратив на омріяний плеєр — і був з того безмежно щасливий.
У 2011 році він отримав запрошення на роботу у компанію «Метінвест» за фахом. Там хлопець швидко здобув повагу та авторитет серед колег й керівництва. Його відповідальність, працелюбність і чесність були очевидні кожному. Паралельно Сергій продовжував займатися спортом, перемагав у корпоративних турнірах з гирьового спорту.
Коли у 2014 році почалася війна на Донбасі, Сергій добровільно прийшов до військкомату. Проте через проблеми із серцем, за рішенням воєнно-лікарської комісії його визнали непридатним до служби. Цей відмовлений шанс захищати країну лишив у ньому важкий осад.
Свої мрії важливо здійснювати
“Якось я прийшла з роботи дуже змучена після зміни, — продовжує свої спогади Олена, — тут телефонує Сергій, питає що в мене з голосом. Відповідаю, мовляв, стомлена. А він тоді поцікавився чи маю я мрію. Я розповіла що є в Кривому Розі узвишшя з якого відкривається гарний краєвид на місто. І мрію потрапити на це місце вночі, щоб побачити як виглядає Кривий Ріг у вечірніх вогнях. Він мені тоді відповів: “Не питання. Я через 15 хвилин до тебе під’їду”. І він тоді повіз мене на ту гору, ми милувалися краєвидом, фотографували його. На зворотному шляху пробили колесо. Я почала вибачатися, мовляв, це із-за мене сталося. На що брат відповів: “Головне - це те що ми здійснили твою мрію. А колесо - то дрібниці, не переймайся”.
У 2016 році Сергій вирішив змінити все й поїхав працювати до Ізраїлю. Там він прожив три роки. “Він мені розповів, що одного дня у Тель-Авіві став свідком, як якийсь здоровань жорстоко бив індуса при його дружині й дітях, — згадує сетра Олена. — Багато перехожих ігнорували цю сцену. Сергій не зміг пройти повз: кинувся захищати скривдженого, збив нападника з ніг, дав час родині втекти. Він таким був завжди — ніколи не залишався осторонь чужої біди”.
Друг Андрій Гричаний згадує, як його неприємно вразило, що друг повідомив про те, що збирається працювати за кордоном лише тоді, коли вже знаходився в Ізраїлі: “Я тоді вважав, що між нами немає секретів. І тут виявилося, що він давно вже збирався це зробити і мені нічого не сказав. Подумавши зрозумів, що, можливо, на його місці і сам вчинив би аналогічно. А то раптом щось не складеться. Зате, після трьох років перебування Сергія в Ізраїлі, я був першим, хто зустрічав його на залізничному вокзалі в Кривому Розі”
"Смішний дядя"
Брат Руслан згадує, що вже в дорослому житті, йому неодноразово доводилося просити молодшого брата, щоб він побув з його дітьми, коли вони хворіли і не могли йти до дитсадка. Сергій завжди відгукувався на цю пропозицію, діти його дуже любили і називали “смішний дядя”. І щоразу, коли вже покидав їхній дім, після повернення батьків, говорив братові: “Я з твоїми дітьми поводжуся не так, як ви з Ромкою знущалися наді мною в дитинстві. Добре пам’ятаю, як то було неприємно”.
У 2019 році Сергій повернувся до України. Він багато подорожував, знайомився з рідною країною, за якою сумував. Але пандемія коронавірусу змінила плани. Довго не міг знайти роботу. Тоді брат Руслан, який працював у Європі, допоміг влаштувати Сергія електромонтажником.
Руслан розповідає, що Сергій дуже добре володів розмовною англійською. Він легко собі знаходив друзів в багатонаціональних бригадах будівельників. Любив спілкуватися з іноземцями.
“Якось ми працювали в Німеччині на будівництві багатоквартирного житлового будинку, — пригадує брат. — Так склалося, що на останньому поверсі довелося працювали одночасно кільком бригадам: покрівельники, електрики, сантехніки. Це дуже незручно, бо постійно перетинаються в кімнатах, коридорі та трохи заважають одне одному. Сергій якраз прокладав кабельну трасу в коридорі. Це коли кілька кабелів заводять в квартиру, закріплюють їх на бетонній підлозі через кожні 20 см спеціальною стяжкою. Брат виконував свою роботу, одночасно перемовлявся з сантехніками-словаками, які працювали у санвузлі та трохи лаяв покрівельників, які час від часу сновигали туди-сюди і заважали йому зосередитися на своїй роботі. Тут зайшов бригадир сантехніків, став просто на кабельну трасу і почав лаяти своїх підлеглих. Робив він це дуже натхненно, довго із застосуванням ідіом та виразів, які на інші мови не завжди перекладають. Сергій дійшов з кріпленням кабелів до його ноги. Спробував звернути увагу чоловіка на те, що він заважає йому працювати. Проте бригадир був настільки захоплений своєю промовою, що не помічав нічого навколо себе. Тоді Сергій підморгнув сантехнікам, відмотав побільше стрічки кріплення, кілька разів обмотав її навколо ноги чоловіка і приготувався закріпити до підлоги. Сантехніки спочатку просто посміхалися, далі почали сміятися гучніше. Бригадир зрештою зрозумів, що щось відбувається. Подивився на свої ноги, розсміявся і пішов геть. За цю витівку друзі-словаки пригостили Сергія шоколадкою, мовляв, якби не ти, невідомо ще скільки б нам довелося його вислуховувати”.
В Україну повернувся без жодних вагань
24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення. Сергій на той час працював в Берліні. Без жодних вагань вирішив повернутися в Україну. Коли брат запитав, чи розуміє він, що може загинути, Сергій відповів: «Я вільний громадянин вільної країни. У мене немає дітей. Якщо буде потрібно, то я життя віддам, щоб інші жили в незалежній державі».
Вже 26 лютого він був у Кривому Розі та стояв в кілометрових чергах під військкоматом. Кожного дня він ходив до територіального центру комплектування, щоб його взяли добровольцем. Йому відмовляли через проблеми із серцем. Кожного дня Сергій ходив до ТЦК. Працівники вже жартували, що він ходить до них, як на роботу, але на зарплату нехай не сподівається.
Своєю наполегливістю та вмінням переконувати Сергій добився того, щоб його взяли на військовий облік та став чекати повістки. Через рік, у квітні 2023 року, Сергій нарешті отримав довгоочікуване сповіщення.
Під час розподілу жартував, що вміє довго лежати не рухаючись, хотів би стати снайпером. Проте його направили навчатися на кулеметника. Після складання присяги зарахували до військової частини А4741, 23 окремої механізованої бригади, яку також створювали у 2023 році.
Побратими розповідають про Сергія, як уважного, доброго й турботливого товариша — він підтримував дух інших жартами, завжди міг вислухати, дати слушну пораду. Не відмовлявся від будь-якого прохання — чаю принести чи дров назбирати.
22 липня 2023 року їхній підрозділ отримав завдання евакуювати поранених з поля бою. Коли хлопцям здалося, що вони вже всіх забрали і вони збиралися покидати локацію, Сергій почув крик пораненого побратима. Не вагаючись він кинувся в його сторону на допомогу. У цей момент ворожий дрон скинув міну. Поранення від вибуху виявилися несумісні з життям, Сергія не стало. Він прожив коротке, але справжнє життя. Це сталося поблизу села Приютне Пологівського району Запорізької області.
Андрій Гричаний: “Він був тим, кому можна довірити будь-які таємниці, хто з розумінням поставиться до твоїх проблем і підтримає в скрутну хвилину. Він був другом, яких рідко зустрічаєш в житті”.
Олена Трушевська: “Як завжди говорив Сергій «Не Україна почала цю війну, але Україна її завершить Перемогою». Його особиста мужність, жертовність, героїзм та відданість державі це найкращий приклад. Сергій віддав життя за Україну, за те, щоб діти народжуватись і зростати у вільній, незалежній країні”.
