Максимові Оівчику – 26. Він – із села Антонівка Долинської громади. Хлопець ніколи не думав, що йому доведеться побачити пекло війни. Під час одного з боїв Максиму відірвало ногу.
Попри все, сором’язливий і усміхнений Максим погодився поділитися з «Долинська.City», як усе починалося, що таке служба в артилерії, як він отримав травму та заново вчився жити.
Далеке цивільне життя
Максим навчався в Молодіжненській школі, опісля закінчив політехнічний фаховий коледж у Кривому Розі.
Пізніше працював у Долинській черговим по станції, згодом їздив на заробітки до Чехії, готував із друзями документи для нової поїздки на роботу в Латвію.
Тим часом влаштувався працювати на ливарний завод у Кропивницькому. Але встиг пропрацювати там лише 4 дні. Почалося повномасштабне вторгнення.
«Єдине бажання – якомога швидше припинити це жахіття»
Максим, не роздумуючи, пішов служити добровольцем. Каже, був заклик до тих, хто недавно відслужив в армії та тих, хто має досвід бойових дій.
«Як тільки я почув, що почалася війна, ми з другом зібрали речі. І вже наступного дня вирішили їхати до Долинської, щоби призиватися від нашого військкомату. Але автобуси касували й ми пішли до військкомату в Кропивницькому. Сотні чоловіків йшли до військкоматів із єдиним бажанням – якомога швидше зупинити це жахіття», – говорить Максим.
Так, разом із товаришем Максим потрапив до складу 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта. До однієї батареї. Артилеристів відправили захищати «підходи» до Харкова.
Чоловік пояснює, що артилерія розташовується на віддалі від найбільш запеклих боїв, підтримує вогнем піхотинців, танкістів та інших учасників бою, прикриває їх, знешкоджує ворога здалеку.
«Мені не довелося зблизька бачити колони, що рухалися на Харків. Ми стріляли за заданими координатами. А результат, який бачили, – чорний дим, що підіймався після пострілу. Ми раділи, як діти: отже, влучили, отже, трохи вкоротили армію ворога і врятували чиєсь життя».
«Мені відірвало ногу, вціліла лише кишеня з оберегом»
Максим зізнається, що найбільше на Харківщині його вразили люди – вмотивовані на перемогу, боротьбу, небажання здаватися.
«Мені дуже пощастило з людьми, які були поруч. Усі, хто зі мною воював, – справжні патріоти. Наші думки та бажання збігалися», – розповідає хлопець.
Водночас волонтери й жителі околиць Харкова постійно допомагали армії. Адже були труднощі з підвозом харчів та води. Люди приносили гарячу їжу, постійно запитували, які у воїнів потреби й намагалися дістати та доставити все необхідне.
«Мене дуже вразили діти. Вони дивилися на нас із захопленням і надією. І це надихало. Якось волонтери передали нам патріотичні обереги. Сказали, що це від діток, мовляв, вони самі їх зробили. Я свій спочатку носив на руці, а потім переклав до внутрішньої кишені. І коли нашу позицію кілька годин обстрілювали так, що ми голови підняти не могли, від вибуху мені відірвало ногу, форма майже згоріла. Вціліли лише фрагменти одягу, серед яких і кишеня з оберегом», – пригадує той страшний день Максим.
Про жахливий обстріл
Це сталося 24 березня 2022 року. Максим каже, що швидше за все, у дев’ятиповерховому будинку, що був розташований неподалік від позицій українців, був навідник.
«Ми його не бачили, але він нас добре бачив. Нас обстрілювали упродовж 6 чи 7 годин. Під обстрілом ані швидка, ані військові прорватися до нас не могли. Випадково проїжджала цивільна машина, хлопцям вдалося її зупинити. Тоді довелося евакуювати всю батарею, постраждали всі – поранення, контузії. Так вийшло, що я навіть у госпіталі був поруч зі своїм другом, якому осколками посікло ногу», – каже Максим.
Максим втратив багато крові. Пригадує, як просив, аби йому вкололи знеболювальне. Коли отямився, ногу вже ампутували.
«Побачив, що лежу в коридорі й на мені нічого немає: ані одягу, ані телефона поруч, ані документів. Згадав номер сестри, попросив у сусідів поруч зателефонувати та повідомити, де я і що зі мною сталося. Говорити нормально не міг, язик мене погано слухався. Тож розмовляв із сестрою побратим, який був у трішки кращому стані, ніж я. Начебто нічого він зайвого й не сказав, але в селі відразу пішли чутки, що в мене вже ані руки, ані ноги немає. І звідки тільки понавигадували?», – усміхається хлопець.
Пригадує також, як коридором бігла медсестра й радісно вигукувала: «Знайшла, знайшла!». Вона розшукала речі Максима: залишки одягу з телефоном та військовий квиток.
Заново вчитися жити
У Харківському госпіталі Максим перебував лише дві доби. Там йому надали першу необхідну допомогу та евакуювали до Львова, де він два тижні лікувався в госпіталі.
«Психологічно було дуже важко: і мені, і рідним зі мною. Батьки та друзі мене дуже підтримували. Постійно думав про батьків. Що вони відчувають? Як би я на їхньому місці почувався? Розумів, що я їм потрібен у будь-якому стані і як їм важливо щодня чути мій голос».
Максим зізнається, що тоді ж у нього був період, коли не хотів ні з ким розмовляти, окрім батьків. Телефон був на беззвучному режимі.
Тоді ж госпіталь постійно відвідували волонтери, люди пригощали смаколиками, приходили цілими сім’ями з дітьми. Розмовляли з воєнними, бажали швидкого одужання.
«Із часом до мене прийшло розуміння, що потрібно і далі жити. І спілкуватися також треба. Адже друзі мене намагалися підтримати, збадьорити. Мені знову пощастило на людей – на сильних духом, вольових людей. Поруч зі мною лежали такі ж хлопці. Хтось – без руки, хтось – без ноги, а хтось – без обох ніг. З нами працювали психологи й лікарі-реабілітологи. А ми заново вчилися жити», – зізнається Максим.
Лікування та протезування були безплатними. Хоча, коли земляки Максима дізналися про поранення, оголосили збір коштів. Чоловік дізнався про це пізніше. Після Львова Максим був у санаторії в Трускавці. Насамкінець – реабілітація в санаторії у Великому Любіні.
«Багато, хто з моїх товаришів уже повернулися до мирного життя. Є і такі, що продовжують бити ворога вже після реабілітації, з протезами. «Я ж воював лише місяць, а потім майже 9 місяців був на реабілітації. Жартував потім із батьками, що збирався на дев’ять місяців у Латвію. Натомість ті ж дев’ять місяців провів у госпіталях. Тепер служу при військкоматі як обмежено придатний. І тут комусь служити треба», – розповідає чоловік.
Максим мріє зайнятися паралімпійський спортом.
«Аби ж тільки скоріше війна скінчилася», – завершує.
