Пані Інна нині вимушена переселенка і проживає в Німеччині разом з маленькою донькою Євою. Пропонуємо вашій увазі її роздуми відносно рідної мови. Жінка прагне навчити Єву української мови, але у багатомовному середовищі, де всі розмовляють переважно німецькою, російською, англійською не так просто це зробити.
Сьогодні Міжнародний день рідної мови, і це привід не просто привітати, а замислитися над власним мовним шляхом. Моя історія — це історія трансформації, пошуку та боротьби за кожне слово.
«Наше село на Луганщині жило українською»
У перший клас я пішла у 1989 році. Це була Містківська неповна середня школа — затишна, україномовна. У нашому класі було 18 учнів, і вчителі завжди наголошували, що це великий клас. У Містках працювало дві школи, і в жодній не було російських класів. Наше село жило українською — можливо, це була не ідеальна літературна мова, а наша особлива слобожанська говірка. Я не дуже люблю слово «суржик», для мене це завжди щось рідніше, ніж просто суміш слів.
Мою мовну освіту та моє внутрішнє відчуття українства формували вчителі. Це був не просто правопис чи правила — це закладання фундаменту особистості.
Моя перша вчителька, Коваленко Ніна Іванівна, прищепила любов до першого українського слова в букварі, а згодом класна керівниця та вчителька української мови та літератури Вітченко Лідія Антонівна навчили відчувати красу нашого слова через твори класиків. Саме завдяки їм українська мова стала для мене не просто предметом, а природним способом мислення та сприйняття світу.
Але поза межами села світ був інакшим. Коли я їздила на олімпіади у Сватове, там панувала російська. Пам'ятаю, як міські діти дивувалися, чому я «так чудно» говорю. Я ніяковіла, відчувала дискомфорт і не розуміла: чому я «не така»? Пізніше, на факультеті української філології ЛНУ ім. Тараса Шевченка, я знову повернулася у своє середовище, де мова була основою професії.
Мовна географія: Троїцьке та Краматорськ
Коли я переїхала у Троїцьке, відчула контрастну двомовність. Саме тут доречно вжити термін «суржик», адже російська лексика часто використовувалася крізь призму української фонетики та м’якого акценту. Хоча моя старша донька Саша вчилася в українській гімназії, побут уже почав змінюватися.
Згодом був Краматорськ — місто, що звучало для мене російською. Попри те, що на роботі вся документація була державною мовою, а Саша продовжувала вчитися в українському класі, російська дедалі більше проникала в наше життя. Я помітила за собою цікаву річ: мій голос звучить інакше, коли я змінюю мову. Чи то тембр змінюється, чи то внутрішнє налаштування, але мені щоразу доводиться долати певний «поріг», аби заговорити іншою мовою природно.
Молодша донька, Єва, народилася вже у двомовній родині. Вдома ми з Сашею спілкувалися «суржиком Луганщини», а мій чоловік та його рідня говорили російською. Війна застала Єву в 3,5 роки, і ми опинилися в Німеччині.
«Зберегти мову для доньки — мій обов'язок перед її майбутнім»
Перші два роки тут ми спілкувалися переважно російською. У нашому багатонаціональному гуртожитку були жінки з дітьми з Грузії, Чечні — ми не розуміли грузинську чи чеченську, вони не розуміли українську. Російська стала вимушеним засобом комунікації, аби просто порозумітися в побуті.
Якщо Саша вільно володіє українською, то з Євою я побачила проблему. І почала діяти. Спочатку перейшла з нею виключно на українську. Двічі на тиждень вона займається онлайн з репетитором.
Єва вже читає українською, і нарешті почала розуміти зміст прочитаного без постійних перепитувань.
Зараз Єва у тримовному середовищі: німецька школа, російська в побуті й моя наполеглива українська. Я бачу, як сильно важить оточення. Коли у нас гостювали Саша зі своїм хлопцем і ми всі розмовляли лише рідною мовою — Єва миттєво почала вживати українські слова.
Для дітей цієї генерації, які зараз розкидані по світу, критично важливо мати україномовний контент у вільному доступі. Це не мають бути лише підручники. Нам потрібні сучасні мультфільми, захопливі ігри, яскраві Tik-Tok тренди та YouTube-канали українською. Мова має бути привабливою, «живою» та модною, щоб дитина тягнулася до неї не через примус, а через інтерес.
Вивчити мову не просто. Але зберегти її для моєї молодшої доньки — це мій обов'язок перед її майбутнім.
