Продовження повісті Зої Петрикович “Квітка герані”. Початок читайте тут
Морозиво
Олі не спалося, вона чула як хтось приїхав, сміх та гомін у дворі. Напевно зустрічають дорогого гостя…
Вдосвіта до неї забігла щаслива Катруся, підняла з ліжка, гукнула до них на каву. За столом сидів щасливий Максим, обіймаючи двох щебетушок-донечок.
Вона сердечно раділа за цю родину, за цей час вони стали рідними і для неї. Катя пурхала, ніби метелик, Максим дивився на неї відкрито закоханим поглядом… Після сніданку вони вирішили піти в гості до тіток Максима, але Оля воліла лишитися вдома. Їй чомусь захотілося посидіти в холодочку, наодинці з своїми роздумами.
Сонечко зранку припарювало, хмар ніби й не було видно, але десь далеко чулося глухе гуркотіння. Писали, що то грім… Потихеньку хмарки почали таки збиратися, ось-ось має піти дощ.
Оля тільки зараз полюбила літній дощ, тут він якийсь особливий, лагідний, теплий…
Дівчина витягла ноги і прилягла на лавочці, слухаючи як злива торохтить по альтанці. Щось торкнулося великого пальця ноги, Ольга відкрила очі і зойкнула від несподіванки… Перед нею стояв Сергій, в руках тримав червону квітку майора, нею ж і торкався її босих ніг.
—- Я не хотів вас налякати, так сталося.
В нього ямочки на щоках... А ще ледь помітні шрами. Він добряче припадає на ногу, напевно на погоду вона болить. Відчувається виправка… Якась дивна енергетика витала навколо нього, коли він був поруч, Оля відчувала захист, якийсь затишок, хотілося сховатися за нього…
— Ви пригостили мене кавою, я зробив хід у відповідь — приніс морозиво.
Він поставив на стіл пакет з морозивом в пластикових контейнерах.
— Ви пограбували кіоск з морозивом?
— Ні. Гірше. Цілий супермаркет. Тренувався, управлявся красти…
— Пан хоче пограбувати банк і заволодіти мільйонами?
— Пан хоче володіти тільки одним скарбом… Вашим серцем.
Оля засміялася. Звісно, Сергій несерйозний, він скалить зуби, його очі сміються, але як же красиво він це сказав… Слухаючи його можна відчути, яке це воно те омріяне і оспіване поетами Сьоме небо!
— І ви вирішили, що моє серце треба нагодувати морозивом, так буде легше його красти?
— Я просто люблю морозиво. І чомусь думаю, що ці ласощі люблять всі навколо. Тут багато, я приніс для всіх…
— Я зараз принесу для нас піалочки, а зайве сховаю для дівчаток.
Оля швиденько сервірувала стіл і вмостилася навпроти гостя.
— Я теж люблю морозиво… Ми жили не надто розкішно, а морозиво було доступними солодощами.
— А моє дитинство проходило в цьому маленькому містечку. Мама не особливо панькала мене, але все таки іноді трішки балувала. Коли привозили морозиво — то до ятки, вишиковувалася довжелезна черга. Розкладали його в паперові або вафельні стаканчики, до нього додавалася дерев’яна паличка. А можна було купити в молочний бідончик і ласувати ним вдома. Був ще один варіант… Їхати на автобусі до найближчого міста, там купувати ескімо в шоколаді, мотати те щастя в двадцять газет… За півтори години добираєшся додому, добре що кожна порція в окремій упаковці. Але ж яка то райська насолода, їсти морозиво спекотного дня!
— Ви так смачно і гарно розповідаєте!
Сватання
Оля ніколи не вміла красиво їсти морозиво, обов’язково ставила солодку ляпку на одязі. Цей раз не став винятком, дівчина підділа пальчиком молочну краплю і злизала її, забувши на якусь мить, що сидить не одна. Сергій затамував подих, його очі раптом стали сині-сині немов волошка в пшеничному полі. Ще одна ложечка, дівчина облизнула язиком кутик рота. Це вже здалося понад його снагу… Ось він міцно схопив її в обійми і своїм поцілунком зтер солодкий присмак. Спочатку цілунок нагадував тамування спраги подорожнім, він ніби пив воду з джерела, жадібно, смакуючи кожен ковток. Потім рухи стали повільнішими, ніжними, схожими на бджолу, що бере з квітки нектар. Вони забули про морозиво, що тануло в креманках, не зважали на дощ, що періщив з усієї сили, оббризкуючи його спину, на грім що несамовито розривав небо на частини …
Він ніжно пестив її, то притискаючи до себе немов маленьку, то відпускаючи мов пташку в долоні. Вона гладила його широку спину, збиваючи дощові краплі. Нарешті обоє прийшли до тями, ніби прокинувшись одночасно. Він швидко сів на своє місце, морозива перехотілося, адже щойно скуштував десерт набагато пікантніший.
— Я тебе нічим не образив? — прошепотів він.
Дівчина не відповіла. В неї бракувало сили щось говорити, це було як на гойдалці, вгору , вниз… І серце ніби вискакує з грудей.
— Вперше в житті таке зі мною. Тільки й думаю про тебе, очі закриваю, бачу твої вуста… Я не знаю як висловитися, але без тебе мені справді повітря бракує. – було видно, як важко йому даються слова. Сміятися і жартувати набагато легше, аніж освідчитися. Зовсім несподівано зізнання довелося припинити, до двору увійшли господарі.
Максим уважно придивлявся до Сергія, той теж піднявся з лави. Їх погляди стали серйозними, обличчя змінилися.
— Лікарю?!
— Вояко!!
Чоловіки міцно обійнялися, плескали одне одного по плечах, сміялися…
— Скажи, ну скажи, де б я тебе зустрів! — гримів басом Максим.
— Ну я то в себе на батьківщині, ти тут яким вітром?
— Та ніби як і я вже в себе вдома… Купили ми цей будиночок. Ти ж не знав що я тут буду? — чоловік скосив погляд на друзяку. Сергій набрав повні груди повітря, став струнко, ніби на параді і випалив:
— Свататися я прийшов. Хочу Ольгу заміж покликати.
— Та ти стратег, брате! Час підібрав, коли старі гарбуз відійшли, нові ще не наросли… Жарти ціную, та не в цьому випадку, зважай Ольга нам як рідна, отож давай серйозно, не ображай дівчину.
— Я ще ніколи не був такий серйозний. Вже добу думаю як їй зізнатися… Отож вийшло як вийшло. Але заради неї я сам ображу будь-кого…
— Ого… не було нас Масько три години, а ми вже скільки всього пропустили… — Катя аж руками за голову взялася.
— Олю, скажи що небудь… —прошепотів Сергій.
— Я згодна. — це були не її слова, губи самі їх прошепотіли, бо дівчина заклякла на місті, немов соляний стовп. Обстановку розрядили дівчатка гучним радісним вереском, розкотистий грім, і Катя спокійно та виважено:
— Я за шампанським.
Друзі посиділи ще якийсь час, святкуючи несподівані заручини, потім Катя з Максимом тихцем пішли до хати, і вони лишилися самі. Від пережитого за останню добу Олю аж холод пробрав.
— Ти змерзла? – Сергій окинув дівчину поглядом, сповненим тепла і любові, на неї ніхто ніколи так не дивився.
— Я зараз одягнуся.
Вона пірнула до свого будиночка, парубок хвостиком подався за нею.
В маленькій веранді не втримався, повернув до себе і знову почав цілувати — вже засватав, мав право…
— Я сьогодні звідси нікуди не піду… — шепотів їй, несамовито цілуючи.
— А тебе ніхто і не відпустить… — вона ніби віск танула від його поцілунків.
Ранкова кава
Оля прокинулася вранці від аромату кави… Звідки він? Їй ніхто ніколи зранку не варив каву. Ніколи. Вона потягла ніздрями повітря, відчула запах кави і тонкого чоловічого парфуму.
— Вставай, зайченя… Ми йдемо здаватися на милість королеви-матері.
Дівчина різко відкрила очі. Це був не сон! Біля неї справді стояла чашечка свіжо завареної кави і… уособлення того самого кам’яного муру, з яким нічого не страшно, ніколи, ніде, ні за яких обставин.
Через пів години вони сиділи за круглим столиком під крислатим горіхом, в дворі Сергійкової мами. Оля мовчала, Сергій як завжди посміхався, цього разу його самовдоволеність аж через край лізла.
— Знаєте діти, що я скажу? Ти, сину скоро повернешся до себе в частину, а Олю я вже звідси не відпущу. Своєї оселі в тебе немає, тож забирай речі, будемо жити разом. Але згода за тобою… — мама була жінкою вольовою, хоча формально право вибору залишала.
Відтоді, як Сергій повернувся на службу, минув місяць.
Їх об’єднала любов…
Мама Сергія заповнила в серці Олі пустоту, яка виникла після смерті рідної неньки, сама дівчина стала тією донькою, про яку жінка таємно мріяла багато років. Їх об’єднувала любов до одного й того ж чоловіка, який за них ладен віддати своє життя, але саме їхня любов була тим оберегом, що захищала його увесь час.
« Не сумуйте без мене, мої квіточки»
«Ми чекаємо тебе, бережи себе»
«Я скоро повернуся, тільки чекай мене»
« Я довше тебе чекала, я вмію чекати»
« Я бачив тебе уві сні…»
« Мені сумно без тебе…»
«Не смій сумувати, чуєш! Я скоро повернуся і розраджу тебе»
«В нас сьогодні весь день дощ»
Сергій посміхнувся і прошепотів: — А в нас “Град”…,— але відправляти меседж не став.
— Командире, в тебе така мармиза, наче ми щойно кримський міст затопили.
— Як ми його потопим, в мене буде вона просто весела і радісна, а зараз щаслива. Ось знайдеш собі дружину і в тебе така буде. – підморгнув молодому бійцю.
— Моя дружина це Химера-майстриня.
— Я теж так колись казав… Доки не зустрів свою єдину, ту за яку не шкода життя, але заради якої так хочеться жити якнайдовше …
Хлопчики рідненькі, за вас моляться, вас чекають, вас люблять… Моляться всі хто кинув свою домівку, всі, хто мирно засинає в своєму ліжку, всі хто ховається в сховищах… Поверніться живими, проженіть чорну орду, нехай вони згинуть як темна імла від вранішньої зорі. Нехай знову заквітне і зазеленіє наша рідна земля, зазвучить мов весняний струмок народна пісня, побіжать росяною стежиною діти. Нехай всі хто чекає дочекаються своїх батьків, матерів, братів і сестер, дочок і синів, своїх коханих… Нехай простелиться ненька Україна від Сяну до Дону, мирна, квітуча, незалежна… І нехай на мирному небі розквітне після дощу веселка! Слава нашій неньці Україні, та її героям!
