Ідеальний наречений
Оля жила в справжній казці. Її обранець був настільки галантним кавалером, що вона навіть гадки не мала, що його наміри не щирі. Вони зустрічалися вже понад два місяці і весь цей час він носив її на руках у прямому сенсі. Якогось дня він просто привів її в двокімнатну квартиру своєї бабусі і рвучко відкрив штори …. За вікном виднілася паркова галявина, позолочена лагідним сонечком.
Увечері, наливаючи гранатове вино в старовинні кришталеві келихи вони прийняли рішення зробити тут сучасний ремонт і врешті решт одружитися.
Дівчина ні на мить не вагаючись взяла всі свої заощадження і вже новорічні свята вони мали зустрічати в елегантних апартаментах, де від бабусиних речей залишилися хіба що мельхіорові столові прибори та ті ж самі кришталеві келихи.
Леонід любив розкіш, в нього все мало бути по найвищому розряду: починаючи з квартири в престижному районі і закінчуючи красунею дружиною. В переддень Нового року він неоднозначно натякнув на сюрприз, отже дівчина звісно чекала обручку в келиху… Натомість він вивів її на поріг будинку і посадив в новенький автомобіль, в салоні якого пахло шкірою і парфумами.
Сюрприз вдався, обручка однаково буде пізно чи рано, а от вийти з новенького автомобіля під завидливі погляди колег – це щось!
— Таланить тобі Олька! Все в тебе складається: чоловік красунчик, квартира з неба, тепер ще й машина люксова, не життя а мрія, — закидали дівчата в обідню перерву, зминаючи паперові стаканчики з-під кави.
Оля посміхалася. Так, напевне вона заслуговувала уже чогось кращого в цьому житті, не хотілося падати обличчям в болото і розповідати, що ремонт і меблі — то п’ять років її кропіткої праці і майже ціна половини квартири… А машина взагалі в кредит під ту ж таки квартиру… Та хай гризуть лікті від заздрощів.
Леонід поки не піднімав тему заручин, дівчину це трішки напружувало, але вона знаходила всьому логічне пояснення, як то кажуть всьому свій час….
Герань
Одного дня прибиральниця принесла кілька паростків герані і почала розсаджувати її по вазонах. Оля обожнювала ці квіти, особливо запах листя… Такі завжди були у її бабусі і мами. Жіночка одразу прочитала німе прохання в очах Ольги і вділила один пагінець. Мало того, сама посадила його у вазон і поставила дівчині на столі. Додому Оля його забрала аж в двадцятих числах лютого. Обрала для нього найкраще місце на вікні, з видом на парк….
Леонід вочевидь не розділяв її уподобань щодо квітів, навіть більше, від побаченого він майже оскаженів.
— Щоб я завтра ж не бачив оцього, – вказівний палець чітко вказував на благенький зелений пагінець. – Воно смердить цвіллю, хочеш перетворити квартиру на сільську веранду?
— Ні.. це ж герань, вона не пахне якщо її не торкатися. І квіти в неї гарні.
— Сподіваюся ми не будемо сперечатися з цього приводу? – Леонід був категоричний.
Оля мовчки поставила на стіл вечерю, нічого, охолоне, звикне… Може просто настрою немає. Вечеряли мовчки, раптом хтось зателефонував, вона потяглася за мобілкою, хотіла подати, та він рвучко протяг руку і схопив її сам. Говорити пішов в іншу кімнату, а дівчина залишилася за столом одна. Останнім часом він якийсь нервовий. Робота напевно, бо затримується на офісі через день.
Леонід показує своє обличчя
Оля йшла додому і якесь невідоме відчуття туги здавлювало груди так, що хотілося заплакати. Майже перед нею до під’їзду приїхав Леонід, він говорив по телефону і здавалося нікого не бачив. Хотіла гукнути його, але в горлі стояв такий комок, що вона просто йшла позаду… Він нічого не говорив, просто слухав когось, мугикав щось і хрипко сміявся. Дівчина тихенько йшла за ним, наче боялася перебити розмову, раптом там щось важливе… На площадці перед їхніми дверима він різко повернувся і аж відсахнувся.
- Ти що, шпигуєш за мною? Слідкуєш?
- Ні, я просто йшла за тобою, не хотіла заважати.
- Е ні… Ти хотіла щось вислухати. Ну що почула?
Його голос був чужим. Злим, жорстким, несамовитим… Вони разом зайшли до квартири, але він не міг угомонитися, метався мов звір з кутка в куток. Його погляд зупинився на вазоні з квіткою. Якоїсь миті він схопив вазон і полетів з ним на кухню, а там рвучко витрусив все у відро для сміття…
Оля навіть оговтатися не встигла, просто стояла в прихожій , наче закам'яніла .
- А скажи мені, де ти була? Ти ж мала вдома бути ще годин дві тому? На роботі затримали? Щось частенько останніми днями ти затримуєшся… Вечеряти не буду, не голодний.
Оля лягла в кімнаті на диванчику. Не розкладала, так підібгала ноги і накрилася пледом. Голодна, з макіяжем, не було сили щось робити для себе. Всю ніч їй щось марилося, ходила якимись темними коридорами, щось шукала, сон був настільки реальним, що здавалося вона і не спала, а насправді десь тинялася .
Почалася війна…
Дзвонив телефон, хто б міг в таку рань… Оля намацала рукою слухавку, не відкриваючи очей взяла . Кілька секунд мовчки слухала, і потім різко сіла на дивані, сон як рукою зняло… Ніби в продовження нічного жахіття, вислуховувала схлипування подруги… Дим, вибухи в Києві. Виття сирен «швидкої» та «рятувальників»… Ні, це не може бути правдою… Ми живемо в цивілізованому світі, майже в центрі Європи. Ми вже тридцять років тому перестали писати в листівках побажання « і мирного неба над головою….»… Інструктажі по телевізору як збирати «тривожну валізку» - то просто пересторога.
На ватяних ногах Оля пішла на кухню, набрала в чайник води. Якось необачно зачепила чашку, вона впала з таким гуркотом на кахельну підлогу… Друзки розлетілися по всій кімнатці. В дверях з’явився Леонід.
- Що ти тут гримиш? Ти криворука? Приберись скалки, я ноги поріжу.
- Льонь… Тут Люда з Києва телефонувала… Каже почалася війна. По всій країні летять бомби…
- Я фейсбук листав щойно. Ніхто нічого подібного не пише. Людка твоя щось вигадала, і колотиться. Приберись кажу і каву зроби, мені телефонує хтось.
За кілька хвилин Леонід повернувся, виглядав досить розгублено, нервово стукав пальцями по лутці.
- Справді щось таке твориться… З роботи телефонують.
В офісі всі сиділи немов у воду опущені. Кожен переповідав про свій ранок, і розумів по своєму, що почалося щось по справжньому жахливе. Перед обідом всіх розпустили по домівках. Олі завжди не вистачало дня для хатніх справ, зараз же руки ні до чого не стояли…
На телефон приходили повідомлення, одне жахливіше від іншого. Суть усіх зводилася до одного – почалося повномасштабне вторгнення … Наступні три дні нагадували якийсь нереальний фільм жахів про наступ інопланетян. Новини безкінечно повідомляли про вибухи в різних куточках країни, місцеві системи оповіщення сповістили про перевірку сигналу тривоги. Перша сирена - це було щось настільки незвичне для похмурого зимового дня… Те виття доставало до самої душі, хотілося вибігти, закрити вуха і забитися в темний куточок, як в дитинстві.
Втеча Леоніда
Ближче до вечора сирена завила знову, але вже не тренувальна… Дехто похапцем, схопивши рюкзачок з документами біг до найближчого сховища, хтось продовжував вірити що це все страшний сон, були й такі що махали руками, мовляв не прилетить…. Увечері на мобільні канали новин почали давати повідомлення про численні вибухи та людські жертви. Оля чекала Леоніда в квартирі, намагалася додзвонитися йому, він був не в зоні. Мовчки одяглася, взяла речі, документи, пляшку води і рушила до сховища.
Через оголошену комендантську годину довелося ночувати в підвалі.
Темні коридори, подекуди крапає зі стелі, хтось приніс дерев’яні піддони, які швидко обладналися під лежаки. Німий жах перед невідомістю, особливо він помітний у людей, які звикли до тихого життя. Тихо сканудить собака, схлипує дитина, всі листають гаджети, заряджають по черзі… Всю ніч дівчина провела то спираючись на стіну, то навприсядки. Якась бабуся погукала, посунулася на саморобному диванчику, дбайливо застеленому пледом… Тривога вже понад п’ять годин… Десь на горі натужно надривається сирена.
Нарешті все затихло. Люди потихеньку починають підійматися, збирати речі, хтось будить дітей, хтось намагається взути набряклі за ніч ноги.
Ключ не заходив в замкову щілину. Так буває, якщо такий же встромлено з іншого боку. Оля натиснула кнопку дзвінка, за кілька хвилин Леонід відчинив двері. З першого погляду було видно, що він десь збирається, про це красномовно свідчила розкрита валіза і переритий одяг.
— Де ти був весь час? – стомлено поцікавилася Оля.
— Там де й ти. – огризнувся він.
— Ти десь збираєшся?
— Я їду. Хіба ти не чула, що багато хто евакуюється з міста? Тут скоро все розіб’ють. Ти теж подумай про це.
— Так дивно звучить… Я їду. Не ми їдемо?
— Я довго відкладав цю розмову, але зараз саме час вияснити все. – Леонід випростався. – В мене є їнша жінка, ми разом їдемо на Західну.
— Дивно. Я не хочу питати як давно… Просто коли ж ти збирався сказати мені? Ти довго відкладав, настільки довго? Я так розумію, жити в цій квартирі я не буду. Але ж ти знаєш що я в неї вклала все, що в мене було?
— То забери все назад. Можеш вивезти меблі, обдерти шпалери. - Леонід звів плечами. – Моя тобі порада, тікай з міста якнайшвидше.
— Дякую. Я скористаюся за нагоди твоєю турботою.
Обстріл міста
Вона скидала в валізу лише найнеобхідніше, в будь-якому випадку в двох руках багато не понесеш. Відстебнула ключ від брелка, поклала на столі і вийшла, не прощаючись.
На вулиці багато хто складав пожитки в машини, люди тікали з міста в більш безпечні краї, але Оля не мала куди їхати… Більш того їй навіть ночувати не було де, останнім часом вони жили з Леонідом в орендованій квартирі, а до цього винаймала помешкання сама.
Отак з валізою вона пішла на роботу, останні дні вони приходили зранку, а потім працювали дистанційно з дому, настільки вистачало можливості.
Колега по роботі Катя ніколи не була її близькою подругою, але побачивши валізу не втрималася і запитала що сталося. Слова самі потекли разом зі сльозами, що горохом котилися по щоках.
— Підемо до мене. Син у Львові навчається, найближчим часом тут йому робити нічого. Отож нікого стісняти не доведеться. І будь-ласка, не заходь в суперечки, в тебе немає аргументів.
— Якщо чесно, бажання сперечатися теж немає… Я навіть уявлення не маю, як жити далі.
— В світлі останніх подій, хотілося б просто жити.
Над покрівлею прогуркотіло щось схоже на трактор, що розвертався на горищі будівлі. Після цього через кілька секунд прогримів вибух. Здалося що підскочило все, меблі, оргтехніка. Скло не вилетіло, але вікна відкрилися самі собою. Всі, хто був в офісі заніміли, дехто впав на підлогу і закрив голову руками… Потім якась неприродна тиша, і тільки сигналізації на машинах верещали як несамовиті. Одразу увімкнулася сирена, всі хто був в офісі кинулися до дверей. Люди бігли вулицею, хтось когось кликав, скавучали сигналізації, ревла сирена, завиваючи промчала «швидка». З протилежного кінця міста піднімався страшний стовп диму. До сховища було ще кілька десятків метрів, прогримів ще один вибух, потім іще… Земля двигтіла, переполошені люди в паніці падали на землю.
— Я живу недалеко, мені треба додому, забрати дітей з квартири! – кричала Катя, її голос тонув у загальному голосінні.
— Я з тобою. – Оля підхопила ручки валізи і вони разом побігли в бік будинку Катерини. По дорозі Катя телефонувала дівчаткам, давала їм вказівки. Чомусь це все нагадувало картину «Останній день Помпеї».
Роздуми у підвалі
Біля під’їзду вже чекали Катині дівчатка, обидві з рюкзачками , одна тримала зв’язаний плед, друга баклажку з водою.
— Мамо, там тато в квартирі… він збирається. Ми тебе чекали, він швидко побіг.
Катя змінилася в обличчі, Оля чомусь згадала Леоніда, він теж збирався сам.
— Давай валізу, кину її в квартирі, ви біжіть до сховища, я прийду пізніше. Дівчатка знають куди йти…
Катя прийшла через пів години, засмучена, мовчки присіла біля дівчаток.
— Чоловіка викликали терміново. Він лікар у мене, отож прямо з роботи заскочив додому на кілька хвилин, за речами.
— А хіба так можна, одразу?
— Робота в нього така… Ми завжди так жили, всі вихідні, відпустка, вночі… Він завжди на зв’язку, щохвилини…
В підвалі швидко одомашнилося: на стінках уже прилаштували килимки, дехто приніс старі матраци, крісла, диванчики. Купа подовжувачів, столики на яких можна прилаштувати чайник. Сирена не вгаває, десь далеко чути вибухи. Якась бабуся хреститься, тихо скавулить перелякане цуценя, господиня гладить його і тихо ковтає сльози… Плаче дитина, хтось порпається в сумочці шукаючи таблетки… Трошки нагадує переповнений вокзал, коли запізнюється кілька поїздів одночасно. Якби не одне але… Дівчатка заснули, Катя поклала голову Олі на плече.
— Можна я на тебе схилюся?
— Так… Звичайно…
— Знаєш… Чоловік мені сказав щоб я брала машину, дітей і негайно їхала з міста. Багато хто тікає до Польщі, Румунії, Німеччини…Кажуть візи спростили, тільки страховку на автомобіль потрібно. Я не знаю, що мені робити, за дітей страшно, я б тут лишилася.
— А мені все одно. Мені їхати немає куди, бабусину квартиру заклали в банк, бо хворіла мама, я брала кредит на її лікування. Коли мама і бабуся пішли майже одночасно – довелося продати. Потім я добре заробляла, назбирала певну суму – і все витратила на ремонт квартири свого нареченого… Ось так мені тридцять у мене в руках одна валіза і ні грошей, ні квартири, ні жениха.
— Я коли дивлюся на своїх дітей, то думаю аби тільки вони були живі та здорові, все інше то наживеться.
Треба виїжджати
Ранок був похмурим і сирим, люди виходили з сховища, боязко брели до своїх домівок. Декому потрібно було ще добиратися на роботу, міський транспорт ходив з перебоями, отож іноді доводилося долати кілька кілометрів пішки. Знову завила тривога, юрба кинулася вбік бомбосховища, за кілька хвилин щось вибухнуло так, що затремтіла земля, над містом з’явився стовп диму… Почулися звуки сирен автомобілів екстрених служб.
Всі знову повернулися до підвалу, Каті хтось зателефонував, вона розмовляла, терла пальцями перенісся, видно було що дуже хвилюється.
— Щойно говорила з чоловіком… В нас уже надто неспокійно, він дав координати одного містечка, там можна перебути якийсь час. Потрібно їхати негайно.
Збиралися дуже швидко, Оля не впізнавала завжди тиху і усміхнену Катю, зараз вона чітко віддавала команди, всі лише мовчки слухались і виконували .
— Я в гараж по машину. Ви виходите по дзвінку, я повернуся зачинити квартиру.
На виїзді з міста блок-пост: бастіони з мішків з піском, протитанкові їжаки, військові в повній амуніції… Мовчки перевіряють документи, речі, кивають щоб проїжджали. Попереду довга вервечка машин, нагадує міську пробку, але по суті це шлях в невідомість, туди де ніхто не чекає. Машини тягнуться повільно, по дорозі ще дуже багато блок-постів, малі сплять.
— Нам треба звернути по дорозі, за містом живе тітка Максима, ми її заберемо і поїдемо до її сестри. За кордон не хочу, маю надію що це все скоро закінчиться, і ми повернемося додому… О, в нас знову тривога…
Ближче до обіду наступного дня в’їхали в невелике містечко. Бабуся з котом, яку забрали по дорозі виступила в ролі навігатора.
— Ось тутечки повертай, їдь аж в кінець вулиці. Господи, десять років не була, так дорогу і не зробили…
Нарешті зупинилися біля двору з високим металевим парканом, з двору вибігла огрядна жіночка, поправила на голові хустину.
— Ой, нарешті гості наші приїхали! Потомилися мабуть, йдіть до хати!
На новому місці
Господиня була далекою родичкою Катиного чоловіка, але гостинно прийняла усіх втікачів. В неї вже був план розселення, і тверда впевненість що їхати більше нікуди не потрібно, «бо тут найкраще і скоро всі будуть сюди проситися». Бабуся з котом, як виявилося, старша сестра господині, залишалася в неї. Катя з дітьми переходила в будинок по цій же вулиці, Олі пропонували жити в тому ж дворі в маленькому будиночку з окремою хвірткою.
Увечері, коли всі нарешті розмістилися, Катя з Олею сіли на кухні за чашкою чаю. Діти поснули в кімнаті, але дорослим чомусь було не до сну. Оля нарешті змогла розповісти Катерині всі свої останні життєві пригоди. Про заручини, яких так чекала, про квартиру, яку відремонтувала та умеблювала за власний рахунок, про квітку, яку Леонід викинув у смітник…
— Коли він сів у машину разом з іншою дівчиною, мені здалося що я — квітка герані. Розтоптана, викинута на звалище… Знаєш, я ніколи не відчувала себе з ним, як то кажуть, за кам’яним муром…Всі побутові питання вирішувала я зі своїх заощаджень, він любив смачну домашню їжу, затишок в оселі. Мені ніколи не довелося опинитися з ним в небезпечній ситуації, але побоююсь, що і там би довелося виплутуватися самій.
— За ці дні він так жодного разу і не зателефонував?
— Навіть більше… Він заблокував мене скрізь, в телефоні, в усіх месенджерах…
Оля уявлення не мала, що б зробила аби не поїхала з Катею. Її заощаджень вистачило б хіба що на місяць. Це при умові що вона зняла б найдешевше житло і існувала впроголодь. З роботи довелося звільнятися, оскільки підприємство зупинилося. У валізу вона вкинула лише найнеобхідніше, майже все лишила на квартирі… Думала повернутися? Хтозна, в хвилину розпачу напевно не думала взагалі ні про що.
В інтернеті знайшла кілька вакансій на дистанційну роботу, отож мала надію хоч якось зачепитися, хоча не полишало відчуття Дежавю, вкотре починати старт з нуля.
Трішки обладнала і привела до пуття стареньку хатину, перший час було дико, що всі зручності на вулиці, а душ в будинку Каті. Поступово звикла, прилаштувалася… Добре що хоч інтернет був, пароль до вай фай дали люб’язні сусіди. Але однаково це було краще, ніж в рідному місті, де щодня ставало гірше.
Їхнє місто постійно накривали з артилерії та нищили ракетами… Люди цілодобово жили в підвалах, іноді виходили на поверхню лише на кілька хвилин, аби дихнути свіжого повітря… Знайомі переказували такі жахіття, що в жінок стигла кров при одній уяві про це. Кожен день хтось гинув, або діставав тяжкі поранення… Оля вже вкотре дякувала, що їй трапилася в той день Катя, яка стала мимовільним порятунком. А сьогодні на пошту надійшло повідомлення, вона пройшла співбесіду, в неї буде робота ! Невже тяжка чорна хмара трішки розступається?
Квітковий будинок
Червневе сонечко вже добре припікало, хоча і дощики не барилися, щедро поливали майже через день. Сьогодні дівчина отримала на картку солідну суму, першу зарплату, отож увечері вирішила зробити сюрприз Каті з дівчатками. Купила цілу коробку смаколиків, фруктів і пляшку шампанського, аби відсвяткувати. На півдорозі зупинилася, аби дати перепочинок руці і побачила у дворі одного з будинків величезні кущі герані в вазонах. Господи, таких розкішних вона ще ніколи не бачила. Різні кольори, вони висіли на гачках, стояли долі понад будинком. Герань, петунія, величезні букети троянд. Мимоволі дівчина замилувалася, аж раптом помітила що і біля двору на клумбах висаджено кілька кущиків… Вона піднялася навшпиньки, покрутила головою в пошуку господарів. Нікого не видно, навіть собаки, гавкнув би хоч, та привернув увагу… Спробувала навіть погукати, але все намарне, нікого не видно. Звісно ж, красти то дуже недобре, можна ж прийти пізніше і таки застати хазяїв удома, цивілізовано попрохати. Але ж ні, щось таки смикнуло Олю, і чемна, до біса вихована панночка зогледілась по боках, немов циганка на базарі, нахилилася над кущиком, і вже хотіла зламати отой такий бажаний пагінець.
— Ай яй яй! Що я бачу?
Дівчина аж підскочила з несподіванки. Ніби дідько з табакерки звідкілясь узявся молодий чоловік. І не звідкілясь, а з відчиненої хвірточки. Синьоокий леґінь, спершись ліктем на металевий стовпчик, скалив зуби і хитав головою не схвалюючи її поведінку.
— Мила панянко, вам ніхто не говорив, що брати чуже негарно?
Оля готова була скрізь землю провалитися. Ну хто не давав пройти мимо тієї клумби? Або прийти завтра, щоб отак зараз палахкотіти з сорому?
— Я не навмисне. Пробачте будь-ласка, мені так квіти подобаються… Я правда хотіла спитати дозволу, але ж не було в кого…
— І тоді ви вирішили, що можна отак, самій, взяти і наламати квіток? Божеее… Ніколи б не подумав. Яка оманлива зовнішність…
В той самий момент ручки пластикового пакету поповзли вниз красномовно відкриваючи пляшку шампанського.
— Оце так, — не вгавав парубок. – Я вам скажу, бо читав багато літератури. Жіночий алкоголізм – дуже тяжко лікується. Втягнутися можна швидко. Спочатку келих, другий… Потім десь щось, потягнула… Далі самі знаєте.
— А пан шкідливих звичок не має? – дівчина була настільки спантеличена, що вже почала переходити в оборону.
— Абсолютно. Жодної. Навпаки, завжди стою на сторожі здорового способу життя.
— Вибачте будь-ласка… Я справді ненароком.
— Ви не місцева. – констатував хлопець. – Бо всі знають, що не треба стояти під парканом. Щоб зайти у двір існує хвірточка, на ній ось клямочка. Натискаєте клямочку, заходите в двір. Там можна або ж постукати у вікно, або ж іти по доріжці в кухню. Там завжди порається моя мама, вона ж і є господинею квітів.
— Дякую, колись обов’язково скористаюся вашою порадою.
Дівчина відчувала що густо червоніє, тому похапцем схопила пакет з покупками і полопотіла геть від двору. Лице аж пашіло, серце калатало… Перший раз у житті вона вляпалася в подібну історію, щоб її сварив такий красень, та ще й за що…
Мама і син
Хлопець дивився їй услід, з лиця пропала посмішка, залишився відбиток чогось схожого на розчарування.
— Щойно ти провів поглядом мою надію на онуків. – ззаду стояла жіночка в літах і витирала руки рушничком.
— Мамо… Ти знову за своє. Дівчина хотіла собі квітку. Не зовсім праведним способом.
— Сину, я маю очі. Вона довго намагалася знайти когось, в кого можна її попросити.
— Ти не будеш сватати мені кожну жінку, яка проходить повз наш двір. А ця тирить квіти на клумбах.
— Вона їх любить. Я бачила, як вона заглядала на мою оранжерею. Твоя бабуся, царство небесне моїй свекрусі, завжди казала, що справитися з чоловіками з нашої сім’ї може лише дівчина, яка любить герань… Не знаю, чого їй це прийшло на думку, але це моя улюблена квітка і перше що я бачила в її будинку – це вікна заставлені калачиками.
— Мамо… не перегинай. Тобі треба хтось, хто помагатиме поливати сотні твоїх вазонів?
—Мені потрібна та, хто буде разом зі мною молитися за тебе, одна я вже не справляюся… Вона тобі теж припала до душі, а ти поводив себе як підліток на шкільній перерві.
— Я її виховував. – хлопець розбишакувато повів очима і знову засяяв білозубою посмішкою. Жінка пригладила його світло-русяве коротко стрижене волосся.
— Я маю вуха. Я все чула. Ти зірвиголова, тебе самого треба вчити і виховувати, а я стара і слаба щоб це робити… Знайди її, і передай від мене вазон з квітами.
Хлопець замахав руками і покрутив головою в знак незгоди, потім, припадаючи на одну ногу, пішов до хати. Жінка сховала хитру посмішку, вона завжди брала верх в усіх суперечках.
Треба готуватися до зустрічі Максима
Оля ніяк не могла оговтатися від сьогоднішньої зустрічі. Певний час їй було соромно і ніяково, але потім прийшло на думку, що молодий чоловік так себе поводить від браку позитиву у своєму житті. Вона явно відчула якусь тугу в його душі, за бравадою праведного харцизяки ладно маскувалася тяжка печаль. Але вона сама відчувала, як її збентежив його погляд… А посмішка? Вона уяви не мала, що чоловіки можуть так сміятися. Їй було соромно перед ним, немов він зловив її за якоюсь зовсім неприйнятною справою, але водночас в голові промайнули купа думок: чи не дуже розтріпалася зачіска, чи гарно сидить сукенка?
Їй уже досить давно не спадало на думку, що вона хоче комусь сподобатися, а тут раптом, як дівчисько якесь. Лице знову зашарілося, такою її застала Катя, коли прожогом залетіла в двері.
— Олюська!!! Мій Максим має приїхати!!! Щойно дзвонив, їде на кілька днів! Каже що може сьогодні вночі тут буде…
— Це ж чудова новина! Тобі може що допомогти? Приготувати, прибрати?
— Ні, готувати я буду сама… Якщо не важко, допоможи трохи в дворі прибрати, я хотіла тут столик облаштувати під виноградною аркою, пару вазонів купити, щоб якийсь затишок створити. Все життя мріяла в такому будинку жити… Вже думаю, може цей у родичів викупити? Хто його знає, як в нас там буде… Щодня прилітає, навіть говорити про це страшно. Як ми з дітьми встигли виїхати? Слухай, а що з тобою? Я розмовляю, а ти ніби десь літаєш… і цей вираз обличчя. Зізнайся, я щось пропустила в твоєму житті?
— Знаєш, я сьогодні в одну історію втрапила. Навіть не знаю як і розказати…
Оля коротенько розказала про свої сьогоднішні перипетії.
— Він так запросто тебе відпустив? Навіть номерок не попрохав?
— Уяви собі. Прочитав наостанок лекцію про шкоду алкоголю.
— Ой… То вже певно не мав за що причепитися. Я можу дати п’ять зверху, що він знайде тебе найближчим часом.
— Я не знаю, чи готова зараз до нових стосунків.
— До кохання не можна бути готовим. Воно непередбачуване, як хмарина. Ніхто не може сказати напевне, коли воно має прийти. Іноді воно легенько так торкається серця, ніби будить зранку. Іноді дає гарного копняка, що аж підскакуєш. Але в усіх випадках, без винятку закохуватися – це чудово!
Жінки розійшлися кожна робити свою справу, Оля почала наводити лад у дворі, у Каті запахло з кухні смаколиками.
Неочікуваний подарунок
На столі почала тирлинькати мобілка. Оля не зважала на неї, в телеграм каналі постійно приходили різноманітні повідомлення, від новин і до сигналу тривоги. Ще одне повідомлення прийшло… і ще. Оля підійшла, взяла в руки і остовпіла… Леонід. «Привіт» «Ти як?» «В тебе все добре?». Вона дивилася на мобільний і не знала що з цим робити… більше чотирьох місяців від нього не було ні слуху ні духу. Спочатку їй було боляче, потім сумно і важко, пізніше вона злилася на себе, на нього. А зараз вона просто дивилася на його меседжі і думала чи варто відповідати взагалі? Напевно не варто…
До вечора Оля вже досить таки втомилася, але літня альтанка це було щось! Маленький столик, лавочки виставлені під парканом, все в тіні виноградного листя. Є місце для кашпо з квіткою, дівчина згадала мальовничий дворик де дійсно море квітів… Їй дуже хотілося колись жити в такому місці. Але поряд з квітами в думках з’явився гарний стрункий чоловік, з світло-русявим чубом, і задерикуватим поглядом синіх очей. Треба вже йти привести себе до ладу, бо подвір’я набагато чистіше ніж вона сама. Оля повернулася, аби піти до свого помешкання, раптом почула чиїсь кроки.
— Агов, дівчино!
Матінко рідна… За двором стояв ніхто інший, як той леґінь, що не вилазив з думок. Ольга готова була крізь землю провалитися. Вся в пилюці, струмки поту проклали брудні стежки на руках, грудях, обличчі, волосся злипалося… Ну якщо шукати женихів, то тільки в такому вигляді.
— Перепрошую! – в його погляді стояв такий сміх, що здавалося він ось ось впаде на землю і почне качатися як Сірко на вітер. — У вас такий мейк-ап… вибачте, ну просто не можу втриматися, мама лається, каже, язик в мене як мітла.
— Ну, що є то є… Я в дворі прибирала, на гостей не розраховувала.
— Добре, буду серйозним. Насправді я дуже вибачаюся, що зранку вів себе…трішки некоректно. Тому в якості вибачень приніс вам квітку.
Хлопець нахилився і підняв з землі вазон з розкішним кущем пеларгонії… великі бузкові китиці напіврозпущених квіток…
Перед очима промайнула маленька бабусина квартира, ремонт в будинку Леоніда, вазон з квіткою в смітнику, зрадливий наречений, темний сирий підвал бомбосховища… Всі жахи які їй довелося пережити за такий надто короткий проміжок часу. Останнім часом її ніхто не жалів, вона скрізь вигрібалася сама, лише вірна подруга підставила своє тендітне плече. І раптом на її шляху з’явився цей веселий безшабашний хлопчина, від якого в її змученої душі раптом виросли крила… Але напевно прорізалися вони з таким шаленим болем, що якось самі по собі з очей потекли сльози. Великі, немов горошини… Оля не втрималася, витерла брудною рукою мокрого носа, кумедно розмазавши бруд по щоках. На диво парубок не засміявся і не підняв дівчину на кпини. В його очах блиснули такі самі краплі, він спочатку спробував відвернутися, а потім просто взяв і згріб її в обійми, намагаючись заспокоїти єдиним доречним в цю мить способом.
Сергій
Сльози котилися з очей, дівчина не могла зупинитися тільки схлипувала і тулилася до сильного плеча, намагалася заспокоїтися, але ще більше рюмсала. Він мовчав, тільки сильніше притискав її до своїх грудей , наче хотів сховати в своїх обіймах від усіх негараздів. Її ніхто так ніколи не обіймав… Тата вона не пам’ятала, виснажені мама і бабуся тільки іноді гладили по голівці, Леонід – той взагалі, як подумати, піклувався здебільшого про себе. Потихеньку вона заспокоїлася, і прислухалася як стукало його серце, ніби ось-ось вискочить…
Він якось важко зітхнув і прошепотів:
—Невже я так скривдив вас сьогодні, що такі гарні оченята вилили скільки сліз?
— Ви не образили мене жодним словом… Останнім часом все якось склалося, щоразу якийсь новий іспит на стійкість, не інакше. Я чекала всього чого завгодно, але не вас з квіткою…
— Моя мама таки каже правду, що я башибузук, заставив плакати гарну дівчину, хоча вранці ви посміхалися, і так ніяковіли. Годі, все минеться…
Оля підняла голову… Мамо рідна, тільки не це. На порозі стояла Катя і уважно роздивлялася гостя.
— Олю! А чого ти такого гарного чоловіка досі кавою не пригощаєш?
- Я трішки не гостинна. – Оля розвела руками, красномовно демонструючи свій вигляд.
— Тааак. Ану швиденько перевдягнися, а я поки що розважу нашого гостя. Господи, яка ж квітка чудова! Чай, каву?
— Чай без цукру, коли ваша ласка. Але я не хотів би зловживати вашою гостинністю.
— Все нормально. – Катя швиденько майнула на кухню і одразу ж з’явилася з тацею кексиків, та двома чашками. За другим разом винесла заварник з чаєм. Можна було подумати, що чай готувався заздалегідь.
— У вас завжди свіжі кекси на поготові? – запитав хлопець, підходячи до столика. Він припадав на ногу, зараз це було помітно. Поки вмощувався за столиком в імпровізованій альтанці, Катя знову метнулася до хати, на порозі зіткнулася з Олею, що вже встигла помитися й перевдягнутися.
— Що то за Жоффрей Де Пейрак? Він добряче кульгає….
— Милі панночки, у Жоффрея було ще й обличчя гарненько понівечене, в мене ж тільки нога.
Катя знову повернулася, принесла банячок з медом та ложечки.
— Наш гість, еее… - Катя повернулася до Олі. Оля витріщила очі, не знаючи що відповідати…
— Сергій. – хлопець встав з лавки, злегка вклонившись.
— Я так зрозуміла, ви не дуже знайомі…Хоча обіймалися як рідні. Ну то таке, я вас покину на певний час… Хочу з дівчатами сходити до крамниці, дещо докупити. А ви посидьте, поговоріть… чайку попийте.
Катя була достойним опонентом Сергієві, така ж гостра на язик. Але було видно, що він їй сподобався. Інакше нізащо б не лишила подругу на одинці з чужаком.
“Все у житті відносно…”
Сергій розлив чай по чашках, розламав кексик і покуштував шматочок. Обличчя розпливлося в блаженній посмішці…
— Яка смакота… Так люблю печиво.
—Катя готувала сьогодні увесь день. В неї чоловік воєнний лікар, має приїхати вночі.
Погляд Сергія раптом змінився. Весела посмішка зникла, він став серйозним, навіть настороженим. Оля не могла цього не помітити.
— Щось не так?
— Ні. Просто я теж зараз у відпустці. Після поранення… Ще трішки і знову туди.
Обоє замовчали. Оля навіть подумати не могла, що перед нею військовий. Хоча… Він і був прототипом того чоловіка за яким «як за кам’яним муром»…
— А ми втекли від війни. Катю змусив чоловік, а я з нею за компанію.
Раптом Олю ніби прорвало. Вона говорила і говорила, розповіла про все, як захворіла мама, на лікування довелося взяти кредит. Врешті решт мами не стало, слідом пішла і бабуся. З банком виникли проблеми, довелося продавати квартиру. Далі трапилася гарна робота, але склалося все так, що вона тепер тут. Сергій слухав уважно, не перебивав, не задавав питань. Просто мовчки сьорбав чай і дивився на неї своїми синіми очима, але дивився так, ніби тримав за руку…
— Знаєте… Важко втрачати нажите майно, роботу, бізнес… Але то все лише цегла, папір і не більше того. За останні пів року я встиг побачити і зрозуміти більше, ніж за все життя. Зараз я таки допе
трав, що означають слова «в житті все відносно». Я зранку розпікав вас нізащо, а ви щиро плакали за тою квіткою. Я ненавмисне, просто, якщо бути зовсім відвертим, я хотів поговорити з вами.
Їхні очі зустрілися. Його сині сині, її зелено сірі. І слова стали зайві…
— Напевно я піду. Дякую за гостинність…
Сергій вийшов з-за столу, ніби не знаючи що робити далі.
— Дякую за квітку, вона справді для мене дуже цінна.
— Якщо я знову захочу вас побачити, це буде доречно?
Оля мовчала. Просто дивилася на нього і не знала яку відповідь дати.
Він встав з-за столу, злегка вклонився і пішов. Дівчина мовчки прибрала на столі, знову подумки прокрутила в голові все що сталося за день. Схоже на химерний сон, аби тільки не величезна квітка в горщику, що явно свідчила про реальність події.
Катя з дівчатками приволочили величезний пакет з покупками. До того часу Оля встигла почепити квітку біля столика. Жінки трошки погомоніли, Максим мав приїхати уночі, отож скоро розійшлися по своїх кімнатах.
Сергій лежав в своїй кімнаті, мовчки роздивлявся візерунки на килимі і все думав, думав. Найбільш за все він не любив жіночих сліз. За все життя бачив чимало, і не всі вони були щирими. За винятком сліз його мами, ну і сьогоднішніх… Від цих сліз була мокра не тільки майка, вони дістали до самого серця, і не тільки. Сергій стидався сам собі зізнатися, що кілька сльозин упали і з його очей. Дякувати мамі, що не стала нічого розпитувати, в нього найкраща мама на світі, уміє мовчати, вміє сказати… Вперше за два останні місяці Сергій заснув щасливим. Уві сні він бачив не жахи війни, а дівчину в своїх обіймах, відчував пахощі її волосся, тепло її тіла і ще щось, чого не можна вловити, але можна відчути.
