Пропонуємо вашій увазі послухати книгу Олександра Лазарєва "Важкозбагачувальний КГЗКОР".

Олександр Лазарєв — інженер-будівельник, журналіст, поет та бард-музикант. Про саму книгу, як виникла ідея її написання, автор розповідає у вступному розділі до книги, який ми викладаємо у сьогоднішньому подкасті.

Написана вона на основі особистих спогадів та спогадів своїх колег. В книзі викладено широку панораму подій, що пов'язані з науковими дослідженнями, проєктуванням та будівництвом КГЗКОРу.

Центральною фігурою, що описана в книзі є директор комбінату Василь Єлєзов.

В книзі розповідається про те, як зародилася ідея побудови комбінату, чому вирішили будувати саме в Долинській, які проблеми виникали в процесі будівництва і як їх вдавалося вирішувати.

Книга написана у 2010 році російською мовою. Ми вибачаємося за цю прикрість, але все ж вважаємо, що вона може зацікавити жителів Долинської та всіх, кого цікавить історія будівництва Криворізького гірничозбагачувального комбінату. Тим більше, що викладена людиною, яка мала до будівництва безпосереднє відношення.

Цю книгу інженер-будівельник Олександр Лазарєв написав на підставі особистих спогадів та спогадів
своїх колег. У книзі розгорнуто широку панораму подій, пов'язаних з науковими дослідженнями, 
проектуванням та будівництвом КГЗКОРу (1960-1990рр.). 
Центральною фігурою у повісті є генеральний директор комбінату Василь Михайлович Єлєзов. 
Як народилася ідея будівництва комбінату з переробки окислених руд за участю країн РЕВ, чому його 
почали будувати саме в Долинській, які проблеми зустрілися на шляху будівельників на першому етапі
 (1984-1990рр.) – про це та багато іншого ви дізнаєтесь, прочитавши цю книгу.

Консультанти: генеральний директор КГЗКОР В.П.Величко; головний інженер КГЗКОР І.В.Дзюба; заступник генерального директора КГЗКОРу з технології Х.У.Ковальчук; начальник відділу СНБЕЗіС С.Н.Ковальчук; письменник (раніше перекладач німецької частини будівництва) Рольф Юнгханс. Редактор Іван Найденко Технічний редактор Олександр Лазарєв Дизайнер Олександр Лазарєв Фотографії: Юрій Брусник, Володимир Пастушенко, Рольф Юнгханнс, Іван Найденко. Художник Леонід Давиденко.

КГЗКОР - ЦЕ НАША ДОЛЯ

За роки будівництва КГЗКОРу Долинська з невеличкого «рядового» райцентру виросла до одного з кращих міст районного підпорядкування на Кіровоградщині, а може, і в Україні. Окрасою його стали чехословацький, румунський і німецький мікрорайони. Долинчани завжди з вдячністю згадують будівельників, які подарували їм щастя жити в таких світлих, просторих, прекрасних квартирах. Їх діти зростають і навчаються у найкращих в області, та і в країні, дитячих садочках і школах.

Більше тисячі долинчан сьогодні працюють на комбінаті. Багато з них стали висококласними керівниками як у місті, так і далеко за його межами.

Незважаючи на тяжкий час, який переживає вся країна, комбінат бореться за своє місце під сонцем. В цьому році він відзначив своє 25-річчя. Тож маємо нагоду згадати сьогодні тих, хто прийшов сюди в 1984-му, забив перший пакілець на будмайданчику, провів у Долинську воду, газ, тепло, зробив наше місто затишним і привабливим, яким пишаються самі долинчани і милуються гості.

Час невблаганний. Немає вже з нами Василя Єлєзова, Миколи Сиси, В’ячеслава Цигуля, Олександра Степанова, Володимира Кузнєцова, Любові Минки, Хайнца Хільдебрандта, Володимира Саласюка, Миколи Кальмуса… але є ця книжка, яка сторінка за сторінкою розповідає про ті часи, коли з усього світу в Долинську з’їхалися тисячі будівельників, єдиних у своєму бажанні підняти до неба цей велет металургійної промисловості. Книга розповідає про їх трудові злети і прикрі помилки, про дружбу, яку наші зарубіжні колеги не можуть забути й по сьогоднішній день, тож приїздять сюди, листуються з долинчанами та все чекають, коли ж ми добудуємо комбінат, бо не можуть змиритися з тим, що їх праця пропаде даремно.

Багато епізодів з цієї книги увійшли до німецької книги Рольфа Юнгханнса про КГЗКОР - «Залізна проблема соціалізму», яка вийшла цього року великим тиражем і успішно презентувалась на Лейпцігському книжковому ярмарку.

Ми завжди були патріотами цього комбінату, бо він допомагав місту, наново «творив» його, відтак подальша доля Долинської не проглядається без КГОКОРу. Отож розвиток інфраструктури, утримання міста ми пов’язуємо тільки й тільки з роботою підприємства. Раді з того, що ті кгокорівці, які приїхали сюди колись, тепер стали корінними долинчанами, вносять вагомий внесок не тільки в промисловість, а і в розвиток культури та спорту в Долинському районі. Адже і Василь Єлєзов, і Віктор Величко, і Василь Яременко, і сьогоднішній директор Микола Колісник підтримували і підтримують творчих людей, за що низький уклін їм і подяка від усієї долинської громади.

Наше місто - це не тільки затишні будівлі, зелені й ошатні вулиці, розкішні садки, добрі душею та щирі люди, які живуть у ньому сьогодні, - це також наша незрадлива пам'ять, наше минуле, якого ми не маємо права забувати ніколи, бо без минулого немає майбутнього. Отож читайте, згадуйте, аналізуйте все те, що минулося, і думайте про своє власне та свого рідного міста майбуття. Мрійте! – у мріях визрівають надійніші реалії сьогодення.

Міський голова Долинської Сергій Зеленокорінний

ДОСЛІДНИК СУХОПУТНОГО „ТИТАНІКА”

Світе, чи потрібна тобі ця книга?

Романтичний обиватель, непересічний мрійник, я банально завжди по-білому заздрив тим людям, котрі мають у себе шикарну бібліотеку: про те зовсім не соромно зізнаватися, як мліє серце, коли очі уявно проникають крізь обкладинки й «душі» книг, аби якомога ширше осягнути заманливі обрії нездійсненних духовних бажань. А водночас, кладу руку на серце, так само завжди жалкував про короткість людського життя і гостру нестачу вільного часу для прочитання хоча б мінімально необхідного максимуму розумних книжок, завдяки якому формуємо свої літературні смаки і сталий громадянський світогляд. Отож давно, ще в юності, засвоїв один беззаперечний для себе висновок, ніби відкрив маленьку власну Америку: книжок забагато не буває, тобто зайвих (якщо не величати книгами утилітарні отрутописання типу «піф! паф! – ой-йо-йой – мордобой»). Відтак, переконаний, ця книга – потрібна!

Історіє, а чи потрібна тобі чергова хроніка незабутніх тривог? Ми – живемо. Ми – зріємо. Мислимо. І цього достатньо, як приводу, щоби детально протоколювати суспільно-масові процеси та власні вчинки в їхньому хаотично-впорядкованому „місиві”. Велике ж зіткане з дрібниць, як всім відомо, а тут, у плетиві подій, про які йдеться у цій книжці, поперемішалися нерозривно порухи тисяч і тисяч «дрібних» особин, їхні задуми і надії, розчарування і сподівання, фізична та моральна праця, свята віра у стратегічну цінність ідеї та свідоме окозамилювання, відповідальність і недбалість, врешті-решт, – тож чи заслужив будь-хто для себе право на глобальні висновки чи й вироки, не зазирнувши пильно в очі тим багатьом людям, колись поєднаним великою спільною метою?

Ой, і чого тільки не говорили, до чого тільки парадно-переможного не закликали на трибунах або в кулуарах державних контор! Чого тільки не писали у незалежних газетах чи офіційних реляціях про Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд, розташований у містечку Долинська на Кіровоградщині! Вірніше, про його сумнозвісне будівництво, що розтяглося на два століття... І вже ці балачки безупинно тривають більше двадцяти літ, а кінця їм, принаймні, у якомусь хоча би логічно-завершеному вигляді, поки що не видно. То чи обачним було б не вписати у підручник новітньої економічної історії України – не академічної нехай, а хоча б „народно-популярної” – бодай сторінку під грифом «КГОКОР»? (Це абревіатура з російського варіанту назви комбінату, як вона і прижилася у розмовній повсякденній лексиці, тож буду її вживати і я.) Зважте, це ж не рядова будова, а стратегічного для країни масштабу. Адже була вона такою значимою навіть для супердержави на глиняних ногах, котра ще недавно займала одну шосту частину земної суші, тож для України – й поготів. І це тільки за обсягами капіталовкладень („Полтора миллиарда дубовых советских рублей похоронено здесь, средь прекрасных долинских полей” – так співає автор цієї книги в одній зі своїх пісень), за індустріалізаційним розмахом та температурою кипіння науково-технічних рішень. А ще ж подесятерилося політико-психологічне значення будівництва комбінату й тим, що було воно та й залишається досі міжнародним: як відомо, участь у ньому брали 5 країн. Одна тільки Румунія у пікові моменти близько семи тисяч своїх громадян залучала до роботи в Україні. Відтак на суто «адмінресурсні» аспекти „будови ХХI століття” вельми щільно накладався і так званий людський фактор. То чи виправдано КГОКОР залишати „по-за протоколом історії”?

Не помилився я, виходить, ні, «обізвавши» його будовою ХХІ століття ще в 1994 році. Тоді приїздив сюди кілька разів у якості кореспондента однієї поважної криворізької газети, «описував уздовж і впоперек» цю гігантську затію, починаючи свою розвідку від науковців інституту «Механобрчормет», дирекції самого будівництва і закінчуючи румунськими робітниками та селянами з довколишніх сіл. Серію своїх газетних нарисів-роздумів озаглавив тоді, не без полемічної обережності, саме так: «КГОКОР – стройка ХХІ века? или Несколько вопросов к текущему моменту строительства”. Ніби (накаркав)...

І от, сьогодні, тримаючи в руках цю книгу, цю розмашисту «ненаукову монографію», згадую все частіше й ті давні тривоги-хвилювання, і значно пізніші намарні спроби запрогнозувати собі та небайдужим читачам плин подій довкола КГОКОРу. Трохи сумно, що ті призабуті побоювання справдилися, перетягнувши незавершеність „всесвітнього” будівництва ХХ століття у гаряче сьогодення і постійно ставлячи й без того переобтяжену СССРівськими зобов`язаннями Україну під загрозу тяжкої фінансової відповідальності перед країнами-партнерами. І трохи відрадно, що нарешті вже цього, 2007-го року доля комбінату має вирішитися, і якийсь вдатний порив нових економічних реалій напне знову приіржавлені у забутій гавані паруси, витягне з глибини замулені якорі та скомандує: «Повний уперед!» – наскільки сприятиме попутний вітер світової бізнесової кон`юнктури. «Важкозбагачуваний КГЗКОР» добудують, технологічно «дошліфують», введуть у дію «за прямим призначенням» – і почнеться вже відлік його власної історії. Історії діючого гірничо-збагачувального комбінату, а не лише його «народження у муках». Хтось колись, можливо, напише товстелезні фоліанти-здравиці до його 25-ліття, 50-ліття чи поважного сторічного ювілею, і так далі. Тільки не буде на різноколірних обкладинках з помпезними назвами орденів трудової слави та помпадурських чинів «імені ленінського комсомолу», від яких аж рябіло в очах на розкішних виданнях про ювілеї практично всіх старших братів КГОКОРа – криворізьких гірничо-збагачувальних комбінатів. А скоріше за все, ніхто нічого такого не напише, бо перейде вся ця індустріальна буденність (і слава Богу!) на суто прагматичні рейки, коли робітникові за його ударний труд треба буде платити виключно грошима, а не перехідними червоними вимпелами чи розцяцькованими почесними грамотами. І це буде правильно, абсолютно правильно, але... але втратиться десь, заблудиться у світах щось трохи зворушливе, романтично-погордливе, щемливо-ностальгійне, до чого ми за довгі часи таки звикли, не хлібом єдиним живучи...

Тим більше цінною у моральному аспекті видається, навіть сьогодні (або й у вчорашньому завтра), ця книга, у якій так рельєфно, так майже зримо виписані не бравурні звуки оркестрів, під які з карамельно-писклявим пафосом колись викочуватиметься стомільйонний у десятому ступені камінець-обкотиш прямо під ноги «стахановоподібному» керівникові підприємства, не закручені у тугеньку конкурентну спіраль перипетії напруженої боротьби майбутнього „залізного гіганта” за своє місце під світовим бізнесовим сонцем, а незабутні долі його будівничих.

Наперед скажу: дочитавши з автором останню сторінку комп`ютерної версії товстелезного рукопису, я пізнього січневого вечора повертався додому з Веселої Дачі при 20-градусному морозі і, петляючи вужем по протоптаних у глибокому снігу стежечках-тунелях, переварював подумки перші – либонь, найвагоміші – враження від книги. Ні-ні, вразив мене зовсім не обсяг! Адже один відомий на Криворіжжі фаховий журналіст про Центральний ГЗК написав книженцію ще «важчу»... але написав, як хронікер отих часів, коли панувала безроздільно ленінова догма про «газету як колективного агітатора і колективного пропагандиста». Не хочу ображати чоловіка, який напевно старався з усіх сил, але той «роман у репортажах» і вийшов у нього схожим на тематичну газетну колонку-звіт за 20 чи й 45 років роботи у пресовому офіціозі „спрямовуюче-направляючої” партії. То не вина його – то, скоріше, біда, однак...

Не здивувала мене і штучна, за вуха натягнута пишномовність, якої надміру в іншій «газетній» книзі – про негаснучих прометеїв, запалюючих щовечора в наших квартирах тривіальні газові горілки. Бо, чесно сказати, її тут просто немає. Живописання велелюдних мітингів, демонстрацій, партконференцій – то і чесне прагнення автора якомога об’єктивніше відтворити „для історії” окремі її локальні події, свідком яких був сам (велике ж зіткане з дрібниць!), і водночас нормальне людське бажання (разом з тим – святе право) поіронізувати над побаченим-почутим, не ображаючи чужої віри і почуттів. Не забуваймо: це ж був кінець 1980-х років – пік ери ідеологічних блукань і прозрінь, руйнації фальшивих „дружб” та звироднілих економічних стосунків, чвар і нового єднання, завуальованої соціальної безперспективності та довгоочікуваних надій на краще життя...

На щастя, не здивувала у книзі і ... вірніше, навпаки – приємно здивувала відсутність професійної занудної «правильності» у побудові хронікально-тематичного «каркасу» книги. Точніше, він є, однак не класичний, котрий використовують, скажімо, при написанні міліцейських протоколів чи тижневих аналізів-звітів про ударне виробництво залізобетонних конструкцій, а скоріше нестандартний, який вибудовують інтуїтивно, без цензорських настанов та готової моделі і креслень, винахідники-самоучки. Тим не менше авторові вдалося – а це ж його перша „велика” спроба! – вельми доладно вивершити основні подієві вежі теми, при цьому не порушуючи її психологічної загадковості, отієї зваблюючої інтриги, яка примушує знову і знову братися до читання книги, неодноразово вже відкладеної убік за браком вільного часу, натхнення чи й елементарної терплячки.

Що ж мене найбільше привабило у цій „неакадемічній”, однак доволі захоплюючій праці? Мене, у прагматичних життєвих вимірах зовсім не причетного до радянсько-української „будови ХХІ століття”? Мене, наявність на чиєму столі хліба насущного аж ніяк не залежить від „приватної” справи долинчан: буде колись добудовано „недобудований” комбінат чи ні, даруйте за тавтологію? Тобто, що подвигло захотіти і написати цю – хай і будуть до неї якісь літературознавчі претензії – передмову?

По-перше, я громадянин і патріот своєї країни (держава – то трохи інше), відтак повновагомо усвідомлюю, у що обходиться їй долинський „недобуд”: країни-пайовики, як вже сказано вище, неодноразово попереджали Україну – що цілком природньо і законно – про серйозну фінансову відповідальність за нерозрахунки з ними. Відкрию далеко вже не таємну таємницю: СРСР приваблював до цього грандіо-зного будівництва декілька східноєвропейських країн не стільки заради очікуваних економічних вигод, які вже й тоді виділися вельми туманними, скільки заради міцнішої прив’язки тодішніх наших „братів-сестер” до помітно кульгаючої соціалістичної колісниці. Згадайте Угорщину 56-го, Чехословаччину 68-го, Польщу 79-81 років. Згадайте за горбачовської пори начебто незрозуміле тяжіння „процвітаючого соціалізму” Німецької Демократичної Республіки (вона брала участь у ГОКОРівському проекті) до воз’єднання із „загниваючою” Федеративною Німеччиною (чим воно окошиться для ГДРівців пізніше – то інша тема). Згадайте ще жорстоку диктатуру Чаушеску в Румунії, його чи не найрозкішніші у світі палаци та відверті злидні простого народу (я тоді, наприкінці „совєцької” епохи, не тільки офіційну статистику читав - і „ворожі радіоголоси” слухав, і туристів розпитував, і румунських робітників з ГОКОРу, і жителів прикордонної Буковини, тож дещо знаю). Отже, радянське керівництво прагло будь-що стримати наростаючі центробіжні тенденції до розпаду соцтабору...

Так-так, я готовий до того, що ті ж соціалістичні економісти, які свого часу найуспішніше вивчали в інститутах псевдодисципліни „науковий комунізм” та „політекономія”, а пізніше придумували на підприємствах посади „інженєр по соцсорєвнованію” та „інженєр по борьбє с алкоголізмом” (сам бачив такі таблички на кабінетах „Криворіжсталі”!), тепер дорікатимуть мені за „незнання теми” чи „свідоме перекручування”, а то й за „обслуговування інтересів компрадорської буржуазії”. Та все одно наголошую: інформацію для своїх журналістських публікацій збирав лише у компетентних фахівців. Відтак беру сміливість повторити їхні відверті висновки: затія з КГОКОРом від самого початку була економічно невиправданою. Адже за лише третину витрачених на нього коштів можна було на всіх тодішніх криворізьких гірничозбагачувальних комбінатах модернізувати по одній секції під переробку окислених руд – і 500 мільйонів тонн їх, а потім 340 мільйонів „уточнених”, а потім ще раз уточнених всього лише 140 мільйонів давно пішли б у діло... Єдиним виправданням будівництва ГЗК у Долинській можна вважати – та й то не без натяжки – хіба що науково-технічний аспект.

Отже, свої „неліричні відступи” зробив я не для того, аби, у свою чергу, дорікнути авторові книги за свідоме, певно, невисвітлення суто економічного зрізу проблем будівництва ГОКОРу. Навпаки – вважаю це за великий позитив книги. Адже вона, перш за все, – не про комбінат, на якому люди – лише обслуговуючий персонал. Вона про людей, котрі будували комбінат і разом з тим - себе. Розпитувати автора – то банально і нецікаво, а куди вартісніше прочитати і зрозуміти все самому. Отож мені здається, Олександр Лазарєв і не ставив собі за мету творити призабуту вже, слава Богу, індустріально-романтизовану поетику чужих – ми ж так і не стали господарями на „своїй” землі! – звершень. Так-так, щаслива констатацією бажаного під машкарою дійсного Конституція СРСР „малювала” своїх громадян хазяями, а насправді ми були низькооплачуваними наймитами державного капіталізму. Однак розповіді Лазарєва дуже делікатно, як на мій погляд, дистанціюються від гіркої правоти часто повторюваної тоді народної приказки: „Ми щасливі тим, що не знаємо, наскільки ми нещасні”. Навпаки, мені здається, автор так вдало відібрав з комор своєї пам’яті – а працює ж на ГОКОРі з 1988 року – документальний фактаж і типажі будівельників, спільні для всіх події та персоніфіковані вчинки, сухі технічні терміни і живі емоції, переживання, сподівання їх носіїв, що книга вийшла з-під його пера – мов по Шекспіру, у якого „світ – театр, а люди в ньому – актори”. Тобто Лазарєв зумів „театрально” розписати на дрібні акти життя величезного виробничого колективу, при цьому не вихолощуючи, а водночас і не героїзуючи до неприродньої екзальтації кожну головнішу чи другорядну роль. У нього скрізь дзюркоче незлобива іронія, однак немає і найменшої тіні цинізму. Ніде в тексті не випирає абсолютно природній мотив до праці – гроші: нащо творити банальні „шедеври”, якщо всі люди їдять хліб, а його задарма ніхто не дає? Однак автор – він же сам будівельник, сам щоденно вариться у гущі тих процесів! – цілком переконливо змальовує цілий ряд натур, які просто горіли на роботі. Деякі і „згоріли”. Добре то чи ні – це інша тема, але так було. Переважна більшість людей щиро вболівала за справу, дихала турботами колективу, вимірюючи свій внесок у них не одними лише карбованцями.

Коли прочитую такі сценки у „постановці” Лазарєва – вірю їм. Бо виписані легко і просто, без єхидненьких викрутасів, на які тепер почасти хибують критичні описання „соціалістичних звитяг”. Так, була наскрізь прогнила ідеологічна система-секта, були у ній мистецьки брехливі „патріархи” та „пресвітери” – але ж було й багато наївних „проповідників” середньої руки та заблуклих у пітьмі липової пропаганди, при цьому істинно віруючих „прихожан”. Майже всі ми тоді знали, у якій „світлій дійсності” живемо, переповідали одне одному кумедні анегдоти про Брєжнєва чи Андропова... однак добросовісно виконували свою роботу, почасти усвідомлюючи її абсолютну непотрібність, отримували за неї „несправедливо малу платню”, заздрили закордонним статкам, мріяли про них і ... по інерції боялися перемін. Оскільки я й сам не з неба впав, бо два десятиліття був простим робітником на виробництві, то сміливо зізнаюся після прочитання цієї книги: взявшись писати про смішний радянський соціалізм через 12 років після його закономірного краху, Олександр Лазарєв зумів показати життя таким, яким воно було і є. Якщо ж ближче до об’єкта „театрознавчих” досліджень брати, то і така діагональ відкриває його чесний літературний прийом у висвітленні теми: це правда, правда, що для багатьох його колег будова стала самим життям! Олександр так само живе у Долинській, ходить її вулицями, зустрічається з персонажами своєї художньо-документальної хроніки, зазирає в очі людей і бачить: у них віддзеркалюється його Правда.

Позаяк від абстрактивних висот суспільного світобачення та „однієї на всіх моралі” пора вже приземлитися у Долинській, котра прийняла-пригріла тисячі будівників ГОКОРу, то забіжу трохи наперед. Одного сонячного березневого дня Олександр Лазарєв давав ... ні, не інтерв’ю пресі, як „новонароджена долинська знаменитість”, а концерт. Егеж, ще поки маловідомий самодіяльний письменник вже встиг стати доволі популярним як бард, себто поет-пісняр-виконавець. У просторій залі комбінатівського молодіжного центру „Червона калина” сиділи і експлуатаційники – а радше, сторожі – недобудованого КГОКОРу, і „позагокорівські” жителі Долинської, молодь. А ще сиділи семеро німців, які на рубежі 1980-90-х працювали на замороженому тепер будівництві. Завтра вдосвіта їм після тижневого перебування тут від’їжджати додому (півтори доби трясучки в мікроавтобусі!). А сьогодні у них прощальний вечір. З неприховано сяючими очима троє жінок і четверо чоловіків слухають то м’яко-ліричні, то нестримно-запальні твори Лазарєва у супроводі потужної студійної апаратури. Перед останньою піснею ведучий, ваш покірний слуга, запросив гостей з далекої Європи на сцену. Російську мову вони більш-менш пристойно розуміють (попрацювали ж на інтернаціональній будові в СРСР по кілька літ). Треба було бачити їх розчулені очі, на які час від часу набігали непрохані сльозини, коли Олександр завершував таки ж болючу і для них, і для долинчан пісню:

Вдаль бежит путь-дорожка неблизкая,

Увлекая своей крутизной.

За чертой остаётся Долинская –

Городок недостроенный мой.

Ну дуже-таки щемливими видавалися оці урочисто-полинові слова! Ще довгенько схвильовані слухачі не розходилися, від щирої душі, не жаліючи „найдефіцитніших” слів та емоцій, дякували неперевершеному для них співакові. Особливо ж – гокорівці, душі яких пройняло до найпотаємніших глибин. Хіба не доказ того, ЩО для них означає отой недобудований „труднообога­щаемый КГОКОР”?

Так от, напередодні ми цілий вечір спілкувалися з німцями. Притомилася перекладачка (вона теж колишня працівниця комбінату), притомився і Сашковий диктофон, котрий записував емоційні розповіді гостей (Лазарєв – вгадайте з трьох разів! – уже пише наступну книгу про ГОКОРівську епопею. Подивіться на прикінцевих сторінках цієї: „Продолжениие следует”). Самі ж гості почувалися вельми бадьорими і виглядали усміхненими ледь не до глупої півночі. Адже вони, як зізнавалися ностальгійно, знову зустрілись тут, у Долинській, зі своєю молодістю! Вони так тут за ті „ударні” роки здружилися! – стараються тепер якомога частіше зустрічатись, попри те, що живуть у різних землях величезної об’єднаної Німеччини і всі, крім одного пенсіонера, працюють. Говорили, що після 15-ти літ розлуки з Долинською знайшли її значно чистішою, ніж тоді, з повними товарів магазинами та класним українським пивом, з такими ж гостинними, добродушними людьми і ... бідною в цілому. Втім, так вони сказали і про всю Україну: безмежна, красива, трудяща, з неймовірно плодючими землями – і така бідна. Дуже з того дивувалися, не розуміючи причин. Згадали, як у часи роботи тут їхні ж-бо „штатні” ідеологи, обговорюючи з будівельниками побачені в СРСР злидні, якось так загадково і спантеличено зауважували, буцімто наша країна – переможець у війні, а їхня „Дойчланд” – переможена, однак вони повинні брати приклад з переможців...

Полемізуючи трохи з німцями про нашу таку дивну для них бідність, я кількома фразами обмовився про тих „професійних патріотів”, котрі приймають у нас і впроваджують у життя негодящі закони. Принагідно також згадав, як неподалік Долинської розповідав туристам з Данії про те, чому на такій багатій землі померли від організованого Сталіним голоду у 33-му році понад 7 мільйонів українців. Сказав і про те, чому наші комуністичні технократи вибрали для будівництва КГОКОРу майданчик саме поблизу Долинської, де довелося по-варварськи знищити найкращі в Україні чорноземи. Німці красномовно перезирнулися між собою, мабуть, нарешті зрозумівши природу наших бід. Делікатно промовчали...

Та гості їдуть, а ми залишаємося. Разом з їхніми враженнями, приємніші з яких втішають нам серця. Колишні учасники будівництва, хай і виховані на протилежній економічній доктрині, не гірше нас розуміють, що між „лежачим” комбінатом та бідністю Долинської існує найпряміший зв’язок. Однак, якщо по великому рахунку, навряд чи їх, громадян ситої країни, надто вже повинні турбувати чужі проблеми. Просто так вийшло, що ці семеро конкретних іноземців, образно кажучи, поклали колись у фундаменти комбінату свої серця, працюючи на бетонному вузлі німецької частини комплексу. Їм таки болить його невизначена доля, як і долі декого з радянських будівельників, з якими вони також подружилися. Нам німці сказали, що їхня дружба саме тут складалася міцнішою за бетон, який вергали щодня. То якими ж вузлами спільного болю і тривог повинна була в’язатися дружба людей, котрих поєднала не тільки робота, а й одне невелике містечко, де важко не потрапляти одне одному часто на очі, де неможливо відгородитися стіною від сусідових проблем?

Олександру Лазарєву ще важче, ніж іншим, бачити щоденно недобудоване місто. „Тимчасово” покинуті цехи комбінату – за кілька кілометрів у степу, а почорнілі каркаси незавершених висотних будинків, голі пустирища на місці запроектованих об’єктів соцкультпобуту – ось вони, на виду. Постійно нагадують про себе. Автор книги, виробничі функції якого вміщують нагляд за промисловими спорудами, все одно бачить в уяві ошатні будинки, зручні, квітучі мікрорайони. Чи скоро переберуться вони у реальність? Чи скоро заповняться безтурботними дитячими голосами пустуючі нині дев’ятиповерхівки?

А й взагалі, чи варто говорити про потрібність ГОКОРу? Він є. Його потрібно тільки добудувати. Аби з’явилися робочі місця. Аби повернулися до міста сотні його колишніх мешканців, яких безробіття з безнадією розкидали по далеких і близьких світах. Аби до місцевої казни потекли стабільні податкові надходження і можна було повернути їх на розбудову Долинської. Це другий визначальний фактор змісту книги, про який, може, так декларативно на її сторінках і не йдеться, одначе й не забувається. А з’ясування теми „треба – не треба” незайве: багато людей і дійсно поклали на нього своє життя. Чи має хто право списувати його на прорахунки ідеологів?

Олександр Лазарєв, схоже, ставив перед собою і таке питання. Однозначно відповісти на нього неможливо. Але він спробував провести сухопутний „Титанік” по долинських степах і, здається, знайшов для нього уявний вихід у море Правди. Всі причетні і непричетні до зведення металургійного велета посеред незайманих степів мають право знати правду: у ній наше життя і сподівання на неповторення помилок.

Іван Найденко, член Національної спілки журналістів України