Загальновідомо, що найдавніші міфи більшості народів перегукуються між собою. Вони містять теми про первинне море, з якого постала твердь, про певних тварин (найчастіше, птахів) – творців світу, про протистояння світлих та темних сил, про переслідування Добра Злом і перемогу Добра.
Українці – не виняток. Колядування тут також виникло, як славлення новонародженого Доброго начала, утвердження перемоги доброго над злим, світлого над темним. Зовсім не важко за цим усім вловити істинну суть колядок: радість від перемоги Світла над Темрявою, славлення надії на перемогу в недалекому майбутньому Тепла над Холодом. А якщо врахувати, що приходилося це славлення якраз на початок астрономічного приростання дня, то зовсім не важко зробити висновок про колядування, як святкування на честь новонародженого Сонечка-немовляти.
На чию честь співають колядки
Цього не заперечують і християнські ієрархи. Той же митрополит Іларіон в згадуваній уже роботі «Дохристиянські вірування українського народу», (Вінніпег, 1965) на сторінці 271 пише: «Святковий календар у всіх народів… розпочинався зимовим поворотом Сонця на літо… Це було свято народження сонця (виділено мною, В.Я.) Dies natalis solis… Це т.зв. Коляда, найважніше, центральне зимове свято…». Трохи далі, на сторінці 272, він знову пише: «Напередодні Різдва, що заступило Коляду (виділено мною, В.Я.) … всяка робота спиняється…». І далі, на сторінці 277, зовсім відверто: «Церква сильно боролася зо старим святом народження Сонця, але була невсилі зовсім його вивести».
Що тут ще казати?! Коментарі явно зайві…
Архімандрит Києво-Печерський Інокентій Гізель в своєму «Синопсисі» порівняно недавно, 1674 року пише: «О Рождестве Христовом поминають, но зде же і Коляду ветхую, прелесть діавольскую, присовокупляють» (там же, стор. 277).
Давні колядки, а вони частково збереглися, не кажуть про Ісуса, а містять відомості про Світле і Темне божество, (Чорнобога і Білобога), про їх боротьбу, про втечу матері Лади (Коляди) від переслідування і народження нею малого Божича-Коляди, (Сонця-немовляти), про маскування її під Козу.
(Уже казав і ще раз повторюся: саме поєднання терміну «колядки» з іменем Ісуса є богопротивним і для християн, і для рідновірів. Коляда – дохристиянське божество. На його честь і співалися пісні, що мали назву колядки. На честь Ісуса, хто хоче, мали б співатися чи ісусівки, чи христосівки, чи пісні з якоюсь іншою назвою, приміром – псалми. Але аж ніяк не колядки. Однак наше споконвічне бездумство і духовна всеїдність поєднали непоєднуване. Отож і маємо тепер, умовно кажучи, більшовицький гімн… про царя).
З плином часу ці колядки світотворчого характеру доповнилися ще й колядками, націленими на господарський цикл робіт і на сім’ю, як це споконвічно притаманно українському фольклору, а також на славлення небесних світил, з якими порівнювались господар, господиня та діти.
Так і виникла цільна сув’язь фольклорних пісенних і епічних обрядових дій, які й створили неповторно яскраве гроно українських колядок: філософських, повчальних, похвальних, жартівливих.
Про вертеп
Чи існував дохристиянський вертеп – сказати, начебто, й важко. Але, з огляду на абсолютно органічну поєднуваність пісні і драматичної дії в усіх без винятку українських обрядах, допустити його існування є цілком логічним. Церква завжди сповна використовувала увесь арсенал обрядових язичницьких прийомів, тож логічно, що й вертеп запозичила.
Сьогоді є окремі незначні спроби відновити цей давній дохристиянський вертеп, але він, як на мене, скорше, є не стільки дохристиянським, скільки антихристиянським. А тому, знову таки, – як на мене, – не є конструктивним.
Змість того, щоб насміхатися з християнства і творити на нього сатиру, ліпше би відобразити у цьому вертепі давні уявлення про боротьбу темних і світлих сил і народження Сонечка-немовляти. Хай би він був життєствержуючим, хоч і заснованим на давній вірі, але без антихристиянства.
Це при тому, що я стояв і стою на тій точці зору, що християнство привнесене нам зовні і не є нашою органічною вірою (у всякому разі – точно нею не було). Та цілком очевидно, що на їдкій критиці християнства і на затятому протистоянні з ним занадто заповзятих прихильників рідновірства ніколи і нічого доброго не виросте.
Християнство повністю ввібрало в себе давні міфи, пристосувавши це до народження людино-Бога Ісуса. Тому колядування тепер проводиться (у тих народів де воно проводиться) на Різдво Христове. Тематика колядок також християнська, в основному – навколо постаті Ісуса і Богоматері.
Але й тут вловлюються ті ж найдавніші мотиви, зокрема, переслідування злом добра: «Цар (себто Ісус, В.Я.) на осляті в Ягипет в’їжджає, Ірод войско своє розсилає…» – чув я не раз в дитинстві від мами.
З колядками проводиться і вертеп за біблійними мотивами, що кожного року все вдосконалюється і набуває все багатших рис. В Західних регіонах України – це багате і бажане дійство. Хтось із ним, теперішнім християнським вертепом, може погоджуватися, хтось – протестувати, але традиція уже є традиція і долати її (тим людям, хто не згоден з християнським вертепом), можна тільки роз’ясненнями, але аж ніяк не агресивним протистоянням. А пояснювати, коли чесно, є що…
Бо заглиблене наше колядування, все таки, у зовсім давньоязичницькі часи, коли Праукраїна відзначала Різдво Сонця або Різдво Світла Дажбожого. Сьогодні можна сперечатися з приводу того, чи саме так це свято називалося, але що було воно на честь небесних світил і після найдовшої ночі, коли день таки долав тьму – це незаперечно. Адже колядує цивілізований світ, (там, де колядує), з 24-25 грудня. Це лишень російська церква починає його з 6-7 січня, чим, до речі, і маскує, що колядування – це славлення юного Світила. Правди ради скажемо, що її 24-25 грудня якраз і припадає на 6-7 січня нового стилю.
Адаптація дохристиянських вірувань українців до християнської релігії
Ми вже доволі багато говорили про залежність людини, ще й навіть сучасної, від сезонності і від тривалості дня. Давні люди бачили, як гірко і довго долається період довгих ночей і, вловивши перехід до того моменту, що ніч таки починає йти на скорочення, особливо радісно відзначали цей момент. Так! Вони були масово неосвічені. Але мудреці, допитливі спостережливі, (дарма, що неписьменні), серед них не переводилися ніколи: були й доморощені астрономи, й філософи, й поети. Вони справді славили небесні світила, в першу чергу – Сонце, вони справді святкували щось на кшталт Різдва Світла. Свідченням цьому є і найдавніші колядки, в яких всуціль – Сонце, Місяць, Зорі і Дажбог – сонячний Бог, первинне море і Сокіл-творець (деміург).
Та й християнські колядки не змогли вижити, витиснути традицію порівнювати господаря з Місяцем, господиню – з Сонцем, а їхніх дітей – із Зірками. Хоч такі намагання робляться в текстах колядок постійно: пшеницю не Господар, а Господь сіяв. Сперечалися не Сонце з Місяцем, а Петро з Павлом. Скрізь, де було «Дажбоже» співають «Дай, Боже»…
Славлення господаря, господині, родини, а також окремо – парубка «на порі», а окремо – дівчини на виданні, було обов’язковим елементом колядок. Як і побажання всім добробуту і здоров’я. На Хмельниччині, приміром, (записано від Бойчука Дмитра, 1984 р.н.) в селі Великий Олександрів і досі зберігся обряд «Ліски», – пошанування дівчини на виданні, коли хлопці колядують дівчині, садячи її на подушку чи кожух, за що вона розплачується «ліскою» (горіхами ліщини).
Жарти також були не тільки доречними в колядках, а й обов’язковими, як це було притаманно усій народній обрядовості, в якій ніколи не акцентували на молитві і коліноприпаданні.
Дійові особи та атрибути колядників
З дійових осіб був Міхоноша, був Береза, був Звіздоноша. Звізда була восьмикутною, що теж іде корінням в давнє минуле і ще потребує наукових досліджень і пояснень, бо ж відомо, що кількість кутів Зірок-символів – питання далеко не останнє. Зокрема, є твердження, що восьмикутна зірка – зірка-алатир, – є уособленням світової гармонії, єднання чоловічого й жіночого начал і утворена способом накладання прямого рівнобічного чоловічого, ще трипільського хреста +, на косий рівнобічний жіночий – х.
Численні факти виготовлення багатокутної Звізди є не чим іншим, як спробою або відійти від давньоязичницьких символів, або ж спробою замаскувати справжню суть Звізди, а, найскорше – і тим, і іншим. Хоча 12-тикінцева і 16-тикінцева зірки, певно, мають свою символіку, мені невідому.
З реквізиту на колядуванні, крім Звізди, дуже бажаним також був Дідух (раніше – обов’язковий), свічка, вода, хліб, міг бути і коровай-Корочун.
Про Корочуна відомості в науці і в обрядових діях залишились суперечливими. Одні вважають, що це тільки коровай, інші, меншість, – що це добре божество Корочун, яке вкорочує ночі і на честь якого випекли однойменний коровай. ще інші, – що це злий дух Зими, який вкорочував дня, а коровай випікався для його задобрювання.
У Івана Огієнка є припущення, що це слово походить від «крачун», щось на кшталт кроку, себто сонце покрокувало в літо… Як на мене, – все має право на існування, бо назва «корочун» підходить для всіх варіантів.
Саме Дідух був уособленням юного Сонечка-Божича – іпостасі Дажбога. Саме його, Божича, (і він же Божич-Коляда), народжувала мати-Коляда, утікаючи від злого Чорнобога і перетворюючись в Козу. Тому категоричні твердження деяких етноґрафів щодо ніби то точно визначеної чоловічої статі Коляди видаються неспроможними.
Різдвяна вечеря та її особливості
Загальновідомо, що за святу вечерю сідали з появою першої зірки, що останнім часом ця перша кутя, яка хоч і зветься багатою, є пісною, що кутя була, як правило, з цільної пшениці, а не з рису, і заправлялася узваром з медом. Раніше вона пісною не була. Ба, більше: є відомості про запечене на Різдво порося. (Традиція колоти поросят до Різдва є й досі).
Відомо також, що в день святої вечері категорично заборонялося сваритися, лихословити, що треба було вечерю спочатку запропонувати домашнім тваринам., які в цю ніч, до того ж, за повір’ям, розмовляли, та Вовку і Морозу, щоб ішли тепер, а не приходили, коли їх не просять.
Поширені і уявлення про те, що для приготування святої вечері використовували дванадцять полін, які заготовлялися дванадцять днів і готувалося дванадцять страв, що частинка куті підкидалася до стелі, щоби бджоли роїлись, що діти ховалися під столом і звідти імітували крик домашніх тварин, аби ці тварини водилися, що іноді до хати вносився плуг (раніше – обов’язково).
Проте є відомості і про тринадцять і, навіть, про шістнадцять страв. Відповідно і полін треба було стільки ж. Дехто каже, що тринадцять полін і тринадцять страв мали б символізувати Христа і його дванадцятьох учнів. Та мені здається, що ця традиція заглиблена в часи, коли календар був місячним і рік ділився на тринадцять місяців. Про сакральність числа шістнадцять не знаю, тож і розповсюджуватись не буду.
Всі знають, що батько ховався, пригинаючись, за горою калачів і пирогів і запитував дітей, чи бачать вони його зараз та бажав, щоб і наступного року в цій ситуації його із-за страв не побачили. Говорити про це вже б і не варто – це загальновідомо.
До слова, зауважу, що друга кутя на новий рік уже звалася щедрою, третя, на Водохрища (вшанування богині води Дани) – голодною, бо лиш вона і готувалася, а четверта – на Колодія – готувалась як поминальне коливо і звалася страшною.
Зауважу також, що на християнського Водохрища кутю «розстрілювали», стріляючи в повітря. Чи це прийшло здавна, коли язичницькі божества то шанували, то зневажали як такі, що з вікоми втрачали добру силу, чи це данина церкві, яка хоч таким способом ставила свою крапку над «і», зневажаючи язичницький ритуал рослинного жертвоприношення – сказати годі.
Колядувати ходили хлоп’ячі гурти. Обов’язковими персонажами були Міхоноша, Береза (старший), Звіздоноша. З часом долучалися й жіночі гурти, але не відразу. Мішані гурти з’явилися значно пізніше. Ще й тепер в Західній Україні (сам бачив це, зокрема, в селі Татарів Яремчанського району Івано-Франківської області) колядницькі ватаги збирають гроші на церкву. Тому гроші, які тут даються ватагам, спочатку кладуться на хрест, який носить Береза, а вже тоді їх забирає Міхоноша, щоб передати церкві.
Особливості колядування в різних регіонах
Досі існує різнобій у питаннях, коли і доки колядувати.
На моїй малій батьківщині, (крайнє Східне Поділля, до прикладу, в с. Вільхове Благовіщенського району), в моєму дитинстві я і всі мої земляки колядували тільки 7-8 січня – і не інакше. До того ніяких колядок не було. Так само на християнських Маланки і Василя (13, 14.01) у нас щедрували. В інші дні щедрівок не було. Проводилося і чітке розмежування колядок і щедрівок: одні з іншими не поєднувалися.
А коли молодим фахівцем попав я на роботу в с. Гійче Жовківського району на Львівщині, то там почув, що упродовж всього Пилипівського посту (з 28 листопада по 6 січня) люди взагалі не співають, не ходять до клубу і ні на які веселощі, але співають псалми, себто колядують. І роблять вони це від початку Пилипівки аж до Водохрища 19 січня. При цьому колядок і щедрівок вони не розмежовують. Більше того, світських колядок я там не чув – тільки християнські. (Однак це може бути тільки тодішньою моєю молодою необізнаністю).
Традицію колядувати від 6 січня (Різдва Христового) по 19 січня (Водохрища) зустрічав і на Київщині, і на Черкащині, і на Житомирщині, однак не від Пилипівського посту, а саме з часу Різдва. Це найбільш поширена традиція. Існує і традиція «розстрілювання» куті та традиція так званої розколяди – останнього колядування на Водохрища.
Як і в багатьох інших регіонах України, як і в багатьох інших календарних обрядах тут, у цьому різнобої щодо часу колядування, ми маємо, скоріш за все, відголос прадавньої поліетнічності України і прадавньої господарської та зонально-географічної (часткової чи повної) ізольованості окремих територій: кожна етнічна група і кожна географічна община мали своє місцеве розуміння обрядовості і свої традиції, які зберігалися століттями, хоча й базувалися на загальнолюдських уявленнях про рух небесних світил.
Тепер, в силу зростання комунікативності, в силу глобалізації взагалі, календарні обряди, де вони ще проводяться, стають все більш універсальними. Відмінності, певна річ, є і ще довго будуть, але з’явився цілий ряд обрядових дій і пісень, властивих всій Україні. Добре це? Погано? Скорше, добре.
Сакральна суть колядок
Так. Фахівці-фольклористи і етнографи будуть ще довго «відкопувати» саме регіональні перлини обрядовості. І це добре. Так. Проводячи обряди, ми маємо дотримуватися місцевого колориту. Але, коли ми хочемо зберегти обряд і обрядову пісню, нам треба, в умовах отієї згадуваної глобалізації і нівелювання, максимально зберігати усе, що нам відомо. Хай воно буде і не з нашого регіону. Інакше багато чого буде приреченим на забуття. А це недопустимо.
Сакральна суть колядок, таким чином – це славлення небесних світил, в першу чергу новонародженого Сонечка, віра в перемогу Добра над Злом, споконвічне наше трисуття: і три голубочки, і три світила – Сонце, Місяць, Зоря, і три покоління… А ще славлення господарів і накликання врожаю та щасливої родини.
Як колядувати, кого славити – вибирати вам. Але й знати історію нашої пракультури – таки вам, а не комусь. А як її забудемо і ми, то її не згадає ніхто, отже й нас не пошанує. Думаймо…
Не шукайте в цій роботі ані образ християнству, ані якогось спротиву рідновірству. Шукайте в ній, насамперед, тверезий пошук історичної правди, на противагу історичному словоблудству, а ще – палку любов патріота до рідного краю, до нашої самобутності. Наголошую вкотре: з цією культурою ми – українці. Без неї – ми безлике населення.
