Про Дідову суботу
Як уже було сказано, всі етнографи вказують на особливу суботу перед християнським Дмитра, (8 листопада), себто на час між 2-8 листопада. Це саме той час, коли наші прапредки відзначали свято осінніх Дідів, Дідову суботу, заворожини, а точніше – зворожини. Чому зворожини, зараз поясню.
У цей день громада літніх людей варила куліш на лоні природи, який споживали тут же, сидячи на землі. Вони, літні люди, знали, що скоро "відправляться на Луки Сварожі", тому й свято назване Сварожини (Зворожини). Воно завжди відмічалося в суботу. І тепер у мене викликає цілком резонне запитання: а Луки Сварожі, часом, ніяк не перегукуються з євангелістом Лукою, чиє свято тепер і відзначають?
Свято Дідів, скоріш за все – одне з основних колодарних присвятків, симетричне Русаліям і тотожне за значенням Колодію і Спасу.
Поминання приурочувалися й до інших субот, зокрема до суботи перед християнським Михайлом (21 листопада). До свят готували переважно страви, які любили «діди», тобто традиційні страви предків. Для них же залишали частину страв з вечері в посуді, ставили чисту воду та рушник для умивання.
Мокоша
Десь на 24 листопада приходилося прадавнє свято Мокоші, Бабиної П’ятниці. Мокоша (Макош, Мокша) – давня богиня, рукоділля, прядіння, ткання та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин.
Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Деякі мовознавці вважають, що її ім’я дослівно означає «Матір долі» – «Ма кош» (старослов’янське «къшь, кощь» – жереб, доля, удача). А ще згадайте українське «окошилося».
Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом, кажуть, постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида. Мокоша була єдиною представницею жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира.
Назву її виводять і від древньослов’янського «мокос», що означає пряля, а також від слів «мокрий», «мокнути», бо наступав період осінніх дощів. Піклування про вологу: дощ, річки, струмки було ще однією функцією Мокоші. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, рушників, пучків вовни (прядива). Мокоша, вірогідно, була близькою до Рожаниць – також покровителькою пологів, захисницею породіль.
Тому віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше серед жінок: навіть у XVI ст. священники зобов’язані були на сповіді запитати жінку, "Чи не ходила до Мокоші?". А на Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.
У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. Згідно з переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона і вважається покровителькою пряль.
Отож походження Мокоші дуже давнє, чи не з часів Трипілля. Саме вона, кажуть, стилізовано зображена на рушниках з піднятими руками, як і мати Оранта.
Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н.ч.) нагадують позу Мокоші та Оранти. В Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню. Є думки, що вона – це ж і Дана.
Вона – покровителька жінок, роду, немовлят, а також богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Її свято в п'ятницю. Кожна п"ятниця вважається жіночим днем і днем Мокоші. Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва. Церква змушена була п'ятницю – день Мокоші – зробити днем Параскеви-П'ятниці.
Ще одна версія виникнення імені Мокоші – Мати Коша. В ній – відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду (серед коша) досвідчена жінка. Та коли взяти до уваги, що прадавнє «къшь» – це доля, то все таки – Мати Долі.
Доля
Тому й дуже близьке до цього свята свято Долі, часто кажуть – дівочої долі і припадає воно на той же час. Отож, сказати достеменно, яке це свято, досить важко. Це свято Мокоші, П'ятниці, Оранти, Берегині, Долі… У всякому разі – це дуже давнє і дуже значне жіноче свято.
Але зберегтись у повній красі воно не могло, по-перше тому, що припадало на несприятливу пору року, а, отже, не було масовим і вуличним, а, по-друге, тому, що жінки, як істоти емоційніші порівняно з чоловіками, швидше піддалися церковній обробці. Повіривши в чужого бога, вони всіляко закривали свої чада від зла і швидше відреклися від того, що ганьбилося церквою. В той же час на рівні підсвідомості вони залишалися прихильниками найдавніших вірувань.
Доля є результатом антропоморфізації уявних сил природи.
Дослідник П.Іванов дає класифікацію Долям на основі записаних ним народних оповідок про Долю, яку не всі вважають досконалою. Це такі Долі:
Доля, як фатум, даний при народженні, душа предків.
Доля, як двійник людини, душа самої людини.
Доля, як янгол-охоронець.
Це свято вписувалося в систему світоглядних сонячних свят. Цілком вірогідно допустити, що саме воно й було проміжним між осіннім рівноденням та Різдвом Сонця. А можна допустити й те, що починалося воно із Дідів і продовжувалося до свята Долі, (з 8 по 24 листопада), бо саме тепер були основні ворожіння, а Діди ж недарма називали ще й зворожинами-заворожинами.
Потебня порівняв Долю з такими поняттями, як щастя, але й такими, як лихо, біда, горе, тобто в цьому випадку мова йде про недолю. Так сталося, що в Україні Долю більше пов'язують з безталанням. Найчастіше вона розглядалася, як фатум, даний при народженні.
За відомостями Івана Нечуй-Левицького лиха доля звалася Бідою або Злиднями. Він же записав і слова пісні про лиху долю, жаль, без нот:
Породила мене мати в нещасну годину,
дала мені лиху Долю; де ж я її діну?
- Ой чого ж ти, Бідо, за мною вчепилася?
- Я з тобою, безталанний, з тобою вродилася.
- Ой чого ж ти, Бідо, за мною вв’язалася?
- Я з тобою, безталанний, з тобою вінчалася.
За його ж даними, Доля не відходить від людини цілий вік: вона з нею вінчається і ходить слід у слід.
Він тут же описує, але не записує, ще одну пісню, в якій дівчина проклинала лиху долю і бажала, щоб та чи в лісі заблудилась, чи в морі втопилась, на що доля відповідала, що і топлячись, вона дівчині за шию вчепиться, і в лісі знайде, коли дівчина прийде по калину.
Як правило добра Доля описувалась, як стомлена, але охайно вдягнута жінка, яка весь час перебувала в роботі: вона і колоски збирала, і вози підпихала, і що тільки не робила. Більш того, вона непомітно ходила по полях бідних людей і визбирувала колоски для багатих.
Про лиху Долю та Злидні
А лиха доля лежала п’яною, дебелою, сонною, обдертою. В багатьох оповіданнях і легендах бідному радять підкрастись до ледачої долі, що лежить під колодою, та відлупцювати її. То й життя піде на краще.
Тут дуже чітко прослідковуються елементи народної педагогіки: працюй, то й будеш мати. Хоч робота, звісно, тебе не прикрасить: будеш втомлений і замучений. А як лежиш та п’єш, то так і маєш. І такого господаря варто б і провчити, бияком до роботи схилити.
Щоправда, це спрацьовувало тоді, коли твоя Доля – це твій двійник. А коли це фатум, то тут нічим не зарадиш. Тут хоч працюй, хоч пий, а буде, як буде. В цьому випадку казали: «Чом йому не пить, коли його Доля не спить?» Цікаво, що найчастіше в народних оповідках про Долю бідному чоловікові рекомендують зайнятись торгівлею: оте купи, оте продай – і будеш мати…
Цікавим є і той факт, що деякі народні оповідки для поліпшення Долі рекомендують… украсти. Дослідник Георгій Булашев вважає, що тут ми маємо справу з пережитками, які прийшли до нас ще із родового ладу, коли заволодіти майном сусіднього і, часто – ворожого – роду було звитягою. Це й досі збереглося в моралі абхазців: у них є божество – покровитель злодійства і грабунку та розбоїв – Ейріг-Хацних – той, що бачить вдень і вночі.
А у т.з. великоросійських злодіїв є навіть молитва, коли вони вирушають красти. Ось її текст, наведений тим же Георгієм Булашевим:
«Во имя Отца и Сына, и Святага Духа. Аминь. Иду я, раб Божий, в темную путь-доргу мою, навстречу мне сам господь Иисус Христос грядет с прекрасного рая, опирается золотым посохом, в золотом своем кресте. На правом боку у меня Матерь Божья, Пресвятая Богородица, с ангелами, архангелами, серафимами и со всеми небесными силами; на левом боку у меня архангел Гавриил, надо мной Михаил архангел; позади меня, раба Божьего, Илья пророк на огненной колеснице; он стреляет, очищает и дорогу мою закрывает Святым Духом и животворящим крестом господним. Замок Богоматерь, Петра и Павла ключ. Аминь».
(Георгій Булашев, «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях», Київ, Фірма «Довіра», 1993, стор. 202-203).
Лиха Доля часто зображається дітьми-Злиднями. Це дрібненькі істоти, які міцно тримаються людини.
Один чоловік, допитавшися, що вони за одні, вирішив їх позбутись і попросив з ним у ліс поїхати, позичивши воза й коня у багатого брата. А там розщепив колоду і попросив їх руками йому допомогти колоду розламати надвоє. Злидні руки вклали, а чоловік клина й вибив. Тут налетів вітер і воза поламав, і коня вбив. Пішов чоловік до багатого брата каятись. Той вирішив подивитись на місце події. Прийшов – і пожалів Злиднів, що гірко плакали й просили їх визволити. Як тільки він їх визволив – вони тут же вчепилися на нього.
Від злиднів позбуваються, заманюючи їх в люльку: «Та не повірю, що ви мені в люльку поміститесь». А як тільки помістилися – люльку й забив та підпалив. Заманювали і в баклагу з водою закручували.Злидні – це розколотий на осколки образ Недолі: «Не сама Біда ходить, а з дітками»… Злидні уявляються і у вигляді незримих дідів-жебраків.
«Просилися Злидні на три дні – та й вигнати не можна», «Багатство – дочасне. А Злидні – довічні».
Свято Долі -час ворожінь
У видатної самобутньої селянської співачки 19 стліття з Вінничини Явдохи Зуїхи (насправді – Явдохи Микитівни Сивак) я знайшов пісню про долю.
Породила мене мати в зеленій діброві.
Дала мені стан козацький та ще й чорні брови.
Було мені, моя мати, сих брів не давати.
Було мені, моя мати, щастя-долю дати.
Породила мене мати на святу неділю.
Дала мені лиху долю. Нічого не вдію.
Повезу я лиху долю в місто продавати.
Кажуть люди: лиха доля. Не хтять купувати.
Ой купуйте, люди добрі, моя доля добра.
Як уп’ється – з кожним б’ється, не ночує дома…
(«Пісні Явдохи Зуїхи», К. «Наукова думка», 1965, с.684)
Свято Долі – це час ворожінь:
- на зрізаних гілочках вишні, що мали у воді розпуститись до Різдва, аби дівчина вийшла заміж;
- на листках дерев, кожен з яких – на конкретного парубка, а яблуневий – на дівування. Листочок мав витягнути молодший брат після того, як листок ніч пролежав у дівчини під подушкою;
- через підслуховуваня під вікнами в сусідів розмов – на вгадування долі за характером розмов;
- через слухання голосів тварин: за характером їх визначали і характер, і рід занять майбутнього судженого;
- через випитування імені у першого перехожого: таким буде ім'я чоловіка;
- через споглядання досвіта води в криниці: якщо зображення чітке, то й доля добра.
Був обряд кликання хлопця на кашу, (таємного кликання) хоч називали його кликанням Долі на кашу. Хлопці, які мали намір одружуватися, перед цим не їли.
Хлопці входили в хату, маючи в одній руці один горіх, в іншій – два. Сідали біля дівчини, яку хотіли б мати за дружину. Пропонували їй вгадати, де чіт, а де нечіт. Якщо чіт – залишався біля неї. Якщо нечіт – пересідав.
За християнства свято Долі замінили святою Катериною. Саме через заборону співати, бо вже з 28 листопада йшов Пилипівський піст, ми сьогодні не маємо пісень, які виконувались на свято Долі.
А хто стане стверджувати, що український обряд міг бути без пісні? Пісні були. Але зникли. Зате прийшла горілка…
Та, все ж, величне свято Долі не змогли затьмарити ані тисячолітнє панування іншої віри, ані заборони, ані переслідування.
