Ти йдеш ранком по невеличкому гайочку , одягненому в барвисту плахту… Навколо стелиться напівпрозорий туманець, з листя, що ще завірилося на деревах, капає вода. На гілочках бринять крапельки роси, обвисає під вагою прозорих діамантів павутина. А під ногами мальовничий килим — то листя з усього гаю.
Хочеться взяти найкращі листочки і скласти собі букетик. Береш один, другий, третій. Коли листя вже не вміщається в жмені – розумієш, що осінній красі немає рівних. На якусь мить зупиняєшся, присідаєш біля смарагдового кущика чистотілу і дивишся на велетенські краплини: вони переливаються під скупим сонячним промінням і здаються живими.
На старому ясенку сіро-зелений мох. Напевно з цього боку взимку дме холодний вітер, аби себе захистити деревце вкривається миршаницею. Піднімаєш голову вгору, ввижається дерева затанцювали в дикому танку, чіпляючи верхівками осінні хмарини, рвуть їх на клапті. Там, за межами погляду, лине за горизонт журавлиний клин.
Ще кілька днів і листя пожухне. Скрутиться, втратить колір, розсиплеться на дрібні клаптики, наче й не було. Багряний, золотий, канарковий, шафранний колір стане брунатним, згодом зовсім потемніє. Замість позолоти дерева зодягнуть білі шати, заблищить холодним сяйвом льодяні коралі. В хороводі вічного коло обігу пори року безмовно передадуть почесну варту: так за осінню прийде зима, далі весна, літо… Все повторюється знову в певний проміжок часу. Існують неписані закони природи, які ніхто не зможе порушити чи змінити, ні за допомогою сили, ні за винагороду… але варто зрозуміти як вони діють іноді у природи можна черпнути мудрості.
З часом починаєш цінувати тишу, спокій, осіннє небо… Іноді сам себе ловиш на думці, що було б не погано лягти на купу м’якого листя і просто подивитися вгору. Либонь варто скористатися зараз нагодою і зупинити мить, викроїти в невблаганній круговерті той коротесенький проміжок часу, який якраз і посяде чільне місце в череді спогадів.
