Свій позивний “Завзятий” він обрав собі сам. Своїм вибором здивував командира і побратимів. Але пізніше вони переконалися, що цей епітет найбільш точно описує характер Григорія Турянського. За будь-яку справу він брався з ентузіазмом і не міг заспокоїтися доки не доводив її до логічного кінця.
Завжди ділився з іншими
Григорій Турянський народився 18 листопада 1998 року в місті Долинська. Від старшого брата Колі був молодшим майже на 10 років. Коля допомагав мамі з доглядом за молодшим братом та в його вихованні. Мама Галина працювала на машині невідкладної допомоги, їй часто доводилося рятувати життя людей в прямому сенсі цього слова. Нерідко до неї зверталися люди, якщо потрібно зробити ін’єкцію в домашніх умовах чи поставити крапельницю, також консультувалися щодо прийому ліків, призначених лікарем. І вона нікому не відмовляла. Галина Турянська щиро вірила в Бога, була прихожанкою однієї з християнських церков в місті. Вона часто відвідувала службу в церкві і приходила туди разом з молодшим сином.
“Я вперше побачив Гришу, коли йому було років 10, — згадує настоятель церкви Володимир Келеберда. — Тихий і спокійний хлопчик, який терпляче сидів і чекав закінчення служби. Я підходив до нього запитував про його справи. Він відповідав, що навчається добре, ділився своїми дитячими успіхами та захопленнями.
Коли підріс і до церкви вже приходив свідомо, з вірою в Бога — ми з ним багато розмовляли, він ділився своїми планами, запитував поради. І я старався його підтримати, відповісти на всі його запитання”.
Юлія Дробот стала для Гриші першою вчителькою в Долинській школі №4. Пані Юля відзначає, що в школі це був дуже тихий і спокійний хлопчик: “Виховували його мама і бабуся. Сім’я не мала великих статків, але при цьому Гриша охоче ділився з іншими дітьми тим що мав. Якщо в когось перестала писати ручка, забув олівець чи зошита — він завжди говорив, що має в запасі і може поділитися. Дуже відкрита і щира дитина, ніколи не ставав причиною сварок чи бійок. Навчався охоче, особливо любив математику. Коли Гриша декламував вивчений напам’ять вірш — клас затихав. Він вмів настільки вдало розставити акценти, змінював інтонації в голосі, що змушував всіх прислухатися і вдуматися в зміст поетичних рядків. Ще відзначався ретельністю у будь-якій роботі. Все прагнув повторити так само, як показала вчителька”.
"Я познайомився з Гришею в церкві"
Дмитро Болтян, друг дитинства Григорія, розповів, що познайомився з ним саме в церкві: “Туди на службу ходили наші мами. І відповідно, ходили разом з нами, своїми дітьми. Поки йшла служба ми тихенько розмовляли про свої хлопчачі проблеми. Ми навчалися з ним в різних школах і я на два роки cтарший від Гриші. Проте здружилися, знайшли для себе багато спільних тем: він любив читати і розповідати прочитане, любив подорожувати. Ми на велосипедах об’їхали разом майже весь Долинський район. Просто цікаво було побачити околиці міста, як виглядають навколишні села, щоб мати уяву про місцевість, яка знаходиться за межами міста. Їздили також рибалити.
Він завжди допомагав, коли це потрібно. Наша сім’я мала дачу, мене батьки там часто залучали до якихось робіт. А Гриша, щоб я міг швидко звільнитися, допомагав мені їх виконати. Так само і я йому допомагав. Батьки Гриші розлучилися, він дуже любив маму, старався її не засмучувати. Але і з батьком також підтримував добрі стосунки.
До віри в Бога ми також прийшли разом, Це нас об’єднувало, робило ближчими одне одному.
Після закінчення школи наші шляхи розійшлися, але зв’язок ми з ним підтримували постійно”.
В християнському таборі
Григорій після школи поїхав навчатися до Полтави. В цьому місті вже жив його старший брат. Він навчався в політехнічному коледжі за спеціальністю “монтаж і експлуатація електроустаткування підприємств і цивільних споруд”. Закінчив його з червоним дипломом. Йому подобалося навчання в коледжі і він викладався на повну. По кожній темі читав додаткову літературу, намагався розібратися так, щоб зрозуміти матеріал і для себе дати відповіді на всі питання. Мав дуже гарну просторову уяву і добре йому вдавалися креслення. Навіть заробляв на тому, що виконував креслення для інших студентів. Далі вступив до Харківського університету радіоелектроніки на факультет телекомунікації і радіотехніки.
В християнському таборі
Цілеспрямований хлопець
“Так сталося, що мені довелося боротися з тяжкою хворобою, — згадує Дмитро Болтян. — Я лежав в лікарні в Києві і лікарі рятували моє життя. І ось в цей такий критичний період Гриша відвідав мене в лікарні. Він спеціально для цього приїхав з Харкова до Києва. Ми з ним багато говорили і для мене це стало важливою підтримкою. Він завжди залишався для мене найкращим другом”.
В християнському таборі
“Григорій дуже цілеспрямований хлопець, — згадує священик Володимир, — ставив собі мету і потім вперто її досягав. Його цілі були цілком реальні. Хоч і маленькими кроками, але впевнено він рухався вперед. Я бачив, що це серйозний молодий чоловік, який знає чого він хоче в житті. Було приємно усвідомлювати, що на багато життєвих ситуацій у нас з ним спільні погляди. І головне, що він є глибоко віруючою людиною і своїми переконаннями ділиться з людьми тим залучаючи їх до віри і до Бога”.
Друзі відзначають активність Григорія. Він не міг довго всидіти на одному місці, йому щось завжди потрібно робити, десь рухатися чимось займатися. Важко навіть уявити, щоб він лежав на дивані протягом години і при цьому нічого не робив.
В християнському таборі
Юнаком щоліта він працював вихователем в християнських таборах. В цих таборах часто відпочивають діти із неблагонадійних сімей. Його захоплювала робота з такими дітьми, він дуже тішився з того, що за час табірної зміни помічав у них зміни в кращу сторону. А це свідчення того, що його виховна робота не пройшла марно. І ці діти вже щось зрозуміли для себе, повірили в Бога, навчилися в Біблії шукати відповіді на свої питання.
З майбутньою дружиною познайомився в Харкові
Дружина Тамара розповіла, що закінчила з Григорієм один і той же виш в Харкові: “Тільки я в той рік випускалася, а Гриша вступив на навчання. Я трохи старша від нього і тоді ми одне одного не знали. Ближче познайомилися, коли нас почали запрошувати наші спільні знайомі на якісь святкування та зустрічі в 2021 році. До того ми вже бачилися з ним на науковій конференції та ще декількох заходах в університеті, куди мене запрошували фотографувати. Можливо то доля навмисне нас кілька разів намагалася звести.
Зазвичай в компанії Гриша не надто говіркий і спостережливий. Так сталося, що ми з ним розговорилися і я відчула його особливість, щирість, чесність, помітила делікатність до інших і вимогливість до себе. Ми багато говорили і щоразу знаходили спільні теми. Він дуже любив своє рідне місто Долинську, розказував про нього, про своїх друзів. Розповідав про свої ранкові пробіжки, про те як самостійно тренувався на турніках, купив собі боксерські рукавиці та вдома вчився боксувати, як самостійно виготовляв для себе настільні ігри.
Він мріяв подорожувати і чомусь мріяв побувати в Харкові. Зізнався, що навіть фото цього міста ніколи не бачив раніше, а от запало йому в серце, щоб обов’язково буде вчитися в Харкові”.
Молоді люди зближувалися все більше, багато говорили про релігію і віру в Бога, разом читали Біблію. Тамарі імпонували його світлі погляди на життя, прагнення поліпшувати цей світ, допомагати іншим. З часом почали жити разом.
Сталося це приблизно за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. В суспільстві і серед військових ходили чутки, що Росія готує збройне вторгнення. За кілька днів до 24.02.2022 в Харкові сильним вітром розірвало навпіл прапор України, який майорів на нещодавно встановленій вежі. Люди говорили, що це поганий знак.
"Вибухи не могли затьмарити нашого щастя"
“Ввечері 23 лютого ми вдвох довго гуляли вулицями міста, — згадує Тамара, — Стояла тепла погода. Але ми все одно відчували якесь напруження, накупили продуктів про запас.
А вранці прокинулися під вибухи. Мене охопила паніка, Гриша зберігав спокій і заспокоював мене. Домовилися, що тимчасово переїдемо до родичів, які мають приватний будинок з підвалом”.
До цього Григорій ще не був знайомий з родичами своєї дівчини і вона зрозуміла, що його більше хвилює перша зустріч з її рідними ніж ракети, які пролітали над їхньою головою. Родичі Тамари сприйняли Григорія добре, вся родина перебувала в панічному настрої. Він почав говорити, що потрібно облаштувати підвал, щоб в ньому можна було перебувати якийсь час. Його зібраність, розсудливість в ці хвилини допомогли іншим опанувати свої емоції, зібратися і підготувати сховище. Через кілька днів родина вирішила переїхати на деякий час до родичів в Полтаву. “Ми пробули там два місяці, — продовжує розповідь Тамара, — потім вирішили, що потрібно повертатися. Дуже сумували за Харковом.
6 вересня ми зареєстрували офіційно наш шлюб. Добре пам’ятаю той день. Ми були такі щасливі, фотографувалися в міському саду Шевченка, у вишиванках, люди на нас озиралися. Навіть вибухи, які лунали в місті постійно не могли затьмарити нашого щастя”.
"Історію творить меншість"
Потім молодята переселилися до будинку Тамариної бабусі, який дістався їй у спадок. Григорій відразу заходився робити ремонт. “Він раніше не мав досвіду ремонтних робіт, — зазначає дружина. — Але з таким ентузіазмом взявся за цю справу. Вивчав в інтернеті, як і що за чим потрібно робити. І виходило в нього все ідеально. Ніколи не скажеш, що цей чоловік не мав раніше досвіду в цій справі”.
Подружжя Турянських мріяли разом подорожувати і у відпустку відкривали для себе Україну. Мріяли про гори, в яких ні Тамара, ні Григорій жодного разу не бували. Навіть запланували для себе провести наступну відпустку в українських Карпатах. Мріяли мати багато дітей, щоб була велика і дружня сім’я.
Григорій сказав Тамарі, що він не може залишатися осторонь, коли інші воюють: “Історію створює меншість. Ті, хто готові викладатися на повну заради змін, ті хто не шкодують свого життя заради свободи інших. І я не можу чекати, я мушу бути серед них”. Готувався до війська щоденними фізичними навантаженнями, поспішав зробити ремонт в будинку. Будь-яке важливе рішення в своєму житті він приймав з молитвою до Бога. Тамара підтримала його намір добровільно піти до ЗСУ, бо як ніхто розуміла свого чоловіка, як і те, що він не може інакше.
Григорій вирішив, що воювати найкраще поруч із своїми однодумцями, з бійцями, що мають такі ж як і він погляди на національну ідентичність, незалежність, свободу. Він подав заяву до полку “Азов”. Щоб стати бійцем цього військового підрозділу — потрібно пройти відбір і скласти іспит.
Спогади побратимів
Побратим з позивним “Сідней” говорить, що помітив Григорія під час навчання: “Він постійно прагнув дізнатися про щось нове. При тому не лише з підручників, він ставив дуже багато запитань, людям які мали практичний досвід. Його девіз був — чим більше я знатиму, тим кращим фахівцем я буду”. Його щира і відкрита посмішка відразу привертала увагу. Людина з такою усмішкою не може щось приховувати”.
Розповідає побратим “Кос”: “Ми прийшли з Григорієм Турянським до взводу розвідки одночасно. В 2024 році пройшли відбір, тести, стрільбу і фізо. Пам’ятаю, як сиділи ввечері після відбору в штабі і гадали, пройшли чи ні. Командир повідомив нам що так, і дав десять хвилин вибрати собі позивний. Гриша рішуче сказав, щоб його називали “Завзятий”. Особисто мені такий позивний здався дивним. Командир теж перепитав чи впевнений він у своєму виборі. Гриша відповів, що це слово його характеризує найбільше. В подальшому ми не раз в цьому переконалися. Тому що все, за що він брався, було справді завзято, віддано справі. Незалежно від того чи то бойові завдання, чи якісь побутові двіжухи.
Пам’ятаю, як ми переїхали з Дружківки на наше нове ППД в селі. Все потрібно було облаштовувати з нуля. Гриша реально майстер на всі руки, постійно щось робив для хати, постійно на ногах, постійний в нього двіж. І от він запропонував зробити імпровізовану душову, на свій лад. Купили шторок для душу в “Аврорі”, знайшли в підвалі гідроізоляцію, оббили стіни, скотчем все скріпили. Вийшло кайфово. В сільській хаті на Донбасі ми мали власний душ, де після важкої задачі чи тренування можна помитися. Все це завдяки завдяки йому”.
Ділиться своїми спогадами про Григорія Турянського побратим “Спірс”: “Я згадую мій день переводу в підрозділ де був Гриша. Я нова людина, опинився в незнайомому колективі, не знав до кого можна звернутися і як мені облаштуватися. Відразу до мене підійшов “Завзятий”, запропонував свої послуги. Швидко знайшов і допоміг облаштувати ліжкомісце. Почав вводити в курс справ, відповідати на всі мої питання, елементарно, по людяному був ввічливий до мене, хоча знав декілька хвилин. Це перший боєць в підрозділі з яким я знайшов спільну мову і з яким міг просто комфортно вести діалог. Багато розповідав про підрозділ і побратимів. Пам’ятаю, як відразу мені в очі кинулась його щира зовнішність, ці ледь помітні веснянки на щоках і руда борода при тому, що волосся на голові русяве. Він був моїм сусідом по кімнаті, мали спільне хобі — компʼютерні ігри. Якось я грав в гру на телефоні а він спостерігав за мною. Потім також захопився і ми почали грати вдвох. Це для мене один з найтепліших спогадів, де ми просто щиро раділи, як діти, якійсь компʼютерній ігрі.
Ми постійно мали про що поговорити. Про погляди, цінності, ті чи інші речі, від буденних до якихось вищих речей. Найбільше спогадів саме за час виконання завдання. Під час перебування на позиції мали вдосталь часу на спілкування. Він часто розповідав про Харків , про те як він його неймовірно любив, хоч сам родом не звідти. Так само він мене слухав коли я згадував за Тернопіль.
Ми знайшли спільну тему — історія. Багато говорили про свої родини і родоводи . Також ми часто говорили про музику, досі пам’ятаю що він любив слухати гурт «Карна». І один з таких самих яскравих спогадів це коли ми з хлопцями на позиції розмовляли про майбутнє, уявляли хто і як там буде, кожен хотів чогось великого: бізнес, справи, гроші, успіх. А “Завзятий” нам казав, що все чого він хоче — це спокійне, мирне життя зі своєю сім’єю, в комфорті і любові, на звичайній роботі щоб забезпечити рідних, щоб просто жити і насолоджуватися життям, от що він хотів.
Він був віруючим, щиро віруючим, попри ті жахи війни які він встиг побачити. Напевно віра і давала йому того терпіння і стійкості які він випромінював. Він завжди залишався стриманим, виваженим, не матюкався, не відповідав агресією на агресію. Але давалося йому це непросто. Досі пам’ятаю, як він ходить по хаті і проговорює: “Терпи, терпи…”, коли в нього щось не виходило або хтось виводив на нерви. В цей час він виглядав трохи кумедно”.
Для майбутньої дитини вибрав ім'я
Тамара не пропускала можливості відвідати чоловіка. Говорить що їй не страшно було з Харкова їздити на Донбас. А поруч з коханим відчувала себе впевнено і затишно. Коли дружина повідомила про вагітність — то його щастю не було меж. Відразу почав будувати плани на майбутнє. Що в їхньому домі ще потрібно переобладнати, покращити, щоб комфортніше почувалися мама і дитина, поки він на війні. Ще невідома була стать малюка, а він вже почав вибирати ім’я. Хотів хлопчика назвати Лукою, а дівчинку Рутою.
“Востаннє ми з ним говорили 28 червня 2025 року, — згадує Тамара. — він сказав, що виходять на бойове чергування і заспокоював мене, що це відносно тиха позиція. Через 7 днів його мали змінити, але не знайшли ким і він залишився ще на одну зміну”.
Загинув Григорій Турянський, позивний “Завзятий” 16 липня 2025 року під час обстрілу позицій на Торецькому напрямку. Напередодні був бій, а вранці артилерійський снаряд потрапив саме в бліндаж в якому бійці відпочивали після зміни. Вони опинилися в епіцентрі вибуху. Двоє поранених, двоє загинули Серед полеглих — Григорій Турянський.
Побратими вже знали про вагітність Тамари і не сповіщали їй про загибель чоловіка до того часу, як дістануть тіло.
“Гриша дуже хотів розвитку нашій країні, — говорить дружина, — він вірив в Україну, в її майбутнє. Він любив людей і завжди в них бачив лише світлу сторону. Навіть якщо ці люди часом вчиняли не дуже добре, він їх не засуджував, а шукав причини чому вони так вчинили.
Мені боляче усвідомлювати, що наша донечка Рута ніколи не побачить свого тата, ніколи він не зможе передати їй своєї доброти, віри в Бога і в людей. Навчити її цьому — тепер моє завдання”.
Останнє фото Григорія Турянського зроблене 16.07.2025. Цього дня його не стало.
