Він народився в інтернаціональній сім’ї: тато айзербайджанець а мама — українка. Від тата він навчився поваги до сім’ї та родинних стосунків. Поважного ставлення до матері та жінок, бути захисником для молодших та слабших. Від мами він навчився любити свою землю та Україну.
Технікою захоплювався з дитинства
Народився Руслан 14 липня 1974 року в місті Кіровоград (нині Кропивницький) в сім’ї Ісмаіла та Євдокії Абдуллаєвих. Батько айзербайджанець, а мама українка. В нього вже була старша сестра Маргарита, а через 7 років народився молодший брат Ісмаіл. Він народився через кілька місяців після смерті батька. Тата не стало в 1980 році.
Мама працювала бухгалтеркою, а тато вчителем фізкультури у школі. Руслан теж захоплювався спортом, тривалий час відвідував секцію самбо. “Також цікавився технікою, — розповідає мама, — Дуже мріяв про мотоцикл. Подарувала я йому на день народження мопед замість мотоцикла. В перший же день катання Руслан повернувся додому на милицях. Отримав перелом. Але бажання їздити та розбиратися з технікою цей випадок в нього не відбив. Пізніше, допомогла йому придбати мотоцикла”.
Після закінчення школи хлопець закінчив професійно-технічне училище і отримав професію електрогазозварника.
Познайомився з дівчиною, що жила в Долинській
Дружина Алла розповіла, що познайомилася з Русланом в Кіровограді. Дівчина з родиною переїхала з Києва до Долинської. А потім поїхала в обласний центр, щоб в цьому місті вивчати перукарську справу. Знімала кімнату в приватному секторі. Сусідами в дворі виявилася сім’я Абдуллаєвих. З Русланом спочатку просто віталися, потім познайомились ближче, хлопець почав запрошувати на побачення і згодом одружилися. Сталося це в 1993 році.
Молода сім’я переїхала в Долинську до батьків Алли. А вже в 1994 році в подружжя народився син Сергій.
“До 12 років Руслан був мені не просто братом — найпершим захисником, — згадує молодший брат Ісмаіл. — Він допомагав мені в усьому: в навчанні, у відносинах з друзями. Він навчав мене їздити на мотоциклі, ловити рибу тощо. Коли він одружився з Аллою і переїхав до Долинської, наша сім’я теж переїхала до села Кірове (нині Бокове). Вже тоді ми зустрічалися рідко і кожен приїзд до нас сім’ї брата ставав для мене справжнім святом”.
Чоловік працював на комбінаті, на залізниці, що обслуговувала будівництво. Був бригадиром. З часом молода сім’я отримала і власну трикімнатну квартиру.
Працював на КГЗКОРі 18 років, поки там була робота. Як будівництво згорнули — почав їздити на заробітки. “Хоч на будівництві в інших містах зарплати були набагато вищі ніж в Долинській, Руслан, якщо вдавалося знайти роботу вдома, вибирав дім, — згадує Алла. — Працював в фермерів та підприємців — виконував покрівельні роботи на складах та інших сільськогосподарських спорудах. Багато чому навчив робити сина. Сергій закінчив виш в Кропивницькому, але на заробітки часто їздив разом із батьком. Дуже любили разом рибалити. Руслан змалечку заохочував сина до цього виду відпочинку.
Часто відпочивали на морі, їздили компаніями з сім’ями друзів. Руслан мав багато друзів в Долинській, був товариським, відкритим, любив жартувати. А ще дуже любив тварин, постійно приносив додому безпритульних котиків та собачок. Підгодовував собак на роботі”.
“Брат навчав мене любити техніку і життя”
Брат Ісмаіл згадує, як найбільш яскраві спогади з Русланом, коли той навчав його їздити на мотоциклі. Як любив він кататися на ньому по кризі замерзлого ставка: “Мене це спочатку лякало, боявся, що провалимося. А потім захоплювало. Пам’ятаю, як весною, коли вже лід починав танути біля берегів ставка, а далі до середини ще залишався міцним. Риба скупчувалася на мілководді біля проталин і можна її було ловити мало не руками”.
Ісмаіл підтверджує, що брат любив вовтузитися з домашніми тваринами: “Він жалів всіх живих істот. Не міг навіть курки зарізати. Мама, зазвичай, це мені доручала, бо Руслан відразу відмовлявся. Коли я одружився — то вже дружили сім’ями. В мене був період, коли я кілька разів їздив на заробітки в росію. Руслан мене щоразу відмовляв. Говорив, що можна і в Україні роботу знайти і навіть в Долинській. Можливо, за менші гроші, але краще бути поруч з рідними.
Коли потрібна мені якась допомога: щось перевезти, перенести чи зробити ремонт — Руслан завжди відгукувався. Коли я перебував на заробітках, то він допомагав моїй сім’ї, якщо виникала необхідність. Мої діти дядю Руслана просто обожнювали. А потім я організував сам будівельну бригаду і коли нам діставався великий об’єкт, то я запрошував і брата з племінником”. Розповідає брат, що Руслан за жодних обставин не міг образити жінку. Завжди заступався за них, з повагою ставився до матері та до дружини Алли. Коли у Ісмаіла в самого виникали непорозуміння з дружиною, то брат завжди приймав сторону дружини: “Мене це спочатку навіть ображало. Адже він мій брат, чому стає не сторону дружини а не мою? Хоча пізніше, коли емоції влягалися приходило розуміння, що краще поступитися дружині в якихось дрібницях, ніж сваритися чи злитися одне на одного і не розмовляти по кілька днів”.
Повномасштабне вторгнення
Після початку повномасштабного вторгнення, Руслан відразу вступив до територіальної оборони Долинської. А в кінці березня 2022 року його мобілізували. В складі 124 об’єднаної бригади ТРО військової частини А7359 йому довелося воювати на Херсонському напрямку. Весь час його підрозділ захищав Херсонський напрямок: пройшов через населені пункти Нововоронцовка, Золота Балка, Дудчани, Качкарівка.
Дружина Алла розповіла, що після деокупації міста Херсон він виконував бойові операції на Лівобережжі Дніпра в районі Антонівського мосту. Базувалися в передмісті Херсона: селищах Антонівка та Кіндійка. Перевезення здійснювалися переважно вночі і за несприятливої погоди: вітер, дощ, туман, щоб не потрапити під удар ворожих дронів”.
“По телефону мені дзвонив часто, — згадує пані Євдокія, — Говорив завжди майже одні і ті самі слова: “Мамо, я живий-здоровий, не голодний, вибач, дуже зайнятий. Пока-пока”. Та мені ж головне було його голос почути”.
Довелося Русланові рятувати людей після підриву окупантами Каховської ГЕС. Розповідав дружині, як рідні повідомили військових про те, що їхня літня родичка проживала на дачі на одному з дніпровських островів. Йому вдалося її розшукати та врятувати — жінка вже знаходилася на горищі під самою покрівлею. З великої води виловлював тварин — собак, котів, перевозив людей.
Кілька разів отримував вогневі осколкові поранення та контузії. Останній раз він лікувався в Одеському госпіталі після сильної акуботравми. Контузія дуже сильно вплинула на загальний стан здоров’я Руслана: відкрилася язва, загострилися інші застарілі проблеми зі здоров’ям.
28 жовтня 2023 року в сім’ї сина Сергія Абдуллаєва народився первісток. Руслан дуже мріяв побачити свого першого онука. 4 листопада його виписали з госпіталю. Йому мали дати ще 12 днів реабілітації. Але командир наказав повертатися в підрозділ. Бо не вистачало людей — багато побратимів поранених знаходилися в госпіталях.
Загинув внаслідок застосування ворогом забороненої зброї
7 листопада Алла розмовляла з чоловіком зранку. Він пообіцяв перетелефонувати пізніше, бо дуже зайнятий. Підрозділ за три дні вимушено кілька разів змінював місце дислокації. Із-за ворожих дронів знаходитися військовим поблизу Дніпра ставало дуже небезпечно. Тому вони шукали місце для проживання на деякій відстані від річки. Зрештою перебазувалися в селище Молодіжне (передмістя Херсона), знайшли собі для проживання підвальне приміщення. Говорив, що почувається дуже втомленим та розбитим. Не може нічого їсти та пити. Мріяв, щоб цього дня нарешті відіспатися та відпочити.
“Я дуже сподівалася, що Руслан зможе приїхати до сина в Кривий Ріг і ми з ним зустрінемося, — згадує Алла Абдуллаєва, — Я проживаю нині в Павлограді. Саме цього дня, 7 листопада, приїхала до Долинської на один день. Він видався в мене дуже насиченим — потрібно було встигнути зробити багато справ: побувати в своїй квартирі, відвідати могили батьків на цвинтарі, провідати маму Руслана в селі”.
До пізньої ночі жінка так і не дочекалася дзвінка від чоловіка. Списувала це на те, що він заснув, а пізно вже не наважився її турбувати. А наступного дня їй повідомили страшну новину: її чоловік Руслан Абдуллаєв загинув 7 листопада 2023 року.
Бійці потрапили під обстріл і крім вибухових пристроїв, ворог застосував заборонений вид зброї — бойові отруйні гази. Руслана не встигли довезти до госпіталя — він помер по дорозі. Експертиза показала гостре отруєння отрутохімікатами із групи синтетичних піретроїдів.
Ховали Руслана Абдуллаєва в Долинській 10 листопада 2023 року.
“Ми з ним часто розмовляли телефоном, коли у брата була така можливість, — згадує Ісмаіл, — мріяли, що він приїде до мене в Німеччину. Шкода, що цього вже ніколи не станеться. Тепер я чекаю, що колись його син з онуком зможе завітати до нас в гості. Чим зможу — буду їм допомагати”.
