3 листопада 2023 року, саме на День ракетних військ і артилерії, Україну вразила страшна новина. Під час церемонії нагородження кращих артилеристів 128-ї гірсько-штурмової бригади прилетіла ворожа ракета, яка влучила в стрій артилерійської еліти. Серед загиблих воїнів був і наш земляк, старший офіцер батареї, старший лейтенант Дем’ян Стафікопуло, бойовий позивний “Грек”.
З дитинства не дозволяв ображати слабших
Народився Дем’ян в Долинській 1 червня 1979 року. Тато працював водієм машини - розвозив свіжий хліб по Долинському району, мама працювала головним бухгалтером в побутовому комбінаті. В їхній сім’ї росли троє хлопчиків, Дем’ян був середнім. Різниця між старшим братом в нього була 15 років, а між меншим Євгенієм - 1 рік. Старший брат Володимир пригадує, що йому доводилося багато няньчитися з молодшими Дімою та Женею. Й пеленати й годувати, коли мама була зайнята: “Виростив його можна сказати з пелюшок”.
Навчався в школі Дем’янко дуже добре, був здібним до навчання, а ще захоплювався спортом: відвідував секцію карате. Ходив до музичної школи - навчався грати на баяні та гітарі. Однокласники відзначають його, як дуже щирого та доброзичливого товариша, а також дуже справедливого. Щоб не сталося в класі - Діма був завжди на стороні справедливості, навіть якщо на протилежному боці був його друг. Дуже активно брав участь в різних шкільних олімпіадах та іграх, особливо, якщо там потрібні були кмітливість та винахідливість.
Дем'ян в першому ряду крайній справа
Оля Скиденець розповідає, що в молодших класах була закохана в цього хлопця: “Він був найрозумнішим з хлопців в нашому класі, а ще такий симпатичний. Постійно жартував, але його жарти ніколи не були образливими. У нього обличчя було неначе він постійно усміхався і ще він так кумедно ходив. В старших класах почав дуже активно займатися спортом і ми побачили, яким він після канікул став підтягнутим, струнким, з’явилися м’язи. А після закінчення школи я його майже не бачила. Після загибелі Діми в мене неначе хто вкрав ті 10 років спогадів про шкільне життя”.
Класна керівниця класу, в якому навчався Дем’ян, Світлана Іванова розповідає: “Діма був дуже совісною дитиною. Він характером був схожий з молодшим братом Євгеном, вони ніколи не дозволяли собі образити когось меншого чи слабшого від них. Навіть в шкільному віці хлопець був досить самостійним - ставив собі якусь мету і досягав її. Навчався добре, хоч відмінником і не був, ніколи вчителі на нього не скаржилися”.
Після школи служив в армії в Кривому Розі, завдяки його гарній спортивній підготовці, Дем’ян потрапив у війська спецпризначення.
Армія стала його професією
Після того, як відслужив строкову службу, вирішив продовжити служити в військах спецпризначення МВС ще 11 років.
У 2010 році Дем’ян повернувся в Долинську, працював спочатку на КГЗКОРі, потім газозварником на водогоні Карачуни-Долинська. У 2015 році пішов до військкомату, добровольцем в АТО. Його відправили навчатися артилерійської справи. Після навчання відразу потрапив в Луганську область до зони бойових дій, вже на місці прибуття дізнався, що його призначено командиром бойової машини. Служив він в артилерії 128-ї гірсько-штурмової бригади.
Йому вдавалося натренувати бійців на стовідсоткове влучання
Брат Володимир розповідає: “До 2014 року в цій бригаді не було реактивної артилерії, тобто “Градів”. Цей підрозділ якраз організовувався та зароджувався при Дем’янові, за його безпосередньої участі. Він дуже багато навчався самостійно. Постійно читав якісь книги, робив розрахунки та креслення. Спочатку його поставили командиром бойової машини. І він був дуже добрим командиром: справедливим і водночас вимогливим. Адже вартість одного снаряда до “Граду” - це вартість “Жигулів” в грошовому еквіваленті. І важливо, щоб ці снаряди не розліталися в усі боки, ми не можемо собі цього дозволити. Дем’ян добивався постійними тренуваннями від свого підрозділу 100 відсоткового влучання в ціль”.
Три брати
Для того, щоб просуватися далі по службі йому потрібно було мати вищу освіту і Дем’ян заочно вступив до Криворізького металургійного інституту спочатку на бакалаврат, далі закінчив магістратуру. І вже на третьому курсі його призначили старшим офіцером батареї - це дуже висока відповідальність. Адже саме на ньому була відповідальність за результати стрільби всієї батареї.
Володимир Стафікопуло розповідає, що майже 30 років свого життя він пропрацював на КГЗКОРі, з них 23 роки був диспетчером. Але щороку із зарплатою на комбінаті було все гірше і гірше. Зрештою, коли запропонували йому перейти водієм до Долинської РЕС - він наважився, тут і заробіток був кращим і виплачували його без затримок. А у 2018 році Дем’ян заманив його до свого підрозділу, послужити в АТО. “Я був водієм бойової машини “Град”, але бачив як мій брат муштрував хлопців, - пригадує брат. - Тренування проводилися і вдень і в ночі за будь-якої погоди, лише коли йшов сніг можна було відпочивати. Сніжинки не дозволяють точно наводити на ціль гармати. Але ніхто з хлопців про Дем’яна поганого слова ніколи не сказав. Навпаки, дуже пишалися тим, що мають такого командира”.
Володимир відслужив три роки в АТО і повернувся до мирного життя, проте, частинка його душі й життя залишилася з артилеристами 128-ї гірсько-штурмової бригади. Чоловік розповідає, що основне місце базування цієї бригади - Закарпаття, тож йому довелося разом з братом побувати й на Закарпатті, і у Львівській області де проходив навчання з англійськими інструкторами згідно зі стандартами НАТО.
Олександр Гордійчук, побратим та заступник Дем’яна розповідає, що всі свої знання, навички, заслуги та нагороди він отримав завдяки Дем’яну Стафікопуло: “В мене був найкращий командир. Найкращий в усьому: і як людина, і як вчитель, і як командир. Він навчав мене артилерійської справи та пояснював так, що потім вже не потрібно було читати ніяких інструкцій, книжок чи довідників - все було зрозуміло. Завдяки йому, ми на змаганнях отримували перші місця, мене було визнано кращим обчислювачем та навідником, нормативи всі ми здали на відмінно й отримали бонусні бали. Завдяки йому я потрапив до президентського полку на інавгурацію Президента. Він навчив мене всього, що знав сам і я міг спокійно його підміняти у разі необхідності. Ми спали в одному бліндажі, їли з однієї миски. Я ніяк не можу змиритися з цією трагедією, з тим, що вже немає нашого Анатолійовича. Якщо про артилерію кажуть, що то боги війни, то він був богом артилерії”.
Він визволяв Бучу
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення - Дем’ян Стафікопуло захищав підходи до Києва, зокрема боронив та визволяв Бучу. Ота колона спаленої техніки в місті, що вся країна бачила в новинах - робота їхнього підрозділу. Правда, що вони й самі потрапили під обстріл. Дехто з хлопців загинув. Дем’ян тоді витягнув під обстрілом тяжко пораненого в ногу побратима. Як він сам казав: “Звідки й сили взялися, не знаю, чи зміг би таку відстань на собі нести здорового чоловіка, якби не обстріл”.
Володимир дивувався братові в телефонній розмові: “Ти ж завжди хлопців навчав, що не можна понад дві хвилини лишатися на тому ж місці після пострілу. Та, мовляв, від командування надійшов наказ, що треба трохи зачекати, можливо доведеться робити повторний постріл. Ото і зачекали, що відповідь прилетіла, бо розташування “Граду” противник по виходу вираховує. Ледве живим тоді лишився сам Дем’ян і дуже картав себе за те що виконав той наказ, а не інструкції”.
Після визволення Бучі отримав нагороду - орден “За мужність” III ступеню.
І продовжував далі визволяти українську землю, зокрема звільняв Херсонщину зі сторони населеного пункту Давидів Брід. Останнє місце дислокації їхньої частини була Запорізька область.
Володимир Стафікопуло розповідає, що після визволення Херсонщини, саме в тих місцях довелося йому з бригадою від Долинської РЕС відновлювати електропостачання, то жартував з братом в телефонній розмові: “Знову бачили нерозірваний снаряд від “Граду”, мабуть, то твій подарунок ворогам. Хоча, зрозуміло, хто його наразі розбере чий то снаряд наш чи ворожий. А як нам люди дякували потім за світло - вони ж там чотирнадцять місяців без електрики та під постійними обстрілами прожили”.
Брати
Сім'я
Дружина Юля розповідає, що познайомилася вона зі своїм чоловіком на хрестинах: запросили її кумою до його молодшого брата, а самого Дем’яна - кумом. Так познайомилися, розговорилися та й почали зустрічатися. “В мене вже була донька від першого шлюбу, Діма любив її як рідну, спільних дітей нам не довелося мати. Все в нього було по військовому швидко. Сказав, завтра їдемо туди то. І все - це більше не обговорюється, збираємося і їдемо. Мало ми з ним пожили. Дуже добрий був, щирий, відкритий такий. Про війну майже нічого не розповідав, мовляв, не треба тобі того нічого знати. Оберігав нас від переживань”.
Одружилися з Юлею теж дуже швидко й по військовому оперативно. Як пригадує жінка: прийшли до РАГСу, подали заяву, оплатили послуги й отримали документ про те що стали чоловіком та дружиною. З того часу її життя стало очікуванням чоловіка в короткі відпустки, інколи їздили Україною в невеличкі подорожі: до Умані, до Львова. Все що лишилося на пам’ять про ті поїздки - фото.
Ще котики в домі нагадують Юлі про чоловіка, бо дуже він любив тварин, особливо котів. На війні багато осиротілих тварин, тож до бійців щоразу прибивалися коти та собаки, що залишилися без господарів та й без своїх осель. І Дем’ян двох таких котиків привіз додому.
Ну а після повномасштабного вторгнення - жінка щодня молилася, щоб оминало лихо її чоловіка: “За вісім років бойових дій у Діми жодної подряпини не було. Навіть після того обстрілу в Бучі його не зачепило, лише оглушило. Те, що осколком йому на спині в той день бушлат розрізало, він виявив лише через два місяці”.
Того дня йому мали вручити сірий берет
Командир дивізії Борис Уршанський так говорить про свого підлеглого: “Дуже прикро та боляче від такої втрати, боляче за кожного бійця. А до Дем’яна в мене особливе ставлення. Це був талановитий командир, мав підхід до підлеглих, користувався серед бійців авторитетом. Мав хист до військової справи й ми порадили йому, що треба вступати до вишу, щоб здобути вищу освіту, тоді він зможе отримати вже офіцерське звання. Він дуже радів коли став молодшим лейтенантом, згодом лейтенантом і старшим лейтенантом. Це дуже для нас болюча та тяжка втрата”.
3 листопада 2023 року на святкування Дня ракетних військ та артилерії України в Запорізькій області поблизу лінії зіткнення, зібрали для відзначення кращих артилеристів 128-ї гірсько-штурмової бригади. Це були кращі з кращих - еліта бригади. Їм мали вручити відзнаку сірий берет з кокардою “Едельвейс”, найвищу відзнаку 128-ї бригади. І саме в цей час в стрій кращих артилеристів прилетіла ворожа ракета “Іскандер-М”. 19 осіб загинуло, багато поранених. Серед загиблих був і старший лейтенант долинчанин Дем’ян Стафікопуло. Наразі ще триває слідство, відносно дій військових посадових осіб, що організували цей захід. Але життя людей вже не повернути…
Володимир розповідає, що ще до повномасштабного вторгнення трапився йому ворожий сайт на якому були перераховані всі українські підрозділи та майже весь їхній особовий склад із зазначенням посад та звань. Після загибелі брата, на ворожому телеграм-каналі промайнуло повідомлення про те, що вже їде рефрижератор із загиблими артилеристами на чолі з їхнім командиром “Греком”. Повідомлення закінчувалося словами: “Нарешті вгомонився”. Вороги вважали Дем’яна небезпечним суперником і своїм кровним ворогом.
За свою взірцеву службу Дем’ян Стафікопуло отримав чимало відзнак та нагород: орден “За мужність” III ступеню, відзнаки “Збережемо честь, Здобудемо славу”, “За вільну Україну”, “128 гірсько-штурмова бригада Едельвейс”, “За участь в АТО”, “Учасник АТО”, “За особливу службу”, “10 років сумлінної служби”, “15 років сумлінної служби”, “За взірцевість у військовій службі”.
