Односельці, друзі, рідні розповідають, що Григорій Бриловський був Людиною з великої букви. Привітний до кожного, веселий, щирий, готовий зняти із себе останню сорочку, щоб поділитися з ближніми.
Знайомство із Світланою
Григорій народився 28 травня 1968 року в селі Новошевченкове Долинського району.
Дружина Світлана розповіла про своє знайомство з Григорієм Бриловським: “Я проживала в місті Кривий Ріг. Мала сина від першого шлюбу. Одного вихідного пішла з сином Сашею в кіно. Після перегляду фільму до нас підійшов симпатичний молодий чоловік, завів розмову про фільм, почав обговорювати його з сином. Так ми познайомилися з Гришею”.
На той час Григорій жив в рідному селі і працював в місцевому колгоспі трактористом. Після кількох побачень чоловік запропонував Світлані одружитися. Жило подружжя в Кривому Розі, пізніше у подружжя народився спільний син Олексій. Працювали на ІГЗК (Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат).
“Він був дуже добрий, мого сина Сашу прийняв як рідного, — розповідає дружина — обох дітей любив однаково. Добрий взагалі був. До нього зверталися люди з проханнями, за допомогою. Він завжди відгукувався, нікому не відмовляв”.
Надія, племінниця Григорія, говорить, що її дядя був для неї не лише дядею, насамперед він був для неї другом і майже як батько: “Він був хорошою людиною: добрий,веселий, легко знаходив спільну мову з усіма людьми, його поважали всі хто його знав. Пам’ятаю, що при спілкуванні він, коли хотів виразити подив чи захоплення повторював улюблену фразу *Мамела рідна*.
Шлюб Григорія і Світлани не витримав випробування, вони розійшлися. Обоє знайшли собі іншу пару. Але продовжували підтримувати дружні стосунки, зустрічалися сім’ями, відзначали разом свята. Григорій в усьому допомагав та підтримував сина Олексія.
Нова сім'я
Другу дружину Григорія звали Олександра, жінка вже мала сина Сергія. “Коли у мами з’явився новий чоловік, мені було вже три роки, — розповідає Сергій, — З Григорієм ми відразу подружилися, я почав називати його татом. Він дійсно ставився до мене, як до рідного сина. Недарма люди кажуть, що батько не той, хто народив, а той хто виростив і виховав. І коли народився мій молодший брат Ілля, рідний син Григорія, то він нас обох любив однаково. Я не відчував, щоб батько якось до мого молодшого брата ставився з більшою турботою ніж до мене”.
Сергій розповів, що його батьки періодично проживали то в місті Кривий Ріг, то в селі Новошевченкове. Все залежало від того чи була на коксохімічному заводі робота і чи платили за неї гідну зарплату. В селі Григорій працював механізатором на тракторах та на комбайнах. Він любив техніку і добре в ній розбирався.
Олексій Бриловський відзначає, що діти в обох сім’ях дружили між собою: “Я найбільш близьким був із Сергієм, адже ми майже однолітки з ним по віку. Ілля був найбільше схожий на тата зовнішністю і характером — такий же добрий і веселий”.
У 2016 році за трагічних обставин не стало наймолодшого сина Іллі Бриловського. Цю втрату було важко усвідомити всім членам двох родин.
Погіршився стан здоров’я Олександри, лікарі діагностували онкологію. Її не стало у 2018 році.
Пішов до військкомату в перші дні
У Світлани теж помер чоловік. І ось через 26 років після розлучення Григорій зі Світланою вирішили знову об’єднати свої долі. Діти вже дорослі. У них своє життя і власні сім’ї . Та й з дитинства діти добре знають один одного і дружать між собою. Тож об’єднанню двох сімей лише зраділи.
“Григорій був з тих людей, кого називають душею компанії, любив жартувати, розповідати якісь смішні випадки чи історії, — розповідає Олександр Хорольський. — Сам він нікого і ніколи не ображав. Якщо ставалося, що його хтось образив — він зла не тримав, не вмів довго сердитися, швидко про це забував. Продовжував з людиною спілкуватися, ніби нічого і не сталося”.
В перший день повномасштабного вторгнення Світлана згадує, що всі були нажахані цією звісткою. Страшно від невідомості, від того що може очікувати всіх. Адже слово “війна” ще не встигло забутися в нашому лексиконі. Гриша вирішив, що мусить іти до військкомату, тому що має хтось захищати країну. І в першу чергу цей обов’язок стосується чоловіків, які вміють тримати зброю.
“Його мобілізували вже в березні 2022 року. Потрапив у інженерні війська, — розповідає дружина. — Вони будували укріплення для ЗСУ. Хоча вони без зброї і не зовсім на нулі, але ж ворог обстрілював і їх. Чоловік розповідав, що бували випадки, коли його побратими гинули під час артилерійських обстрілів чи скидів з дрона”.
І до повномасштабного вторгнення чоловік мав проблеми зі здоров'ям. Дружина розповідала, що вмовляла його не нехтувати своїм станом, та вчасно перевірятися у лікарів і виконувати їхні приписи та рекомендації. “У нього вени на ногах були всі у набряках, — розповідає жінка, — Лікарі радили зробити операцію по їх видаленню. Але Гриша все відтягував і не погоджувався на цей крок”.
"Війна вбиває не лише зброєю"
За війною і зовсім перестав звертатися до лікарів. А умови в яких доводиться жити військовослужбовцям далеко не курортні. З часом працювати на побудові укріплень йому ставало все важче. Він швидко втомлювався, але й покидати побратимів теж відмовлявся. Служба його проходила переважно на Сумському напрямку.
“Він дуже кохав мене, любив сім’ю, — сумно говорить Світлана, — хоча б на 1-2 дні старався відпроситися і приїхати до нас у Кривий Ріг”.
Останнім часом він сильно схуд, вже майже на мав сил виконувати важку фізичну роботу. Побратими йому доручали слідкувати за появою дронів, щоб він їх міг вчасно попередити. Коли ж його зрештою відправили пройти медогляд, то лікарі діагностували цироз печінки. І призначили відповідне лікування. Але через деякий час, коли стало зрозуміло, що його стан погіршується, то додаткове обстеження показало онкологію на останній стадії.
“Звісно, що цього не сталося б, аби не війна, — зітхає дружина, — стільки людей вона загубила і не лише зброєю. Вбиває і відсутність нормальних умов для життя, часті контузії, постійні стреси”.
Григорій Бриловський помер 16 липня 2024 року від тяжкого захворювання.
Син Олексій Бриловський говорить: “Батько був дуже гарною людиною, душею компаній, завжди на позитиві. Любив жартувати, ніколи нікому не відмовляв в допомозі. Дуже любив своїх дітей, онуків та свою сімʼю. Будь кого в селі Новошевченкове запитайте — вам розкажуть про нього лише хороше. Його цінували на роботі за відповідальність та обов’язковість. Так само і на військовій службі — завжди був за справедливість. Про свої власні проблеми ніколи нікому не говорив. Просто був Людиною з великої букви!”.
