Пишається Оксана Степова своїми дітьми: добрі, щирі, роботящі, привітні до людей. Миколка був наймолодшим з проміж чотирьох дітей їхньої сім’ї. Його вихованням здебільшого займалися старші діти. Але й він багато в чому міг подати старшим братам і сестрі гарний приклад: вигадував різні забави, самостійно робив для них пристосування, вмів досягати поставлених цілей, не відступав перед труднощами і не боявся щось робити вперше.
"Він навчив мене не боятися..."
Сім’я Оксани та Олександра Степових з села Новогригорівка Перша виростили та виховали чотирьох дітей. Найменшим в їхній сім’ї був Миколка, який народився 15 грудня 1999 року. Батько працював електриком, а мама здебільшого працювала в полі, займалася домашнім господарством. В селі завжди багато роботи: город, хатні справи, домашні тварини. Мама розповідає, що діти змалечку починали допомагати їй в усіх справах по господарству. А найменшим Миколкою опікувалися більше його брат Тарас та сестра Надійка. Найбільше дружив саме з сестричкою, адже різниця у віці в них складала всього два роки. Тому мали спільних друзів, грали компанією в спільні ігри.
Надія розповідає, що молодший брат багато чому її навчив: “Я завжди була обережною і багато чого боялася. А Коля навпаки — не боявся нічого. Перш ніж я наважувалася щось спробувати, він робив це сам і показував мені, що боятися не варто. Поруч із ним я почувалася захищеною. Наприклад, я боялася стрибати у воду, коли купалися у ставку. Він демонстрував мені як це легко та як зробити правильно. І врешті-решт я наважилася зробити це вперше. А потім вже було не страшно. Він навчив мене багатьом речам, але найголовніше — навчив не боятися”.
Мама зазначає, що її молодший син був дуже товариською дитиною, завжди мав багато друзів, які часто приходили до їхнього двору. Він легко знаходив контакт як з більш старшими дітьми так і з молодшими від нього. “Жив неподалік від нас хлопець, що був старший від моїх дітей, — згадує пані Оксана, — він мав власного мотоцикла. Коли його ремонтував, то закликав всю хлопчачу компанію з вулиці, буцім то йому допомагати. Просив хлопців подавати інструменти та деталі, розбирав механізми, пояснював як вони працюють, поєднуються між собою та роль кожної детальки в них. Дуже рано навчилися хлопці їздити на мотоциклі та тракторі. Тут ще й батько одного з Коліних друзів, Богданка Поховича зіграв роль. Навчав свого сина їздити, заодно і його товаришів залучав. А наш тато вчив їх розбиратися в електриці”.
"Йому ніколи не набридало майструвати"
“Майструвати Коля міг годинами, — додає сестра, — йому це ніколи не набридало. Постійно щось складав, лагодив, розбирав. Тато часто не міг знайти свої інструменти на звичному для них місці, бо брат вже підхопив то його індикатор, то викрутку чи плоскогубці для втілення свого чергового “проєкту”. Будь який старий непрацюючий прилад він прагнув розібрати, щоб зрозуміти як в ньому все влаштовано, як він працює. А коли вдавалося його ще й полагодити — то радості не було меж. Він самостійно освоїв гру на гітарі. В компанії хлопців був “генератором” різних ідей, постійно щось вигадував. Якісь пристосуваня до розваг, що можна зробити власними руками. На собі їх випробовував першим”.
Навчався в Новогригорівській Першій школі. Оксана Мельниченко розказала, що навчала Колю Степового в початкових класах. стала його першою вчителькою: “Батьки довірили мені цього маленького і життєрадісного хлопчика. Пам’ятаю його посмішку на обличчі, розумні оченята, такий неметушливий і одночасно жвавий, зі світлою і доброю душею”.
Надія згадує, що коли бувало їй сумно — то брат завжди знаходив спосіб як її розвеселити чи розсмішити. Завжди спрацьовував варіант, коли він брав в руки газету і з останньої сторінки починав вголос читати їй анекдоти. Навіть, якщо ті анекдоти були не зовсім смішні, він вмів їх прочитати так, що дівчина сміялася до сліз.
Людмила Рішняк, яка стала його класною керівницею в середніх та старших класах, відзначає, що хлопець дуже захоплювався спортом, брав участь у всіх можливих спортивних змаганнях. “Хоча в навчанні він не надто старався, в цілому був дуже позитивною дитиною, — говорить вчителька, — ніколи ні з ким не сварився, не був ініціатором бійок. Навіть, якщо в чомусь доводив свою правоту, то не допускав словесних образ, грубощів чи хамства, в суперечках відчувалася його повага до співрозмовника. Взагалі, в сім’ї Степових, діти були так виховані, що до всіх людей відносилися з повагою. В них була присутня така природна інтелігентність, яка не залежить від рівня освіти чи начитаності. Вона з’являється від виховання в сім’ї, від того як батьки спілкуються між собою і дітьми, як вони ставляться до інших людей. Така інтелігентність була властива і Колі”.
На випускному з першою вчителькою
У своєму дворі Миколка з братами власноруч змайстрували спортивний турнік на якому він обов’язково щодня тренувався. А для того, щоб і взимку мати можливість тренуватися — зробив перекладину у дверному отворі, що вів до його кімнати. “Дух захоплювало від його занять на турніку, — згадує Надія. — Чого він тільки не робив: і “сонце” крутив і інші вправи, які я раніше лише по телевізору на змаганнях гімнастів бачила. Прагнув бути сильним і завжди підтримував себе у формі. В училищі захопився панкратіоном.
Любив подорожувати
А ще Коля відзначався легкістю на підйом: кудись поїхати, піти чи взяти участь в якійсь авантюрі — він завжди був “за”. Дуже любив подорожувати. Я вже почала навчатися в Кіровограді — то запрошувала його приїхати до мене в місто, щоб відвідати атракціони чи змагання з мотокросу. Він завжди із захопленням відгукувався. Практику я проходила в Кирилівці на Азовському морі, то теж запропонувала Колі приїхати до мене. Потім, провідував мене коли я в Польщі працювала, їздив до Києва, на мамину батьківщину в Івано-Франківську область, до Німеччини. Як випадала можливість кудись поїхати — він її не втрачав, завжди використовував”.
Після закінчення 11-го класу, Микола пішов навчатися до професійно-технічного училища в Новгородці. Вивчився на тракториста, щоб займатися улюбленою справою — працювати з технікою. До армії трохи працював в рідному селі, їздив на заробітки до Польщі.
“Доки в школу ходив — Коля залишався найнижчим в класі, — згадує вчителька Людмила Рішняк, — А після закінчення школи він так витягнувся, став високим струнким. Я навіть не відразу його впізнала, коли зустріла на вулиці. Зате він мене завжди впізнавав — ще здалеку махав руками, вітався. Обов’язково підходив ближче, щоб обійняти, розказати трішки про себе, розпитати про мої справи. Завжди розповідав про своїх батьків, якими дуже опікувався, переймався за їхнє здоров'я та тим що потрібно їм допомогти по господарству”.
В армію пішов разом з другом Богданом Поховичем
В армію Микола пішов разом зі своїм другом Богданом Поховичем, хлопці вирішили відразу заключити контракт із ЗСУ. Спочатку проходили вишкіл в навчальній частині в Десні, отримали військову спеціальність мінометника. Потім служили в 57-й бригаді на Луганщині. Отримав бойовий позивний “Степ”.
Крім Богдана, Коля здружився ще з двома побратимами: Романом і Віталієм. Вони були приблизно одного віку і їх поєднували спільні інтереси та міцна чоловіча дружба, скріплена воєнними випробуваннями.
На Луганщині вони зустріли повномасштабне вторгнення. Стримували стрімке просування ворога в цій області. Їхній підрозділ з усіх сил намагався утримати свої позиції, в той час як сусідні вимушено відступали. Вони фактично потрапили в оточення. Бійці виходили з нього невеликими групами. “Степ” виходив окремо від своїх друзів. Бо на час, коли стала зрозумілою ситуація в якій опинився підрозділ, він перебував на бойовому завданні.
Кілька днів їм довелося шукати шляхи виходу та пробиватися до своїх. Без зв’язку, без їжі і води. Миколі довелося навіть витягнути плити із плитоноски і залишити їх там, бо сил вже не вистачало йти. А захист став занадто важким для його виснаженого організму. Ці плити йому подарував старший брат Тарас, який теж служив в АТО протягом 2014-2015 років і він ними дорожив. Майже без сил і належного захисту хлопцю вдалося вибратися із пастки. Якою була радість, коли зустрів на вільній території Богдана і інших друзів. Один з них — Роман отримав поранення. Після лікування його комісували, коли в нього народилася дитина — то запросив Миколу стати хресним батьком його дитині.
Став оператором БПЛА
Хлопцям довелося воювати на різних напрямках, бригаду кілька разів доукомплектовували. Пройшли разом через багато небезпек. Рюкзак Миколи мав отвір від кулі. Під час одного з боїв, куля прошила його наскрізь. Потім шляхи друзів розійшлися. Хлопці продовжили служити в 57-й бригаді. Богдан Похович загинув в 2023 році, Віталій продовжує воювати. А Миколу перевели до 59-ї бригади і він почав освоювати нову військову спеціальність — оператора БПЛА.
Згадує мама, як Коля, коли бував вдома, допомагав їй по господарству. Паркан, який він зробив, всі так і називають “Колін паркан”. “Щоб не попросила — не встигла обернутися, як він вже то зробив, — розповідає жінка. — Такий прудкий був у роботі, що за ним не вгонишся. Якось попросила допомогти шпалери переклеїти на стінах. То я за ним не встигала — доки підлогу протру, в нього вже все поклеєно. Він мене лише підганяє, мовляв, хутчіш мамо. Не затримуй процес”.
На зароблені кошти придбав власну автівку. “Для когось — це просто машина, — зазначає сестра. — Для Колі це було щось значно більше. Він вкладав у неї свій час, сили, душу і серце, дбав про неї та пишався нею.
Коли я згадую брата, то бачу людину з усмішкою на обличчі, людину, яка завжди щось створювала, ремонтувала, вчилася новому і допомагала іншим не боятися. Саме таким він назавжди залишиться у моїй пам’яті”.
Якось їхали машиною з мамою і побачили односельця, що виглядав як безхатько. Мама зауважила, що чоловік цей колись був заможною і шанованою людиною, а як трапилася з ним біда, то залишився один, без рідних і друзів. Син відразу вибухнув емоціями:
— Мамо, як ти можеш так говорити?! Хіба людину шанують лише за її гроші та гарний одяг? Поваги заслуговує кожна людина незалежно від її статків.
— Вибач, Колю. Я не хотіла нічого поганого про нього сказати. Лише відзначити, як важливо мати поруч рідних людей і друзів, які люблять не за твої гроші. І які готові прийти на допомогу та підтримати тебе, якщо раптом станеться біда”.
Подумки Оксана відзначила для себе, що сина вони з чоловіком виховували правильно.
"Як щось надумав — його не спинити"
Якось, коли Микола приїхав додому у відпустку, мама почала його вмовляти, щоб він оформив догляд за батьком, який має інвалідність І групи, щоб його звільнити зі служби в ЗСУ. “Адже Тарас теж пішов воювати, старший син дуже хворий, не помічник мені — розповідає Оксана Степова, — одній надто тяжко. Вже ніби то він і погодився. Я того дня їздила в Долинську по справах, повертаюся додому автобусом. Коли це на зупинці Коля стоїть. Думала, що він мене зустрічає. Але ж ні. Сідає в автобус, мовляв, мені телефон потрібен, їду купити.
Чекаю його до вечора — не повернувся. Телефоную — абонент поза зоною. Другого дня — теж немає, телефон поза зоною. Я місця собі не знаходжу, не знаю що робити, як діяти далі, вже такі різні думки в голові. Аж на третій день зателефонував, сказав, що він вже в Києві і знову їде на війну. Отака дитина — як щось надумав, то не спинити”.
12 червня 2025 року Микола Степовий загинув під час підготовки свого БПЛА до польоту. Сталося це поблизу села Новомиколаївка Покровського району Донецької області.
Бойовий побратим і кум Роман дізнався про його загибель і поховання із новин, що поширювалися в соцмережах і приїхав, щоб попрощатися з другом.
“Мій син був дуже товариським, — говорить мама воїна. — Він завжди знаходив собі друзів. Впевнена, що мав їх і серед своїх бойових побратимів в 59-й бригаді. Шкода, але на поховання ніхто приїхати не зміг. Але чекаю, що хтось з них та завітає до нашого дому. Просто для того, щоб згадати Колю, поговорити про нього”.
