Від того дня, як до лав ЗСУ мобілізували його сина, Микола Цапенко не міг заспокоїтися: «Як це так? Мій син захищає країну, а я сиджу дома? У нього народилася дитина і він не має можливості перебувати поруч з нею, підтримувати свою дружину, відчувати себе батьком. Я мушу замінити його на фронті. Бо вже виростив дітей, побачив своїх онуків. І якщо вже прийшла біда — то мушу стати на захист своєї родини».
Дитинство пройшло в селі на Харківщині
Микола Цапенко народився 26 липня 1970 року на Харківщині в селі Світловщина Лозівського району. Тато Леонід працював електриком, мама Ніна — бібліотекаркою. Коля — середній поміж трьох братів в сім’ї. Дитинство в селі не відзначалося безтурботністю. Мама була дуже строгою жінкою. Намагалася тримати хлопців весь час на контролі. Переймалася тим аби вони не влізли в якісь неприємні пригоди.
«У нас було звичайне сільське дитинство, — згадує Олександр Цапенко, старший брат Миколи. — Грали у футбол, бігали на ставок купатися. Коля був дуже веселим, любив жартувати».
Микола розповідав своїм дітям, що в дитинстві у них вдома була собака, дуже розумна. Коли мама говорила їй, що потрібно дітей покликати додому — вона знаходила їх, де б вони не були. Починала на них гавкати, виганяти зі ставка чи з футбольного поля, поки діти не починали розуміти, що їм вже пора додому.
Після закінчення десятирічки пішов навчатися в училище, отримав спеціальність механізатор широкого профілю. Дружина Олена розповідає, що познайомилася з майбутнім чоловіком коли приїздила на канікули до бабусі в село. Згадує, що привабив її цей юнак поєднанням веселого характеру та серйозного відношення до життя, вмінням планувати своє майбутнє на найближчий час.
Найкращий батько
Одружилися, жили спочатку в місті Лозова, де батьки подарували молодятам квартиру. В сім’ї народилися двоє дітей: син Олексій і донька Ірина. Пізніше вирішили, що приватний будинок та власне подвір’я мають свої переваги і придбали будинок.
Син розповідає, що завжди з нетерпінням чекав приїзду батька додому: «Він абсолютно нейтрально відносився до риболовлі. Не був фанатом цієї справи. Але я дуже любив рибалити. І він ходив зі мною на риболовлю. Коли приїздив із заробітків — наступного дня ми обов’язково йшли рибалити». Тому, що це було дуже важливим для мене — для його сина. Завжди дарував для мене різноманітні снасті та пристосування для риболовлі».
Донька Ірина згадує, що пишалася своїм татом і своєю сім’єю. Хоч і нечастими були його приїзди із заробітків, але ці дні для дітей ставали справжнім святом. Бо разом вони їздили до Харкова в кіно та на дитячі атракціони. Влітку обов’язково їздили на море, щоб відпочити родиною. «Для мене шоком стало, коли мої батьки полаялися і вирішили жити окремо одне від одного — згадує Ірина. — Я тоді дуже на них росердилася і відмовлялася розмовляти з ними обома. На той час я вже навчалася в Харкові.
Тато, розумів, що грошей від нього я не візьму і він передавав їх для мене через бабусю. Просив, щоб вона пропонувала їх мені ніби від себе. Він тоді спеціально поїхав працювати в Харків, щоб знаходитися поруч зі мною.
Коли я вже змирилася з їхнім розлученням і стала спілкуватися з батьками, то з татом ми зустрічалися щодня. Не просто поговорили телефоном і все, а щодня зустрічалися і я відчувала його підтримку. Він думав про те, як воно жити молодій дівчині в чужому місті далеко від рідних. І старався для мене бути підтримкою».
“Коли не було роботи — чоловік не знаходив собі місця”
З часом родина вирішила перебратися ближче до Харкова. В Лозовій знайти роботу було нелегко. Тож переїхали до села Прудянка. Воно недалеко від міста і можна поєднувати життя в селі з роботою в місті.
«Чоловік мій завжди був в роботі, — згадує Олена, — якщо так ставалося, що роботи не знаходилося — то він ходив сам не свій і переймався тим, де знайти нову роботу, де заробити кошти для сім’ї».
«Батько навчив мене любити техніку і водити машину, — згадує Олексій, — якщо сам щось ремонтував — то і мене залучав допомагати. Подарував мені першу автівку. Коли я вже сам став працювати, він запитав мене про яку я мрію машину. Я сказав йому, що відкладаю кошти на певну марку машини. Він схвалив мій вибір. А потім сказав, мовляв, не поспішай, давай я тобі зараз куплю машину простішу. Тобі буде на чому їздити на роботу. І з новою машиною не треба поспішати. Купиш, як матимеш достатньо коштів».
Донька Ірина вийшла заміж і переїхала з чоловіком жити в Долинську. У 2021 році і Микола Цапенко приїхав до доньки та влаштувався працювати в місцеве комунальне господарство водієм. За один день до повномасштабного вторгнення в Долинську приїхала і дружина Олена. В Прудянці залишився жити син із сім’єю.
На весіллі доньки
Не міг заспокоїтися від того, що воює його син, а не він
«24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів, — розповідає Олексій Цапенко. — Дорогою, яка пролягала через Прудянку масово виїжджали люди, рятуючись від окупації. Телефонували нам сестра та батьки. Просили нас виїхати. Ми швидко зібралися. Брали по мінімуму, лише найнеобхідніші речі. І поїхали спочатку в Лозову. Жили там кілька тижнів. А коли почали обстрілювати і це містечко — виїхали до сестри в Долинську».
Сина незабаром мобілізували до війська і Микола з цього приводу дуже переймався: весь час говорив, що мають воювати старші чоловіки. Які вже встигли виростити дітей. «Він весь час повторював, мовляв, як це так мій син воює, а я знаходжуся вдома», — згадує пані Олена. І у вересні 2023 року Микола сказав дружині, що їде до Харкова, щоб влаштуватися на роботу водієм маршрутки.
Насправді поїхав до Лозової і відразу пішов до військкомату. Наступного дня його мобілізували. Проводжав батька на війну син, який в цей час отримав відпустку і заїхав до рідного дому в Лозовій. На прощання батько сказав йому: «Я йду на війну для того, щоб ти повернувся додому, до своєї сім’ї. Адже в тебе народилася дитина і це так важливо, щоб знаходвся зараз поруч з нею».
Служити Миколі довелося на Запорізькому напрямку у військовій частині А7403. Телефоном розповідав рідним, що доводиться йому вдень виконувати бойові операції, а вночі підвозити боєприпаси на нульові позиції. А звідти забирав поранених та загиблих. Водіїв, які погоджуються це виїжджати на окремі, найбільш небезпечні позиції, надто мало. «Я переживала із-за небезпеки, в якій постійно знаходиться Коля, — згадує Олена. — Також із-за того, що він майже не спить. Людина, яка не відпочиває достатньо часу, втрачає контроль над ситуацією, може не звернути уваги на деталі, які стануть для неї фатальними. Коля дуже досвідчений водій, але ж уже і вік 53 роки. І хоч би вдень йому давали можливість відпочити. Мене це дуже хвилювало».
Олена зраділа, коли чоловік повідомив їй, що прислали молодого хлопця, який буде розвозити боєприпаси замість нього. Він лише останній раз поїде разом з ним, щоб показати дорогу та розповісти про всі можливі нюанси цієї роботи.
«Я не знаю, хто був за кермом тієї ночі, — плаче жінка, — не знаю чи була можливість уникнути того що сталося. Коля — досвідчений водій, він машину і дорогу відчував на рівні інтуїції. Машина вже поверталася з тяжко пораненими бійцями і потрапила під артилерійський обстріл, водій звернув з дороги і заїхав на мінне поле. В результаті наїзду на міну машина підірвалася. Сталося це 23 грудня 2023 року неподалік села Новодарівка Пологівського району Запорізької області».
Поховали Миколу Цапенка в Долинській, адже тут вже живуть його діти та онуки.
«Він був татом на всі 100 відсотків, — говорить донька, — щоб не відбувалося в його житті, він в першу чергу думав про нас з братом, про своїх дітей. А пізніше і про своїх онуків. Для мене він назавжди залишиться зразком безмежної батьківської любові».
