Микола Ворох був в школі відмінником, проте після дев’ятого класу вступив до технікуму. В армії, на контрактній службі, показав себе здібним військовим, але вирішив повернутися в рідне село. Адже здібні та талановиті люди в селі теж потрібні.
З дитинства Миколка цікавився технікою.
Народився Микола Ворох в селі Новошевченкове 25 березня 1994 року. Коля був дуже старанним хлопчиком, мав гарну пам’ять навчався відмінно, дуже багато читав. Прочитані книги охоче розповідав однокласникам.
Аліна Бондюк, Миколина однокласниця розповідає: «Ми сиділи з Колею за однією партою, навчався він дуже добре, але й зауваження на уроці ми з ним отримували. Зросту він невисокого, дуже жвавий і непосидючий. З ним завжди було цікаво, він багато читав і з ним було про що поговорити”.
Класна керівниця Тетяна Андрощук, вчителька з села Олександрівка, пригадує, що Микола був дуже активним учнем, особливо, якщо йшлося про якісь позакласні заходи, то завжди охоче брав участь, вносив якісь свої пропозиції, як провести вечір чи свято більш цікаво. “Гарний хлопець, добре вихований, совісний, - розповідає вчителька. - Він закінчив дев’ять класів і поступив до Криворізького автотранспортного технікуму. Якось я їхала до Долинської, зайшла до автобуса, кинула оком по салону - всі місця зайняті. Тож стала собі, коли це підхоплюється Коля Ворох, мовляв, сідайте Тетяна Кузьмівно. А я його й не впізнала одразу. Він же в другому селі живе, то й можливість побачитись не часто випадає, розказував, що в армії відслужив, одружився, працює в селі”.
“Мені років 10 було, Колі ще менше, - розповідає друг Олександр Хорольський. - Дядько мій мисливець і я напросився, щоб він нас навчив з гвинтівки стріляти. І от він погодився, вивів нас за село, пояснив як все робити, сказав, щоб міцніше приклад до плеча притискали, бо буде боляче. І коли Коліна черга була робити постріл, він начебто все робив як йому говорили. А після пострілу впав на п’яту точку. Подумати не міг, що вже через кілька років мій друг зі зброєю стане на захист країни”.
Зі слів мами, Наталії Ґонти, син з дитинства любив допомагати вітчиму з технікою, захоплювався футболом.
Здобував технічну освіту в Кривому Розі
В технікумі хлопець також дуже добре навчався. Олександр відзначає, що особливо добре у Миколи виходило креслення і допомагав з цим предметом іншим хлопцям - нікому не відмовляв. "Я старший від Колі на два роки, проте, ми з ним дружили з дитинства, - пригадує чоловік. - Разом і в технікум вступали. Тільки я після одинадцятого класу, а він після дев’ятого. І житло в місті також вирішили вдвох зняти. Жили в будинку, в приватному секторі. Домовилися з господарями, що будемо харчуватися разом: складалися продуктами та допомагали господарям на кухні. Якщо господиня готувала їжу, то ми з Колею допомагали їй готувати та мити посуд по черзі. Якщо один допомагає готувати, то другий миє посуд, а потім навпаки. І треба сказати, що таким чином, ми обидва навчилися куховарити. Це теж цінний життєвий досвід”.
В технікумі Микола захопився настільним тенісом і на першості технікуму з цього виду спорту навіть зайняв друге місце. Хлопець був дуже товариським, мав багато друзів і всі вони говорять, що на Колю можна було покластися - він завжди приходив на допомогу, якщо хтось потребував її.
Олександр Хорольський відзначає цілеспрямованість свого друга, його вміння підтримувати гарні відносини з усіма людьми. “Я не можу пригадати випадку, щоб він з кимось сварився, чи на когось ображався. Микола ставив перед собою мету - і завжди її досягав. Його цілі були реальними й він завжди знав чого хоче. Коли я одружився і в мене народився син - Коля став моїм кумом. Мені наразі дуже не вистачає друга, з ним пов’язано стільки спогадів мого життя. Це дуже болісна втрата і не лише для його рідних”, - із сумом відзначає чоловік.
Аліна Бондюк пригадує, що вона теж навчалася в Кривому Розі й часто однокласники зустрічалися в місті. “З ним можна було поговорити про все на світі, поділитися своїми проблемами та отримати якусь пораду чи підтримку, - розповідає жінка. - Пізніше, я вже працювала, Микола служив в армії, в мене досить часто були відрядження до Києва. Якщо мала вільний час, я телефонувала Колі й він брав звільнення, щоб зустрітися зі мною та потеревенити. Ніколи не відмовив, що, мовляв, дуже зайнятий, не маю часу. Це дуже цінно - мати друга, який в скрутну хвилину завжди підтримає тебе хоч морально, хоч матеріально”.
Служба в армії
По закінченні навчанні в технікумі прийшла повістка і Микола пішов служити в армію. Прослужив одинадцять місяців і підписав контракт. Побратим Анатолій Янкович розповідає, що частина їхня базувалася в Києві, але періодично вони виконували бойові завдання і в зоні АТО - на Луганщині та на Донеччині. “Микола дуже добре себе показав в армії. Він досить швидко пройшов шлях від солдата до старшого сержанта, - пригадує побратим. - Був відмінним помічником для командирів і добрим командиром для солдат. Йому подобалася служба і він спокійно міг би зробити кар’єру військового. Можна було вступити до вишу і став би офіцером. Але я знаю, що він мріяв про сім’ю і хотів жити в селі. Мовляв, нажився я вже в місті - пора село підіймати”.
Мама воїна, Наталія Ґонта, розповідає, що ніяких подробиць зі служби в АТО в хлопця неможливо було витягнути: “Десь трошки уривками говорив, що довелося йому бачити як побратимів на шматки розривало, витягувати поранених під обстрілами, надавати їм першу допомогу, накладати турнікети, перев’язувати та навіть крапельницю самостійно ставити. І сам отримав поранення в ногу під час однієї з операцій. Та попри все в армії йому подобалося і на контракт тому пішов”.
з мамою
Валя Ворох, дружина Миколи, розповідає, що у 18 років вона залишилася сиротою - у дівчини померла мама. “Ми проживали в селі Боковому, але мама моя народилася і виросла у селі Новошевченкове на Долинщині. Якось я сиділа і розбирала мамині фото, - пригадує жінка. - Знайшла її дитячі фото, на яких мама зі своєю найкращою подругою Наталкою. Вони навчалися в одному класі й навіть жили на одній вулиці в будинках навпроти. Так от я знайшла в соцмережах пані Наталю. Скинула їй фото, вона відгукнулася і ми часто говорили з нею телефоном про маму”.
Валентина навчалася в коксохімічному технікумі в Кривому Розі, здобувала фах лаборанта хімічного аналізу. Якось пані Наталя запитала дівчину чи є вже в неї хлопець, Валя відповіла, що ще ні з ким не зустрічалася. Жінка зраділа, сказала, що в неї є син Микола, який теж немає пари й треба їх обов’язково познайомити. “Спочатку ми з Колею списалися в інтернеті, потім почали спілкуватися телефоном, якось у нас швидко з’явилися симпатії один до одного, він був цікавим співбесідником”, - пригадує Валя своє знайомство з хлопцем.
В цей час хлопець служив в ЗСУ на контракті. Коли приїхав додому у відпустку, родина запросила на гостини до себе і Валю. “Так ми познайомилися вже в реальності й треба сказати, що і він мені сподобався і я зачепила його серце, - згадує Валя. - Хоч потім він мені зізнався, що білявки йому ніколи не подобалися. Навіть думки не допускав про те, що закохається в блондинку”.
Цивільне життя почалося з одруження
Молодята почали зустрічатися, Валя приїздила до коханого в Київ, де базувалася його частина. І як тільки закінчився в хлопця контракт - він зробив дівчині пропозицію руки та серця. Чоловік відразу сказав своїй обраниці, що в місті він вже нажився: спочатку Кривий Ріг, потім Київ. І вони планували жити в селі, Микола говорив, що тут теж можна добре заробляти, головне - не лінуватися. Спочатку молоде подружжя жило поруч з батьками Миколи, а коли вже народився їхній первісток - Ростик, то батьки придбали для них неподалік власну хату.
Микола влаштувався працювати спочатку до фермерського господарства “Українські лани”, він добре знався на сучасній техніці. Йому довіряли дорогі “Кейси” та “Джон Діри”. Згодом влаштувався на ПРАТ “УкрАгро НПК”, тут молодому чоловіку доводилося часто їздити у відрядження для внесення добрив та хімічного захисту полів на сучасних машинах. Валя доглядала за сином та вела домашнє господарство, подружжя вже мріяло про донечку, навіть знали, що назвуть Машею.
Повномасштабне вторгнення
Але повномасштабне вторгнення зруйнувало щастя молодої сім’ї. Від першого дня Микола вирішив, що він мусить захищати свою Батьківщину. Постійно перебував на зв’язку зі своїми побратимами по АТО. Олександр Баранець розповідає, що для Колі не стояло питання йти на війну добровольцем чи ні. Він думав над тим чи повернутися йому до своєї частини в Київ, чи вирушити в ті підрозділи, які прикривають найгарячіші ділянки фронту. “Частина, в якій ми з ним служили на контракті, виконувала особливі завдання. Її склад не перебував постійно в зоні бойових дій і якби він повернувся сюди - то йому не довелося б місити грязюку в окопах та під шаленими обстрілами - пригадує чоловік. - Так, час від часу він би ризикував життям, але здебільшого все ж би перебував в безпеці та в комфортних умовах. Проте Коля вибрав зону бойових дій, бо вважав, що там його досвід потрібніший”.
Вже 25 лютого він поїхав до військкомату, добровольців було багато й він не потрапив до перших відправлень. Забрали його лише 11 березня, потрапив в 79 бригаду. Чоловіка поставили командиром мінометного підрозділу і він з бійцями стримував натиск ворога на Луганщині. Оскільки підрозділ Миколи Вороха робив це дуже ефективно, то їх трохи згодом перекинули на Харківський напрямок. В першій операції на Харківщині Микола отримав легке поранення, від госпіталізації відмовився і продовжував воювати.
Останній бій
“Востаннє ми з ним розмовляли вранці 12 квітня, - пригадує дружина. - Потім зв’язок обірвався. Нам сказали, що ніхто з його бійців не повернувся із завдання. Ми чекали, дуже сподівалися на те, що живий, що потрапив в полон, що можливо пораненого хтось із місцевих жителів переховує. Лише в жовтні 2022 року на території звільненої Харківщини розкопали одну з братських могил, в якій було 22 тіла наших воїнів. Через деякий час прийшло підтвердження ДНК-експертизи, що є збіг з одним із загиблих. Ми здали повторно зразки на експертизу, яка підтвердила збіг”.
Лише через рік після загибелі, родина змогла поховати свого сина, чоловіка та батька. Офіційно датою смерті Миколи Вороха вважають 14 квітня 2022 року.
Анатолій Янкович говорить, що Микола Ворох був гарним військовим, деталей його останнього бою ніхто не може розповісти. Після звільнення тієї території з’ясували, що підрозділ під командуванням Миколи Вороха до останнього обороняв свою позицію. Їм довелося вести бій із силами ворога, що в п’ять чи шість разів перевищували їх за чисельністю. Як командир він міг дати команду відступити, але вони не відступили й скільки могли стримували наступ. Ціною своїх життів ці бійці дали можливість закріпитися іншим на місцевості й тим самим, зупинити просування окупантів. “Я впевнений в тому, що Микола ніколи б не здався в полон. Останній патрон він зберіг би для себе, - говорить Анатолій. - Саме за цей останній бій і нагороджено посмертно старшого сержанта Миколу Вороха орденом “За мужність” III ступеню”.
Дружина Валентина Ворох із сином Ростиславом наразі живуть в Кривому Розі. “Ми винаймаємо квартиру, - говорить Валя. - Мені потрібно працювати, а в селі за моєю спеціальністю роботи не знайти. В Долинській, голова міськради Євгеній Звіздовський, запропонував дітям загиблих воїнів виділяти житло в будинках, що здаються після відновлення. Перед Новим роком на нашого сина Ростислава також виділили квартиру. Я планую, що ми будемо тут жити. Наразі ми робимо в ній ремонт, щоб вже до літа могли туди переселитися. В Новошевченковому похований мій коханий чоловік та батько мого сина, ми зможемо частіше бувати на його могилі. Важко жити й розуміти, що Коля вже не повернеться, але ж в мене є для кого жити. Бо син - це його продовження, він дуже схожий на свого батька і не лише зовнішністю”.
