Під щільним мінометним обстрілом Микола Опришко виповз з укриття та виконав вкрай важливе завдання. Зробив все без всякого наказу, бо навіть командир не наважувався віддати наказ, розуміючи страшну небезпеку. “Таким був наш “Кока”, завжди просився на чергування на найбільш небезпечну позицію”, - розповідає командир.
В дитинстві любив бувати у дідуся з бабусею
Народився Коля 5 липня 1978 року в сім’ї Галини та Анатолія Опришків у місті Набєрєжні Чєлни в росії, де подружжя на той час працювали. Через рік молода сім’я повернулися на рідну Долинщину в мальовниче село Новогригорівка Друга до батьків Галини. Тато Анатолій працював спочатку кіномеханіком при місцевому будинку культури, пізніше - завгоспом в колгоспі “Перемога”. Мама працювала начальницею відділення зв’язку в їхньому селі.
Маленький Миколка з дідусем
Мама, Галина Опришко розповідає, що Коля змалечку був спокійним хлопчиком, ніколи не капризував, не вимагав до себе уваги. Знаходив розваги для себе сам. Вмів годинами гратися іграшками самостійно. Єдину шкоду, яку міг тоді зробити - це дістатися до шафи і витягти звідти всі речі до яких міг дістати.
Батьки Анатолія жили поруч і багато часу хлопчик проводив з дідусем Миколою та бабусею Ксенією. "У дідуся був відривний календар, щодня дідусь відривав листок календаря, відзначаючи цим початок нового дня, - розповідає сестра Таня, - Кока (так називали в сім’ї Миколку) з того листочка робив кораблика. І на підвіконні біля дідусевого ліжка розташовував цілу флотилію з паперових корабликів. А з пластиліну ліпив коників. Тож поруч з флотилією була ще й кіннота. За той пластилін на підвіконні йому діставалося від бабці”.
Дідусь любив майструвати і навчав цієї справи онука. А ще він багато читав сам і розповідав прочитане Миколці, який ріс дуже допитливим хлопчиком.
Разом вони змайстрували клітку для голубів. І своїх перших голубів він роздобув сам - підходив до двору господарів, що тримали голубів і просив подарувати йому одного голуба.
Сестра Таня розповідає, що тато підтримав його захоплення голубами, почав купувати птахів різних порід. Брат міг годинами спостерігати за їхніми польотами, дуже ними пишався. Справжньою трагедією для хлопчика ставало, коли кібець внаджувався полювати за його голубами.
Брат із сестрою росли дружно
Тетяна розповідає, що у неї з братом різниця у віці трішки більше року: “Тож з дитинства ми завжди були разом. Часом нас мама навіть одягала однаково. Пам’ятаю, що за нашим городом простягалася широка левада на березі річки Боковеньки. Через річку прокладений місточок. Якось ми побачили, що місточок сильно заріс молодим очеретом і вирішили зробити добру справу. Обкосити той очерет, щоб люди могли зручно переходити через місток. Ми в господарстві мали багато різних кос, адже сіно для худоби заготовляли самі. У Колі теж була своя коса, меншого розміру. От ми з тією косою і пішли робити добру справу. Косили по черзі і все у нас спочатку виходило дуже добре. Аж поки я не помітила, що в мене з ноги цебенить кров. Кока знайшов листок подорожника, промив його, приклав мені до рани, перев’язав і косарі повернулися додому. Вдома, звісно, нам трішки дісталося. Але обкошувати місток знову нам то не завадило. Просто стали робити це обережніше”.
Коли Коля йшов до першого класу - батьки переїхали до нової хати. Обставили її новими меблями. Придбали і письмовий стіл. За тим столом хлопчик пролив немало сліз, бо перші кроки в навчанні давалися йому нелегко. Але не здавалися батьки і перша вчителька Любов Романюк. Не вважав себе слабаком і сам Микола. Йому вдалося здолати ті перші труднощі і далі навчався він добре. Дуже любив читати. Свого часу перечитав всі книги, в шкільній бібліотеці, а потім і в сільській. Коли батьки їхали до міста, то питали дітей, що їм купити. Коля незмінно відповідав: “Купіть мені нову книжку”. Тетяна говорить, що поруч з братом і сама тягнулася до читання. Бо ж цікаво потім з ним обговорити прочитане. А ще дуже добре він грав у шахи, часто в шкільних шахових турнірах вигравав навіть у вчителів.
Перейняв обов’язки по догляду за тваринами
Від самого малечку Коля любив бавитися з тваринами, а трішки пізніше - допомагав батькам доглядати за ними. “Ми завжди багато худоби та птиці різної тримали, - розповідає Галина Опришко. - І Коля ще маленьким сам частину обов’язків по догляду за ними перейняв на себе. Йому дуже подобалося годувати курей, качок, кроликів, поросят, телят. Просто багато часу проводив розмовляючи з ними та гладячи їх”.
Із задоволенням допомагав батькам пасти сільську череду. Часто бігав Коля на ферму до коней, щоб помилуватися цими красивими тваринами і допомагав робітникам доглядати за ними. За це йому дозволяли покататися на спокійній кобилці Білочці. Хлопець ще був малим і не міг на неї самостійно залізти. Підводив для цього Білочку до естакади щоб осідлати її з узвишшя. “Любов до коней була в нього в кожній клітинці”,- так говорить про це захоплення брата Таня.
Вже після закінчення п’ятого класу Коля всі літні канікули щороку пас колгоспних корів. Його нагороджували грамотами від колгоспу за сумлінну працю. Найбільшою втіхою для нього було те, що пастухові виділяли для роботи коня. За ним закріпили конячку Стрілку. “Так вона до Колі звикла і так його любила, що навіть з ферми до нього додому прибігала”, - згадує мама.
Вибрав професію ветеринара
Після закінчення восьмого класу придбав собі в колгоспі лошатко - Красуню. Яка виросла на подвір'ї Опришків в гарну і слухняну конячку. Вона стала першою його власною худобою і поклала початок власному господарству.
Після закінчення школи поїхав навчатися у Компаніївський технікум ветеринарної медицини. Батько відмовляв сина від вибору цієї професії: “Краще йди вчитися на механіка, адже механіки потрібні і в селі і в місті. Гарно їх шанують. І робочий день нормований, відпрацював як то кажуть свою зміну і вільний. А ветеринара викликатимуть за будь-якої погоди, у вихідний і навіть серед ночі. І хочеш не хочеш - а мусиш йти”. Але Микола у своєму виборі був непохитним.
“Я стала студенткою слідом за Кокою, - згадує Таня, - на навчання ми їздили разом. Наше навчання припало на нелегкі 90-ті роки, коли з грошима було сутужно. Нашим батькам вони давалися дуже непросто. Вони старалися фінансово забезпечувати нас однаково. Потягом Кривий Ріг-Кіровоград ми їхали вдвох до Знам’янки, де я виходила. І він щоразу половину своїх грошей віддавав мені. Сам їхав до Кіровограда, вже звідти діставався Компаніївки. Після занять він підпрацьовував вантажником разом з іншими студентами. Батькам про те ніколи не розповідав. Такий мав характер. Навчався добре, в технікумі його завжди хвалили, батькам дуже приємно було чути гарні відгуки викладачів про сина”.
Після закінчення технікуму хлопець відразу вирішив займатися господарством: придбав трьох поросят та бичка, щоб виростити їх на м’ясо. Працював ветеринаром в колгоспі “Перемога”.
В армії служити Миколі не довелося. Якраз на такі часи припало, що військкомат забирав хлопців, везли їх в Кіровоград (ред. нині Кропивницький), а потім багатьох хлопців повертали додому. І так кілька разів. Подібна історія в ті часи була не поодинокою. Чомусь не всіх призовників брали служити у війську.
Вразив дівчину серйозним ставленням до життя
Невдовзі хлопець познайомився з Вікторією, дівчиною з Долинської.
“Він від перших хвилин знайомства вразив мене своїми серйозними планами, - згадує Вікторія Опришко, - у більшості моїх знайомих хлопців як то кажуть ще “вітер в голові гуляв”. У Колі були цілком реалістичні мрії. І це не просто мрії, а відразу плани по їхньому втіленню в життя”.
Мав Микола хист справжнього українського господаря - обробляв всі земельні паї родини, засівав їх сільськогосподарськими культурами. Завів пасіку, взяв в оренду ставок, щоб зарибнити його, відгодовував на м’ясо бичків та свиней, розводили домашню птицю. Все, за що брався чоловік, виходило в нього до ладу. Де бачив в селі необроблений город: починав перемовини, щоб взяти його в оренду.
Дружина Віка говорить, що вирішення будь-яких проблем в сім’ї Коля завжди брав на себе. Контролював навчання дітей, навіть всі батьківські збори в школі завжди відвідував сам: “Він був для нас тією стіною за якою завжди почуваєш себе в безпеці.Коля старався, щоб наша родина всім була забезпечена, щоб наші батьки теж не відчували якоїсь нужди”.
Мама відзначає, що тішилася з того, яким її син став турботливим батьком, гарним чоловіком. Приємно, що й про батьків не забував: “Варто тільки сказати, що тебе щось турбує, десь щось заболіло. Відразу на машину і везе до лікарні. Ніяких відмовок, мовляв. не поспішати, може саме пройде, не приймає”.
Таня згадує, що в їхньому дитинстві батьки щороку старалися відпочити сім’єю на морі. “Тепер я розумію, як це нелегко зробити сільській родині, - говорить жінка, - Але кожного серпня ми їхали на відпочинок. Нам купували нові речі до школи. Батьки багато в нас вкладали, вони власним прикладом навчили нас цінували сім’ю та родинні цінності. Для Коки теж сім’я завжди була на першому місці. Але ставши дорослим він не любив кудись їздити. Говорив що найкращий відпочинок для нього - це ставок, ловити в ньому рибу, милуватися природою”.
В селі хто б не звернувся за допомогою до Миколи Опришка - нікому не відмовив. І зовсім неважливо який то час доби був. Не роздумував і не вагався, якщо хтось потребував допомоги.
Повномасштабне вторгнення
Пані Галина згадує, що вранці 24 лютого 2022 року їй зателефонувала донька Таня, яка проживає з сім’єю в Кривому Розі, і повідомила, що почалася війна. Спитала, чи може вона молодшу доньку привезти до батьків. Потім через деякий час подзвонила і сказала, що їй спокійніше, коли дитина поруч із нею.
Ця новина шокувала всіх, почали організовувати загони територіальної оборони. Всіх чоловіків, що мали мисливські рушниці запрошували до них вступати. Микола Опришко теж пішов. “Хто ж як не ми захищатиме своїх дітей і свою землю?” - відповів він дружині.
Разом із іншими земляками чергував на блокпостах на підступах до Долинської. “Тоді ж бої вже в Баштанці були, - розповідає Галина. - А скільки ж там від Баштанки до Долинської? Родичі у нас на Миколаївщині живуть, то через Баштанку їздили і бачили які там руйнування. Щоб там наші чоловіки з рушницями проти танків зробили, аби не дай Боже, вони прорвалися?”
А в грудні 2022 року Миколу Опришка мобілізували. Дружина згадує, як чоловік на прощання сказав синові: “Андрійку, ти тепер в сім’ї за старшого. Бережи маму, сестричку і всю нашу родину”. Доньку він називав “маленькою мишкою”, попросив її добре навчатися та в усьому слухати маму з братом.
Служив у 1 механізованому батальйоні військової частини А4712 на посаді стрільця-санітара. Коли запропонували бійцям обрати собі бойовий позивний, то Микола сказав, що йому байдуже, як його зватимуть побратими. Тоді командир сказав: “Ти Микола? Значить будеш “Кокою”. І це треба такий збіг, бо саме Кокою його маленьким почала називати мама, потім стали звати всі в сім’ї, а пізніше і в селі.
Довелося Миколі захищати Запорізьку область, козацький край. Саме про козаків, про їхню історію він дуже любив читати в дитинстві. Побратими розповідали, що дуже багато цікавого дізналися про історію запорізьких козаків від “Коки”. А ще вони відзначали, що ніхто краще нього не міг накласти турнікет. І цим вмінням він врятував багатьох поранених бійців.
Командир підрозділу в якому воював Коля Володимир Степура розповів, що він був зразковим воїном: сміливим вправним, готовим прийти на виручку. “Сміливий - це не просто красиве слово. Коля для чергування завжди просився на найбільш небезпечну позицію. В свій останній вихід він не мав бути на тій позиції. Помінявся з іншим бійцем. То було дуже небезпечне місце — за ним спостерігав ворожий снайпер і наводив артилерію або дрони. Снайпера ми зрештою знищили. Але й нам він багато біди приніс.
Коли ворог обстрілює наші позиції з міномета - страшно знаходитися в укритті. Про те, щоб в такі моменти вийти з укриття і виконати якесь завдання - не може бути й мови. Я такого наказу не міг віддати. Але було розуміння у всіх в укритті, що є операція, яку виконати необхідно. І Коля наважився це зробити самостійно під мінометним вогнем. В нього це вийшло.
На нашій ділянці евакуаційний відрізок досить довгий, ще й обстріли не дають можливості вчасно забрати поранених з поля бою. Тому дуже важливою є перша допомога, які надають побратими. І я хочу сказати, що завдяки Колі вдалося врятувати життям багатьом пораненим. Тут його досвід ветеринарного лікаря став в нагоді. Від дуже вправно накладав турнікет, обробляв рани та надавав першу допомогу”.
Останній вихід на бойові позиції
Розповідав рідним про село Роботине, в якому до війни проживало 480 жителів, а загинуло на його підступах людей в кілька разів більше. Ділився тим, яке моторошне враження справляють ці місця: розбита і спалена техніка, зруйновані будинки. І тільки бджоли під обстрілами продовжують збирати мед та носити до вуликів на покинутих пасіках.
Загинув Микола Опришко 26 грудня 2023 року поблизу села Новопрокопівки. Напередодні він телефонував рідним та сказав, що 25 грудня вночі виходять на бойові позиції. Повертатимуться через три дні. Просив, щоб раніше не здіймали тривоги та не турбували командира. “Зазвичай, коли Коля повертався з бойового чергування, - розповідає Вікторія, - то телефонував мені в будь-який час доби. Повідомляв, що живий. А тут 27 грудня пройшло - а дзвінка немає. Телефон не відповідає”.
Рідні почали бити на сполох. Командир відповів, що з їхньої групи ніхто не повернувся з бойового завдання. Статус “безвісти зниклий” для воїна - це коли рідні все ще сподіваються на те, що він живий. Можливо після контузії чи поранення потрапив в полон і є якась надія на те, що він вижив і зможуть його повернути додому.
“Коля якось мені сказав, якщо я пропаду безвісти - не шукайте мене. Бо все це марно, - розповідає Тетяна. - мабуть він щось знав, якщо так говорив.
Ми розшукували його чотири місяці. Спочатку були шоковані від цієї звістки, не могли зорієнтуватися, що нам робити. Першою розпочала пошуки моя старша донька Аня. Його племінниця, колись Коля дуже чекав її появи на світ, потім мріяв побувати на її весіллі. Ми обійшли всі лікарні в Запоріжжі та поблизу, зверталися до волонтерів, до Міжнародної організації “Червоний хрест”, стукали в усі можливі двері. Зверталися до побратимів, але поки немає офіційної інформації - побратими нічого сказати не можуть”.
Жінка розповідає, що коли їй вдалося знайти телефон командира, під чиїм керівництвом воював її брат, то він їй сказав такі слова: “Повірте, “Кока” мені небайдужий. Небайдужа його доля. Це людина, яку я поважав і цінував. Я не менше вас хотів би бачити його живим. Мені шкода, але надії на це немає”.
Лише через 4 місяці рідним повідомили про загибель Миколи Опришка, генетична експертиза підтвердила, що один із загиблих воїнів саме він. Ворожий снаряд влучив в позицію на якій проходило чергування чотирьох бійців. Ніхто з них не вижив.
Старший син Андрій вже закінчив політехнічний технікум і вступив до Донецького університету внутрішніх справ. Хлопець своєю наполегливістю та цілеспрямованістю нагадує батька. Він міг би вступити до університету на пільгових умовах, як син загиблого військовослужбовця. Але він не став використовувати цей статус і пройшов по конкурсу на загальних умовах.
Донька Таня перейшла до 9-го класу, але характером, тонким вишуканим гумором дуже схожа на свого тата.
“Коля дуже змінився, після того, як почав воювати, - розповідає сестра, - коли їхав додому у відпустку, то провідував і мене. Назавжди запам’ятала його слова: “Не витрачайте життя на щось зайве, на щось другорядне. Просто живіть, любіть, цінуйте те що маєте, відпускайте неважливе. Я цю фразу розумію від дзвінка до дзвінка свого чоловіка з фронту. Намагаюся цінувати цей зв’язок з ним, який існує”.
