12 листопада 2022 року загинув в боях під Горлівкою воїн з Долинщини Сергій Пасерба. Наймолодший син в сім’ї був опорою та надією для мами й бабусі, чуйним братом для сестер, відповідальним робітником на великому підприємстві.
Роботящим був змалечку
Мама хлопця, Ніна Пасерба розповідає, що вийшла заміж за коханого хлопця і начебто спочатку все було добре в їхній сім’ї – панували кохання та взаєморозуміння.
Народжувалися діти один за одним – спочатку дві донечки, потім синок. В селі з роботою все частіше виникали проблеми й чоловік, замість того, щоб шукати сталих заробітків та піклуватися про рідних, почав частіше заглядати до чарки. Від того в хаті поселилися сварки та безнадія.
Тож Ніна, щоб захистити дітей від сімейних чвар, від того, що батько пропиватиме і без того невеликі заробітки дружини, прогнала його з дому.
Вдвох зі своєю мамою Оленою підіймали дітей. Статків великих не мали, проте й не голодували. В селі, якщо не лінуватися – прожити можна. Бо картоплю та овочі можна завжди виростити на власному городі. А корова, кури та свині – то не лише свіжі продукти, а й можливість щось продати та мати додаткові гроші.
Діти підростали та всіляко допомагали мамі з бабусею. На їхній вулиці проживала і сестра Ніни – Галина з сім’єю, яка завжди допомагала доглядати за дітьми і як вона сама розповідає: «Була їм замість тата. Особливо з Сергійком няньчилася, бо він же наймолодший».
Старша сестра Сергія Тетяна розповідає: «Брат народився 20 жовтня 2000 року, мені на той час вже було 13 років. Після школи часто йому за няньку була, бо треба ж було мамі допомагати. Батько вже з нами не жив і мама з бабусею тягнули на собі все господарство. А робота в селі 24/7 і все треба встигати, якщо вижити хочеш».
Сільські діти рано призвичаюються до фізичної праці, бо домашнє господарство та город потребують постійного догляду. Та ще й родина залишилася без чоловічих рук. І Сергійко змалечку крутився разом з мамою та бабусею по господарству.
«Був один випадок, - розповідає мама, - коли попросила Сергійка піти разом на город рвати траву. А він відмовився. Ми з бабусею нарвали трави худобі, повернулися додому і я трохи вилаяла за те, що не послухався і не захотів нам допомогти. Сказала, що, мабуть, виросте таким як батько, бо працювати не хоче. Та й пішла собі поратися далі. І бачу, що вже сутеніє, а немає мого сина у дворі. Захвилювалася, почала шукати. Знайшла його в городі – траву рвав. Після того випадку, ніколи такого не було, щоб він відмовив мені в чомусь допомогти».
«Та такий вже він у нас роботящий від самого малечку. Бувало, що прийде зі школи, пообідав, переодягнувся й відразу курник чистити чи ще щось робити, - пригадує бабуся. – Я йому кажу, мовляв, пішов би з хлопцями побігав. Он вони на вигоні вже в футбол ганяють. А він відповідає, що зроблю оце й оце, а тоді вже до хлопців побіжу.
Такий був – як щось собі запланував, то доки не закінчить - нікуди не піде».
Захоплення спортом
В навчанні Сергій не виділявся, проте і скарг на його поведінку від вчителів також не було. Завжди спокійний, врівноважений, ні з ким не конфліктував. Улюбленим предметом була фізкультура. Грав в шкільній футбольній команді, в баскетбол та волейбол, їздили командою на змагання. Досить часто виборювали призові місця.
Юлія Орленко пригадує: «Ми з ним на одній вулиці жили, Сергій був найкращим другом мого старшого брата Сашка. На перервах вони часто грали в настільний теніс. Дуже класно грали, з молодших класів всі збиралися просто помилуватися цією грою. І якщо, зазвичай, інші старшокласники до менших ставляться з якоюсь зверхністю, то Сергій до молодших відносився лагідно та приязно й охоче навчав грати в теніс. Та з будь-яким питанням можна було до нього звернутися – завжди вислухає й допоможе».
Юля розповідає, завжди думала, що Сергій пов’яже своє життя з професійним спортом. Виглядав він таким підтягнутим, накачаним. Ще в дитинстві на обійсті сам змайстрував для себе турніки, ранок починав зі спортивних вправ.
Коли всі дітлахи з вулиці ввечері влітку йшли зустрічати з випасу череду, то чекали на неї біля ставка і звісно ж виходили з дому раніше, щоб ще в ставку зайвий раз побрьохатися. «Пам’ятаю, з яким захопленням всі спостерігали, як Сергій приходив до ставка: роздягався і з розгону пірнав під одним берегом, а виринав під протилежним. Ніхто довше його не міг протриматися та проплисти таку відстань під водою. Якби він мав можливість займатися в якійсь спортивній секції – то точно став би професійним спортсменом».
Весь клас Сергія, як відзначає пані Ніна, був дуже дружнім. І всі діти були позитивними. «Знаєте як буває, що діти на випускний дозволяють собі до столу придбати слабоалкогольні напої та й батьки не заперечують, бо вже ж начебто дорослі. Але в цьому класі навіть на випускному алкоголю не було. Просто з дітей ніхто не захотів цього – були лише солодощі та вода, - пригадує Ніна. – І не вживав Сергійко ніколи алкоголю й до куріння не призвичаювався».
Вивчився на машиніста крана
Після закінчення 11-річки, поїхав до Кривого Рогу вчитися на кранівника, мріяв про цю професію з дитинства.
«Як тільки став сам заробляти – додому завжди гостинці привозив, сестрам та племінникам обов’язково подарунки та гостинці завжди були. Для мене ліки, які потрібно, зателефонує, розпитає і все привезе – таким уважним до всіх родичів був, - розповідає бабуся Олена. – Сестри його заміж повиходили й давно вже в Кривому Розі живуть з сім’ями. То вони не так часто нас відвідують. А Сергійко, щотижня до нас приїздив».
Хлопець після закінчення навчання у 2018 році пішов працювати на велике металургійне підприємство ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг». Працював в конвертерному цеху сталеплавильного департаменту. Був машиністом заливочного крану, який підіймає ковші з розплавленим металом, вагою до 180 тонн. Забезпечував своєчасне завантаження конверторів метало шихтою та заливав розплавлений чавун, температура якого сягала 1300 градусів Цельсія. Робота дуже нелегка та відповідальна, потребує уваги та точності. Але Сергію вона подобалася і він швидко опановував навички цієї професії. Дуже відповідально ставився до виробничих завдань, складнощів не боявся, як відзначають всі його колеги по роботі.
Марина Похович розповідає: «Сергій був дитиною з добрим серцем. Золотий хлопець! Він зростав з нами по сусідству – через дві хати. Був старшим від мого сина на один рік та одноліток з моїм племінником Богданом Поховичем. Дітей на нашій вулиці було багато, Сергій був з них найсильнішим. Мій син все говорив, що хоче бути таким накачаним як Сергій. А я йому відповідала, мовляв, працювати треба як він, щоб бути таким як Сергій. Бо ніколи не бачила, щоб хлопчина сидів без діла. Цілісінький день у дворі та на городі крутиться».
Сім’я пані Марини до Новогригорівки приїздить як на дачу – тут будинок її бабусі з дідусем залишився і батьківщина чоловіка Миколи Поховича. Живуть вони в Кривому Розі й працювали на одному підприємстві з Сергієм.
Робота на ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг»
Доки Сергій навчався, то жив по черзі у своїх старших сестер – Тетяни та Наталки. Як тільки пішов працювати та почав заробляти – винайняв собі житло. Працював 12 годин в денну зміну, наступна доба – 12 годин в нічну зміну. Далі 48 годин – відпочинок. Так він відразу після нічної зміни їхав в село до мами з бабусею. І цілісінький день давав лад всьому, що потребувало чоловічих рук. І наступного дня ще щось доробляє і спішить до Кривого Рогу – а там знову зранку до роботи з розплавленим металом. Коли вихідні Сергія припадали на суботу та неділю, то Поховичі підвозили його своєю автівкою. Звісно що в дорозі багато спілкувалися і Сергій ділився з сусідами своїми планами.
«Він всім прагнув допомагати: мамі з бабусею, тітці, сестрам, племінникам. А я все думала, дивлячись на нього, що який з нього гарний чоловік та батько буде, аби тільки дівчина добра трапилася йому на шляху. Скільки мрій та планів у хлопця було і все обірвала війна, - пригадує Марина. – Бувало таке, що приїдемо в село, кругом все снігом заметене, а до нашого двору вже доріжка розчищена – Сергійко постарався. А одного разу в неділю так сталося, що ми палили сміття біля двору під пеньком. Перед тим як їхати, залили все водою. Вже поїхали, а пеньок той ще, мабуть, тлів і вітер так полум’я розбурхав, що вже і на паркан перекинулося. Добре, що сусіди побачили та гасити почали. І Сергій тоді також гасив вогонь, рубав той пеньок та відпилював шматки паркану, щоб локалізувати займання й не дати вогню перекинутися на хату».
Сестра Наталя говорить, що дуже любив її брат дітей, став хрещеним батьком для її доньки Злати. Мріяв мати свою сім’ю. Хлопець був дуже домашнім і друзі, яких мав в місті теж мали схожі захоплення.
«Можуть в кіно сходити разом, прогулятися парком чи вулицями, поїсти шаурми або піци й після цього - додому. Ніякі нічні клуби чи пивбари в його розклад не вписувалися. З дівчатами був трохи сором’язливим й дуже галантним в їх компанії. Не вживав взагалі лайливих слів, а в присутності дівчат, робив іншим зауваження, щоб не лаялися, - пригадує сестра. - Чоловік мій дуже не любив ходити по закупи в магазини чи на базар. То я завжди Сергія запрошувала на шопінг і він терпляче витримував всі ці походи».
Відслужив в армії й знову на роботу
Від армії не ховався, як інші. Прийшла повістка – пішов до армії, відслужив півтора року. Служба його проходила на Хмельниччині, в охороні частини ППО.
«Він на своїй Інстаграм-сторінці постійно викладав відео із занять та навчання в армії. Мені, чомусь здається, що йому дуже там подобалося. Бо всі відео були такі оптимістичні, він завжди при цьому жартував, - пригадує Юля Орленко, - пишався своїми досягненнями та друзями з якими там познайомився».
А з армії повернувся за три місяці до повномасштабного вторгнення і знову на роботу. На накопичені гроші придбав вже власну квартиру. В селі, в хаті та на літній кухні поставив нові вікна, щоб бабусі з мамою комфортно було в домі. Багато ще чого планував хлопець зробити та не встиг. Розпочалося повномасштабне вторгнення.
«Одного разу, коли приїхав в село, йому хтось зателефонував. І по розмові я зрозуміла, що то з військкомату телефонують, а ще зрозуміла, що Сергій вже комісію проходить, а ми нічого про це не знаємо, - пригадує тітка Галя. – Коли слухавку поклав, побачив, що я все зрозуміла і каже, мовляв, тьотю ви ж тільки мамі нічого не говоріть – мобілізують мене. Та він в нас гуски не міг зарубати. А його на ту війну зі зброєю в руках. Сказала Ніні про те, опісля, коли Сергій вже поїхав, наступного дня".
За згадками рідних, якщо і траплялися в хлопця якісь неприємності, то Сергій намагався не тривожити ними рідних. Розбирався сам зі своїми проблемами й тільки потім вже щось міг з того розповісти сестрам чи мамі.
Хтось же мусить вас захищати
6 липня 2022 року хлопець відправився на східний фронт захищати країну від окупантів. Воював у військовій частині 3035 Національної гвардії України на Донеччині. Щоб рідні не тривожилися, щодня телефонував, не виходило зателефонувати – писав повідомлення. Кожного разу всіх заспокоював, розмовляв завжди жартуючи, підбадьорював рідних.
«Їхній підрозділ розташовувався в лісі на Донеччині. Хлопці всі молоді, їсти ніхто готувати не вміє. Хоч кухня для Сергія не була захопленням, проте сам запропонував, що буде готувати для всієї їхньої команди. Тож часто мені телефонував, щоб запитати як готувати ту чи іншу страву, які пропорції витримувати. Виходило в нього все й тут. Золоті руки були у хлопця – за що не візьметься, всьому дасть лад, - пригадує сестра Наталка. - В селі мотоблок у нас був, ніхто йому не показував як розбирати чи ремонтувати – навчився сам все робити, нікого не просив допомогти. Колись заїхав до мене в гості, а тут кран на кухні почав протікати й чоловік на роботі. Сергій раніше ніколи такі крани не ремонтував. Проте, перекрив воду, розібрав кран, полагодив все і знову зібрав».
Завдання які виконував підрозділ Сергія – це зачистка звільнених від окупантів ділянок. Небезпечна та відповідальна робота, бо переховуватися в таких місцях можуть і вцілілі окупанти, а міни та інші вибухові пристрої чекають на кожному кроці.
«Він зателефонував мені в той останній свій день 12 листопада 2022 року, сказав, що мали їх везти на зачистку під Авдіївку. А привезли зовсім в інше місце і з іншим завданням. І завдання це було несподіваним для хлопця, він був розгубленим та не готовим для нього морально, - розповідає сестра Таня. – Розумію, що солдат мусить виконувати накази. Але оголосити, що їдуть на зачистку, а насправді привезти людей в пекло контрнаступу, це якось не зовсім правильно. Хоча б на якомусь етапі їм мусили пояснити завдання, щоб хлопці розуміли, що їх чекає. І вже продумували дорогою свої дії та готували себе морально».
Жінка вважає, що неузгодженість дій командування та не доведення до солдатів мети їх виїзду й стали причиною загибелі її брата.
«Не оминуло нас горе, загинув наш хлопчик, наша надія і підтримка, - плаче бабуся, - лишилися ми тепер з Ніною, як ті дві чайки з підбитим крилом. Дня не проходить, щоб не згадували Сергійка та не плакали. І відмовитися він не міг, казав, мовляв, я ж вишкіл в армії пройшов. Не можу відмовитися, хтось же мусить захищати вас».
В результаті артилерійського обстрілу загинув старший солдат Сергій Пасерба. Смерть була миттєвою, сталося це в бою під Горлівкою. Поховали хлопця в Кривому Розі на Алеї Героїв. На поховання, крім рідних та колег з роботи, приїхали й багато односельців, друзі, вчителі, однокласники.
Старший майстер кранового господарства конвертерного цеху Олексій Тиква говорить: «Це дуже тяжка втрата. Хлопця в цеху поважали. Такий завзятий був, витривалий, відповідальний. Працював підмінним на різних кранах, добре з роботою справлявся, труднощів не боявся, від складних завдань не відмовлявся. Завжди готовий допомогти».
Сестра Наталя розповідає, що не минуло ще й 40 днів від загибелі брата, а приснився їй сон: «Стою я в нашому дворі в селі й бачу Сергія в стовпі яскравого світла, підходжу ближче, бачу сльози в його очах. Й нібито каже він мені, що не може з мамою попрощатися, мовляв, зроби це за мене. Я беру його за руки, ми сідаємо на лавку під парканом. Запитую, чому він плаче? Та тому, відповідає, що цього б не сталося, аби ми знали куди їдемо. Кажу своїм дітям, що наш Сергій тепер ангел. Та він ангелом і за життя був».
Посмертно Сергій Пасерба нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та відзнакою від міста Кривий Ріг «За заслуги перед містом».
