В дитинстві був жвавим та невгамовним хлопчиком. Трішки бешкетником, трішки фантазером. Понад усе не терпів брехні та несправедливості. Не вмів брехати сам і не терпів цього в інших.
Швидким та енергійним був з дитинства
Сергій Корніченко народився в Долинській 1 серпня 1989 року. Був другим сином в сім’ї Володимира та Галини Корніченків.
Тетяна Гончаренко, двоюрідна сестра Сергія, розповідає, що він часто приходив до них додому, тому що дружив з її братом. “Пам’ятаю, як він приходив до нас, у нас були маленькі курчатка і він так любив їх носити в руках та тулити до шиї, розмовляв з ними, - згадує жінка. - Завжди був веселим та привітним, любив жартувати, обожнював товариство і компанію. Коли щось розповідав - то робив це дуже емоційно, натхненно жестикулював. Він не вмів ображатися, якщо його навіть хтось образив, то Сергій про це швидко забував, ніколи зла не тримав, відразу починав спілкуватися, ніби й нічого не сталося”.
Батьки Сергія працювали на птахокомбінаті. Лідія Іванова, начальниця м’ясо-жирового цеху розповідає, що робота на цьому підприємстві була важкою, весь час тут спостерігалася висока плинність кадрів, проте вона, як і подружжя Корніченків зачепилися за цю роботу, звикли до неї й працювали тривалий час.
“В суботу дитячий садок не працював і робітники, кому ні на кого було залишити дітей, брали їх з собою на роботу і приводили до мене в кабінет, - згадує пані Лідія. - Тож я Сергійка пам’ятаю з дитинства. Дуже доброзичливий був хлопчик, рухливий такий і емоційний. Старший брат Вася був більш спокійний та врівноважений. А Сергій мені нагадував його батька - такий швидкий, енергійний, завзятий до роботи. Ніхто не міг стільки процесів на роботі потягнути, як старший Корніченко, а потім і його син Сергій. Пізніше, він також працював на птахофабриці, недовго правда. Але можна сказати, що трудовий шлях його почався на тому ж підприємстві, на якому його батьки працювали багато років. І в роботі, як і батько був швидким - все в його руках горіло. Легкодухі на нашому комбінаті не працювали”.
Ще в дитинстві Сергій опанував і охоче виконував багато домашніх справ. Приходив зі школи, прибирав в домі та готував батькам вечерю, щоб коли вони зморені повернуться додому - їх чекали гарячі страви й не потрібно було мамі стояти біля плити. “Дуже добре в нього виходило куховарити, він брався за приготування будь-якої страви: тушковане м’ясо різних видів з різними соусами, холодці, печеня, - згадує Тетяна Попова, яка дружила з сім’єю Корніченків. - Як якесь у них свято в сім’ї, то Сергій обов’язково бере участь в куховарінні та приготуванні різних святкових страв і так смачно в нього виходило”.
В шкільному житті був учасником всіх пригод
В школі про таких учнів вчителі говорять, що навчався в міру своїх можливостей. Сергій з легкістю міг би навчатися і краще, але в ті роки, українська школа, що успадкувала радянську систему шкільної освіти, не надто переймалася тим, як зацікавити учнів зі жвавим, непосидючим характером, переповнених кипучої енергії та постійного бажання діяти. А ще Сергій мав дуже загострене відчуття справедливості: несправедливе зауваження від вчителя чи оцінка викликала в нього бурхливий протест. І цей протест в ньому був не лише, коли несправедливість відносилася особисто до нього, а й до інших учнів також. Надлишок енергії, який в ньому кипів, не дозволяв всидіти спокійно на уроках, тому з оцінками за поведінку не все в нього було добре. “Але ж оцінки в школі не визначають якою людиною стане хлопець, - зауважує класна керівниця Галина Мовчан. - Ми, вчителі, зазвичай пишаємося відмінниками, які старанно навчаються, дотримуються всіх правил дисципліни. А після школи дуже часто буває, що зустрічаєш тих відмінників на вулиці, а вони удають, що і не знають тебе. А ті, що завжди шибениками були, не могли на місці всидіти, ті завжди зустрічають вчительку як рідну. І обнімуть і розпитають за здоров’я і якусь допомогу запропонують. Наразі, коли війна в країні, хто першими добровільно пішли на захист? Ось ті, що в школі часом бешкетували, уроки прогулювали та не надто охоче навчалися. Колись чула, як один офіцер з розвідки сказав, що найкращими розвідниками стають саме шкільні хулігани. Так, він правий, бо ці хлопці сміливі, вигадливі, не зупиняються перед труднощами, небезпека тільки додає їм бажання виконувати найскладніші завдання. Мені наразі буває інколи соромно від того, як згадаю, що часом батькам скаржилася на поведінку їхніх дітей у школі. Можливо, що в той час, ми як вчителі просто не змогли їх зацікавити в навчанні, не змогли їхню шалену енергію та фантазію правильно використати. Але пишаюся тим, що попри все, вони виросли гідними людьми, роботящими працівниками, гарними батьками й захисниками, які не змогли чекати поки хтось замість них воюватиме”.
Однокласниця Анастасія Чорна розповідає, що ніяк не може змиритися з тим, щоб про Сергія Корніченка говорити в минулому часі: “Він назавжди залишиться в моїх спогадах про школу. Завжди веселий, з іскрою в очах, з якимись шаленими ідеями та неймовірними планами їхньої реалізації.
Часто однокласники збиралися в мене вдома і ці часи були чудовими. Ми вигадували різноманітні витівки, які навіть підтримували мої рідні. Більшість ідей цих розваг належали саме Корніку (так ми проміж собою називали Сергія), ці ідеї в ньому завжди вирували, він постійно щось вигадував. А ми їх часто підхоплювали, бо вони робили наше життя цікавішим. Наразі пригадую одну історію і від тих спогадів посміхаюся і плачу одночасно …Якось восени, коли вже осипалося багато листя і ми, нашою достатньо великою компанією, вирішили, що купи зібраного листя в саду, призначені для того, щоб в них стрибати. Дуже швидко від акуратно зібраних куп в саду не залишилося і сліду. Зате ми були надзвичайно веселі та задоволені життям. І всі спогади про школу, про шкільне життя - це саме про те, що ми класом щось утнули незвичайне, а ідеї подавав Сергій Корніченко”.
“Хочу зауважити, - продовжує вчителька пані Галина, - що Сергій ніколи не ховався за спинами інших, не боявся відверто і прямо в очі сказати правду, якою б неприємною та правда не була”.
В армії служив в прикордонних військах
Після закінчення дев’яти класів Сергій пішов працювати на птахокомбінат, звідти колектив проводжав хлопця служити в армію. Служити йому випало в прикордонних військах, повернувся додому молодшим сержантом.
“Я познайомився з Сергієм, здається у 2007 році, 28 травня на День прикордонника, - розповідає Ігор Похович. - Я теж відслужив в прикордонних військах і була тут у нас місцева традиція зустрічатися цього дня в Новогригорівці Першій біля пам’ятника всі, хто служили в прикордонних військах. І там я з ним познайомився, розговорилися, у нас виявилося багато спільних інтересів. Почали більше спілкуватися, частіше зустрічатися, так почалася і міцніла наша дружба. Він часто їздив на заробітки в Польщу, коли приїздив додому - обов’язково приїздив до мене в село. Він навіть придбав будинок в нашому селі, щоб їздити сюди з ночівлею на риболовлю чи просто відпочити”.
Щасливий тато
З часом зустрів дівчину Оксану з якою почали жити однією сім’єю. Оксана з Сергієм були дуже схожі за своїми характерами та емоційністю. Знайомим вони нагадували два вулкани, які могли спалахнути одночасно з будь-якого приводу. А потім народилася донечка Арінка. “Треба було бачити Сергія того дня, - згадує Тетяна Попова, - він весь світився від щастя, хотів, щоб всі милувалися та захоплювалися його донечкою. Я саме прийшла до лікарні, привітати його та передати гостинець для Оксанки, то він мене відразу хотів провести до палати, щоб я обов’язково побачила його донечку. Лікар не дозволяв, сказав, що потрібно показати довідку про проходження медогляду. Звісно, що він правий був, але Сергій тоді нічого про це не хотів слухати, він просто протягнув мене до палати. Часом емоції в нього брали верх над розумом, але такий він був. Просто дуже хотів, щоб його радість поділили всі його близькі друзі та знайомі”.
Ігор Похович називає Сергія “роздайбідою”, відзначає його надзвичайну щедрість до друзів та готовність приходити на допомогу: “Останнім часом він із сім’єю жив в Польщі, але в Долинську приїздив обов’язково, піклувався про маму. Облаштував в її будинку всі комунікації, зробив опалення, щоб мама мала можливість жити в комфортних умовах. І я йому теж допомагав - завжди зустрічав в Кропивницькому, коли він приїздив сюди й проводжав, коли він знову їхав в Польщу. Коли поранений в госпіталі лежав - то провідував і додому привозив. Дуже ми любили з ним рибалити та відпочивати на Інгулі, поблизу села Лаврівка. Там є таке чудове місце, біля плотини, ми туди частенько їздили машиною. В мене є мопед, а він мріяв придбати собі електровелосипед, щоб можна було їхати туди польовими дорогами та насолоджуватися красою нашого степового краю”.
З хресником Максимом
Повномасштабне вторгнення
Повномасштабне вторгнення Сергій Корніченко зустрів в Польщі. Але він не використав цю можливість залишитися за кордоном, в той час, коли інші зі зброєю в руках захищають країну.
До військкомату також пішов сам, добровольцем, самостійно для себе зібрав все необхідне спорядження. Тетяна Попова розповідає, що вони з чоловіком трохи займаються волонтерством для ЗСУ, коли пропонували чимось допомогти саме Сергію, то він завжди відмовлявся, мовляв, я вже маю все необхідне.
Захищав країну молодший сержант Сергій Корніченко в складі 56 бригади 21 батальйону в Донецькій області. В червні 2022 року отримав поранення в боях під Новодонецьком, лежав якийсь час в госпіталі, потім знову на фронт.
У вересні 2022 року знову отримав осколкові поранення в руку та в обличчя.
Тетяна Попова пам’ятає як Сергій заходив до них на роботу після другого поранення. Розповідав, як на фронті постійно намагався підтримувати у побратимів бойовий дух та гарний настрій, вигадував якісь смішні історії, щоб бійці, особливо молоді, не розкисали та не сиділи похнюпившись. “Я говорила йому, що, мовляв, тобі б вже варто залишитися вдома, - розповідає пані Тетяна. - Він виглядав змученим і виснаженим після поранення. Видно було, що йому навіть важко зі стільця піднятися. А він мені відповідав, мовляв, тьоть Таню, хто ж буде вас тут захищати, якщо всі такі як я, після поранень, залишаться вдома? Ні, ми не можемо здаватися і будемо йти до кінця”.
З родиною Корніченків пані Наталя Діброва дружила з молодості, пам’ятає Сергійка з дитинства, потім він прийшов працювати на птахокомбінат: “Пам’ятаю, що дуже беручким був до роботи Сергій, швидкий, енергійний. Такий веселий, завжди пожартує, всім настрій підніме. Якщо щось розповідає, то так все зобразить в діях та жестами, що від сміху ніхто не міг втриматися.
Пам’ятаю, як приїздив у відпустку, то вже було після другого поранення і зайшов до мене, провідати, приніс величезну шоколадку. Поговорили з ним трохи, показував свої поранення. Про те, що на фронті відбувається нічого не став говорити, мовляв, не варто вам про те знати”.
Того дня Сергій зайшов провідати й сім’ю свого брата. Дружина Василя Корніченка Крістіна пригадує, як на прощання Сергій, який доводився їхньому сину Максиму не лише дядьком, а й хрещеним батьком, сказав: "Макс пам'ятай, твій дядько буде Героєм!". Крістіна не змогла стримати сліз, тільки попросила, щоб він себе беріг..
Ігор Похович розповідає, що друг йому часто телефонував, коли випадала така нагода. Пам’ятає, що останній раз коли вони розмовляли, Сергій був дуже радим, просто переповненим позитивними емоціями, навіть через телефон відчувалася його радісна збудженість. Виявляється, що на їхню ділянку фронту приїхали сапери разом з легендарним псом Патроном. І він наживо побачив цього легендарного пса.
Вчителька Галина Мовчан розповідає, що напередодні того дня, як стало відомо про загибель Сергія, вона бачила сон: нібито стоїть він в якійсь глибокій ямі й дивиться на неї переляканими очима і говорить, що, мовляв, мені ще рано, я не хочу “туди”...
Загинув Сергій Корніченко 3 лютого 2023 року поблизу Вугледара. В складі групи з 8 бійців вони пішли на бойове завдання. Невдовзі район, в якому вони перебували, ворожа артилерія піддала масованому обстрілу. Ніхто з бійців цієї групи вже назад не повернулися. Тіла загиблих побратими змогли забрати лише через рік.
