Сім’я була головною підтримкою Сергія Гонтаренка - його кохана дружина, донечки та батько. Мріяв про те, щоб вся родина жила в одному великому будинку.
З дитинства любив техніку
Народився Сергій в Долинській 22 квітня 1983 року. Ріс дуже жвавою та активною дитиною, звичайним долинським хлопчиком. Обожнював свого дідуся Олександра, можна сказати, що він виріс у дворі дідуся в районі за залізницею. Оксана Валантир, тітка Сергія розповідає, що виняньчила свого племінника, сина старшого брата Володі. Адже різниця у віці між ними всього лиш одинадцять років. Батьки приносили малого Сергійка до дідової хати з Волохіно, де вони будували власний будинок, у вихідні дні - бо хто ж іще допоможе молодому подружжю, як не рідні батьки. І Оксанка в ті часи була була для нього і подружкою і нянькою. А коли Сергій підріс, в Оксани вже з’явилися власні діти - то він доглядав за її дітьми, так, як вона свого часу гляділа його.
з донечкою Олександрою
Батько Сергія, Володимир Гонтаренко згадує як будував літню кухню і саме ладнав покрівлю, малому Сергійкові було десь 3-4 роки. “Працюю собі, коли це чую Сергій говорить, мовляв, татку я тут біля тебе, чим тобі допомогти, - згадує чоловік. - Я як глянув, а Сергій на гребні покрівлі сидить. Як він туди заліз не знаю, але в мене мало серце не стало, сам ледь не впав. Така мала дитина залізла на таку висоту.
Помічником він мені був у всьому. Була в мене машина та мотоцикл, то Сергій постійно біля мене крутився, коли я ремонтував їх. З навчанням в нього не дуже добре виходило, не старався просто. Але руки з правильного місця росли. Та воно ж і не всім науками займатися, робітничі руки теж потрібні і я тішився з того, що він технікою цікавився та добре в ній розбирався. Улюбленими шкільними предметами в нього були креслення та історія”.
сім'я
Батько Сергія працював водієм машини, яка розвозила хліб з хлібзаводу і батько часто брав сина з собою, коли в нього був вільний час.
Іван Замойскі, кращий друг Сергія з дитячих років згадує: “Жили ми в одному районі міста - на Волохіно, тож і дружили разом всі волохінські хлопчаки. Любили на велосипедах та на мопедах кататися, вчилися їх самі ремонтувати. Пам’ятаю, що до Сергія у двір можна було зайти і попросити будь-яку деталь і якщо вона в нього була - він давав не роздумуючи, навіть в обмін на щось інше не пропонував. Ніколи не шкодував, що от так просто взяв і віддав ту деталь в роки тотального дефіциту, коли навіть за гроші часто не можна було придбати важливих та необхідних деталей.
Вже на той час вони мали відеомагнітофон і до Сергія можна було завжди прийти, щоб подивитися якийсь фільм. Батьки ніколи не лаялися, не проганяли його друзів з дому.
Я навчався в школі №4 один, Сергій - в другій, але майже весь свій вільний час поза школою проводили разом. Він був веселим, вмів влучно та доречно жартувати, не було в нього задерикуватості, характерної для багатьох хлопчаків”.
з донечкою Даринкою
Батько прийняв рішення виїхати з Долинської
Після закінчення дев’ятого класу Сергій поїхав до Кривого Рогу, в училищі отримав професію газозварника.
Іван Замойскі згадує, що була на Волохіно компанія старших хлопців з поганою репутацією і почали вони Сергія до себе залучати. На той час він не вмів відмовляти, коли його про щось просили, не вмів настояти на своїй думці і цю його особливість вони використовували. Батька дуже тривожила ця незрозуміла дружба, сина потрібно було рятувати, доки він не влип в якусь погану пригоду. Зрештою він знайшов, на його думку, єдиний правильной вихід - це продати будинок в Долинській і переїхати до іншої місцевості. Важко було розлучатися з рідним містом, де живуть всі твої родичі, з будинком, який будував власними руками, але доля сина та його майбутнє були важливішими. І сім’я переїхала до села поблизу міста Кривий Ріг, Сергій відучився в училищі, влаштувався на роботу на Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат газозварником, освоїв ще професію токаря, а згодом і тракториста.
Іван Замойські згадує, що після виїзду Гонтаренків з Долинської надовго втратив з ними зв’язок. Коли з’явився інтернет, а там і соцмережі, розшукав свого друга в одній із таких мереж. Відновили спілкування, згадували про свої пригоди. “Колись я сказав йому, що з тієї компанії, яка намагалася втягнути Сергія в свої справи, вже нікого не залишилося в живих, - згадує Іван. - Хтось від алкоголю, хтось від наркотиків помер. Він сказав, що те його давно не хвилює і вже він сам давно не той наївний хлопчина, що був раніше і вміє постояти за себе та за близьких йому людей”.
З Олею познайомився випадково
Крім роботи на ІГЗКОРі, довелося йому ще працювати на заводі металоконструкцій. З часом якось познайомився з дівчиною Олею, довго зустрічалися, потім одружилися. Оля пригадує, що знайомство сталося завдяки телефону, тоді лише почали набувати поширення мобільні телефони і Сергій знічев’я набирав випадкові номери, почув в трубці приємний дівочий голос і почав веселити її різними історіями та жартами, потім розговорилися, виявилося, що мають багато спільних вподобань. З часом телефонні розмови перейшли до побачень вживу, а потім і в пропозицію руки та серця. Згодом, у 2010 році у подружжя народилася донечка, яку Сергій назвав Олександрою на честь свого дідуся Олександра Гонтаренка.
Багато незгод довелося пережити подружжю, майже все їхнє життя пройшло на зйомних квартирах, мріяли про власне житло. Сергій багато працював, брав додаткові зміни, мріяв про великий власний будинок, щоб могла розміститися з комфортом вся сім’я і щоб можна було забрати до себе батька. Різні пропозиції заробити швидко гроші десь за кордоном відхиляв, бо не хотів надовго розлучатися із сім’єю.В 2013 році народилася друга донечка - Даринка.
В АТО пішов добровольцем
А в 2014 році росія віроломно напала на Україну і Сергій відразу ж пішов до військкомату, але за станом здоров’я йому тоді категорично відмовили і він підключився до волонтерського руху. За ту допомогу, яку він надавав підрозділам ЗСУ та переселенцям, Сергія у 2014 та в 2015 році було відзначено грамотами Всеукраїнського Координаційного центру допомоги учасникам АТО та їхнім сім’ям
“У 2015 році заключив контракт із ЗСУ мій син Едуард, - розповідає Оксана Валантир, - Сергій, коли дізнався про це - теж пішов до військкомату, заключив контракт та попросився, щоб його спрямували на навчання на той самий навчальний Яворівський полігон. Едуарда, після навчання, залишили на рік на полігоні інструктором, а Сергія зачислили до бойової бригади і він воював на Сході країни, боронив Авдіївку та Піски в безпосередній близькості від Донецького аеропорту. Його бойовий позивний був “Філін”. В лютому 2016 року Сергія Гонтаренко нагороджено відзнакою Президента України “За участь в антитерористичній операції”.
Влітку 2016 року отримав поранення та контузію поблизу Пісок Донецької області, лікувався в Дніпрі, в лікарні Мечникова, потім ще місяць перебував на реабілітації вдома.
Після одужання - знову на бойові позиції під Авдіївку. В жовтні 2016 Сергія нагородили грамотою “За мужність і патріотизм, за особистий внесок в справу захисту незалежності і територіальної цілісності України”.
“Розповідав мені в розмовах, розмовляв з різними людьми на Донбасі, - згадує батько. - Що є серед них і такі, що відверто чекають на росію. Але більшість все одно підтримують Україну. Розуміють, що повернення до радянського союзу вже не буде і те, що було колись вже ніколи не повернеться. Часто телефонував мені, провів інтернет, навчив користуватися, щоб бути завжди на зв’язку та мати можливість частіше розмовляти”.
До 2018 року боронив Україну в зоні бойових дій на Донеччині, наприкінці контракту знову отримав поранення і контузію. Демобілізувався і вирішив перепочити та поправити своє здоров’я.
Знову влаштувався на роботу, бо дівчатка підростають а з ними зростають і їхні потреби. Та й хочеться бачити їхні щасливі очі, що радіють подарункам про які давно мріяли та не наважувалися озвучити. Але родинне тепло, сімейна ідилія та затишок вже не могли замінити йому фронтового братства, відчуття справжньої чоловічої дружби, адреналіну, що їх дає небезпека війни. Оля благала його залишитися вдома, адже вже і так мав чоловік підірване здоров’я, але все було марно. І Сергій знову почав збиратися на контракт в АТО, підписав його в червні 2021 року, дружині повідомив про це телефоном. І Олі нічого не залишилося, як змиритися та чекати щодня від нього дзвінків та повідомлень, молитися подумки щомиті, щоб вберегла його доля від ворожої зброї.
Служити цього разу довелося Сергієві в 44-й артилерійській бригаді імені Данила Апостола, яка мала гасло “Вогонь запеклих не пече” і базувалася в місті Тернополі.
Повномасштабне вторгнення
Повномасштабне вторгнення Сергій Гонтаренко зустрів в ЗСУ. Довелося йому обороняти а потім виганяти ворога з Київського напрямку, звільняв міста Бучу та Гостомель. Коли в цьому напрямку ворога дотиснули до кордонів, їх перекинули на Запорізький напрямок, де пробув майже рік. А у вересні 2023 року перевівся в 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду “Едельвейс”. Гасло бійців цієї бригади: “Зі щитом або на щиті”.
Побратим Сергія з позивним "Депутат" пригадує: "Познайомився я з "Філіном" на початку повномасштабної війни у 1-й протитанковій батареї протитанкового дивізіону 44 ОАБр. "Філін" був контрактником, на посаді механіка-водія у 5-му розрахунку. Ми з ним зрідка перетиналися, бо я був у 6-му розрахунку. У кожного була своя робота, тому в більшості спілкування зводилося до: привіт-здоров! Згодом, у моєму розрахунку загинули двоє хлопців в с.Темирівка Запорізької області, гармату віддали до іншої батареї, а мене і ще одного товариша перевели до 5-го розрахунку.
Тут ми вже почали тісно спілкуватися. Він мене розпитував про життя, я його. "Філін" знав багато інформації по військовій справі, оскільки мав за плечами досвід у бойових діях в зоні АТО. Багато чому навчив мене. Був сміливим, добрим, твердим у своїх переконаннях, справедливим, допомагав хлопцям. Не боявся йти в бій. Взагалі, на той момент, 5-й розрахунок гармати складався з найбільших відчайдухів батареї.
Далі мене перевели до іншого розрахунку, але ми вже потоваришували і ходили в гості один до одного на чай, каву. Сергій багато критикував місцеву владу за бездіяльність, кумівство, корупцію, "рішалово". Я те саме говорив і за свою громаду, в якій я є депутатом. Тобто, були болючі питання, які нас поріднювали. Часом і сперечалися, всіляке було. Але продовжували спілкуватися далі.
В кінці листопада 2022 року, протитанковий дивізіон розформували і я з "Філіном" потрапив у 2-й арт дивізіон тієї самої бригади, до 6-ї батареї.
Там ми разом воювали до липня 2023 року, далі скорочували штати батареї і 18 чоловік з нашої батареї перевели до інших бригад. "Філін" потрапив під переведення і далі вже воював кулеметником у 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Ми з ним списувалися в соцмережах".
Він давно мріяв повернутися саме на Донецький напрямок і доля його закинула на найбільш гарячу точку - Бахмутський напрямок. Але він не вагаючись прийняв цей виклик.
"У жовтні 2023 року у мене помер батько, - згадує побратим "Депутат", - я поїхав на похорон, Сергій ще написав мені співчуття по причині смерті батька. Далі я повернувся у підрозділ і за деякий час дізнався від побратима, що "Філін" загинув на Донеччині. Оля, дружина Сергія, підтвердила цю страшну звістку. Ми з хлопцями з нашої батареї трохи зібрали грошей на перший час родині Сергія. Також допомогли грошима хлопці з нашої колишньої протитанкової батареї".
2 листопада Сергій приїздив в довгоочікувану відпустку, багато часу проводив цього разу з доньками та коханою дружиною. Родина вже придбала власний будинок, про який довго мріяли, дарував своїм дівчаткам подарунки. Оля згадує, що помітила, ніби щось змінилося в її чоловікові, він кілька разів ніби ненароком повторив фразу: “Все може статися, ти маєш бути сильною і готовою до всього”. Про неї вона згадає пізніше, коли на її подвір’я зайшли кілька чоловіків у військовій формі і вручили похоронку на Сергія Гончаренка. Вона не могла повірити в загибель чоловіка, чіплялася за ту неправильно написану букву в прізвищі і вірила, що це не її Сергій.
Адже лише 12 листопада він покинув свій дім і знову вирушив на фронт. Та хіба ж таке може бути? Щойно він був вдома обіймав дружину та доньок і вже загинув!?
15 листопада перед відправленням на бойове завдання, Сергій зателефонував Олі, на прощання сказав: “Кохаю тебе…”. Знала дружина, що в таких випадках чоловік міг кілька днів не давати знати про себе, адже на бойові завдання ходили без телефонів і бувало, що й понад тиждень вона проводила в тривожному очікування дзвінка від нього. Кожен дзвінок із пекла війни знімав з неї стрес, додавав хвилин радості від спілкування з коханим.
Лише вчора вона з ним розмовляла, а сьогодні їй говорять, що старший солдат Сергій Гонтаренко загинув від вибуху гранати, яку скинув дрон поблизу села Роздолівка, що неподалік від Бахмуту в Донецькій області.
18 листопада Ольга поїхала на опізнання, в ній ще жевріла надія і сподівання, що сталася помилка, таке буває, що Сергій от-от набере її і пожартує з її страхів. Але дива не сталося, в тій холодній кімнаті було тіло її коханого чоловіка, її підтримки й опори в житті, батька їхніх донечок Олександри й Даринки.
Світ померк в очах жінки, здавалося, що життя втратило свій сенс. Але ж треба себе опанувати і жити далі, бо що буде з доньками…Тоді на пам’ять прийшли оті його слова: “Будь готовою до всього, будь сильною, бо все може статися, а ти маєш жити заради дітей…”
20 листопада ховали Героя на цвинтарі села Баштиного Петрівського району на Кіровоградщині, рідного села Ольги. Тут знайшов він вічний спокій. На стіні школи, в якій навчаються їхні доньки встановлено меморіальну дошку на честь старшого солдата Сергія Гонтаренка.
Старша донька Олександра - навчається на “відмінно”, пам’ятає про те, що її успіхи тішили тата. Адже він завжди пишався своєю сім’єю і не міг допустити, щоб його рідним довелося поневірятися світами у вигнанні з рідної землі.
“Ніяк не можу повірити в те, що немає вже мого племінника серед живих, - говорить пані Оксана Валантир. - Все здається, що пролунає дзвінок і він жартома скаже, мовляв, готуйся тітко зустрічати племінника”.
"Гинуть найкращі сини України, а паразитують - найгірші, - говорить "Депутат". - Шкода "Філіна", я б з ним пішов хоч на край світу. Закінчиться війна - поїду на могилу до побратима, зустрінуся з сім'єю. Так склалося життя,- на все воля Божа..."
