Для розвідника є важливим вміння маскуватися, зливатися з оточуючим середовищем. здається, що це вміння Дімі притаманне з дитинства. Адже вмів у власному дворі заховатися так, що рідні починали його розшукувати з міліцією.
Мріяв про велику сім’ю
Народився Діма в Долинській в сім’ї Володимира та Людмили Литвиненків 21 лютого 1987 року.
Хлопчик рано залишився без батька. Йому було лише 2,5 роки, коли Володимир загинув під час автомобільної аварії. Діма свого тата і не пам’ятав, яким він був.
Мама виховувала сина разом з бабусею, пані Надією Пентюк. Людмила пригадує, що в дитинстві хлопчик обожнював ховатися. Завжди знаходив собі такі схованки, що його важко знайти. “Одного разу навіть міліцію довелося піднімати на ноги, - згадує мама. - Де ми його тільки не шукали - немає дитини. Коли це він з малинника біля дому вилазить. Весь замурзаний в малині. І чув же, що його всі гукають, а не виходив”.
Жила сім’я в районі Волохіно, навчався в Долинській школі №2, нині це гімназія “Мрія”. З навчанням в нього не все добре складалося, але хлопець відзначався дисциплінованістю, спокійним і стриманим характером. Друзів мав багато, але часто шкодував, що не має у нього рідних брата чи сестри. Говорив мамі, що як одружиться, то в його сім’ї буде не менше трьох дітей.
Маму із сином підтримували бабуся з дідусем
“До роботи він у нас беручкий був, - пригадує мама, - що потрібно допомогти - без зайвих слів все робив. Бабусю та дідуся дуже любив і багато часу з ними проводив. Допомагав по господарству. Дідусь водієм працював, Діма, як побачить його машину, біжить йому назустріч зі словами: “Толя їде, Толя їде!”. Не вистачало йому чоловічого спілкування, особливо після смерті дідуся ”.
Бабуся Надя згадує, що часто до неї приходив Діма: “Все що попросиш - все виконає. Не було такого, щоб він сказав “Не зараз” або “Пізніше”. Бувало прийдуть хлопці, кличуть його гуляти, кажуть, мовляв, кидай тих корів, ходімо з нами. А він підійде до них і говорить: “Ось те і те зроблю і вийду, Почекаєте”. У нас же господарство таке було. Чотирьох корів тримала.
Важко в 90-ті роки виживати було. Люда, донька моя одна із Дімою залишилася, треба їх підтримувати. А я до господарства звикла, бо із самого пуп’янка доводилося батькам допомагати. А потім ще 10 років дояркою працювала. То я свого життя без корівок і не уявляю. А Діма і сіно косив і череду пас як наша черга випадала. А як вже череди не було - то на вигін виводив корівок. Дрова пиляв і рубав спочатку з дідусем. А як не стало чоловіка - то ми вдвох з ним це робили. Треба щось відремонтувати, чи полагодити - Діма без зайвих слів за інструмент брався. Тільки встигай йому показувати та розказати, що треба зробити.
Як купили ми з дідом маленький будиночок, то знову ж таки взялися його розбудовувати. І діти з онуками нам допомагали. А Діма найбільше і найохочіше тим займався”.
Бабусин помічник
Згадує бабуся, що і молоко на ринку онук самостійно продавав. Вантажив на візка скляні бутлі з молоком і відвозив продавати, сам за прилавком стояв. Мав і своїх клієнтів, постійних покупців. Пані Надя розповідає. що одного разу відпросився Діма в якихось справах і їй самій довелося вивезти молоко. Підходить вона з візочком до молочного ряду і бачить, що стоять люди. Чекають чогось. Вона й почала припрошувати, мовляв, молочко купуйте. А вони відповідають, що ми чекаємо хлопчика з молоком, мовляв, завжди у нього купуємо. “А ж і питаю чи хлопчика не Дімою часом звати, - згадує бабуся. - Ага. кажуть, Дімою. Ну то я його бабуся. Так вони відразу не повірили, перепитали у інших продавців. Коли ті підтвердили - то вже стали молоко купувати”.
Олена Каратєєва, однокласниця Дмитра розповідає, що в школі від інших хлопців відрізнявся добрим і спокійним характером. Він ніколи не відмовляв в якихось проханнях дівчатам, не задирався й не бешкетував. “Він жив в одному будинку з моїм чоловіком, - згадує жінка, - дружив з ним з дитинства. Тому навіть після школи ми продовжували спілкуватися. Знаю, що бабуся Надя в його житті займала особливе місце. Мама і бабуся - його найрідніші люди. Діма вже жив і працював в Очакові. Навіть запросили його стати хресним батьком для нашої доньки. Але щось не склалося в нього, не зміг приїхати на хрестини”.
Захоплювався спортом
“Діму Литвиненка знаю з раннього дитинства, - говорить сусідка Віра Куделя. - Товаришував з моїм молодшим сином. Іван часто згадує, як вони грали дворовими командами в футбол. Як вибили м'ячем сусідці вікно, адже тоді молодь 90-х років весь вільний час проводила на стадіоні, та в дворі, гаджетів ще не було. А ще Діма займався в секції боксу. Отримував грамоти. Характер мав м'який, з усіма мав добрі відносини. Коли подорослішав, одружився приїздив часто до мами,бабусі, але не було такого приїзду, щоб він не завітав до нас. Завжди поцікавиться як здоров'я, що нового. Розповідав про себе, адже з 14 року на війні. Без сліз не можу говорити за цього хлопця. В ранньому віці Діма залишився без батька. Виховувала одна мама, а більш за все він любив Надію Василівну - свою бабусю. Допомагав їй по господарству, ділився з нею своїми секретами, питав поради, прислухався до них”.
Тренер з боксу Валерій Новіков пригадує Дмитра Литвиненка, як старанного спортсмена: “Гарний хлопчина, їздили ми з ним на змагання різного рівня. Пам’ятаю, що по області точно призові місця він займав”.
Закінчив 9 класів і поїхав навчатися в Криворізьке училище на електрогазозварника. Потім була армія, служив строкову службу в Севастополі. Повернувся в Долинську, в місті знайти роботу на той час було нелегко.
Відповідальний працівник
В Очакові родина мала родичів. Місто курортне, воно притягувало відпочивальників і бізнес тут розбудовувався, тому роботу знайти простіше. Дмитра родичі запросили погостювати і хлопець залишився в місті працювати. Старанного працівника примітив керівник Віталій Чупахін: “Дмитро - відповідальний хлопець, старанний. Я довіряв йому приймати роботу у інших, коли не встигав зробити це сам. Він дуже ретельно та педантично ставився до поставленого завдання, довіряв йому як собі”.
В Очакові хлопець познайомився з дівчиною Каріною, пара недовго зустрічалася. Молодята невдовзі побралися. А Дмитро старався працювати ще більше - дуже хотів, щоб його сім’я була забезпеченою. Невдовзі у подружжя народилася донечка Алла.
Не забував Дмитро про родичів у Долинській: про маму, бабусю та іншу рідню. “І з сім’єю приїздив і інколи сам, - згадує бабуся. - Відразу з порогу розпорядження віддає, мовляв, ти Каринко облаштовуйся та готуй обід. А я з бабусею на город іду картоплю копати чи сіно косити. Та як приїде - то кожного сусіда провідає, з усіма привітається, розпитає про їхні справи. І малим був нікому в допомозі не відмовляв. Часто сусідки просили його то до магазину збігати, то води принести”.
АТО
Про готовність допомогати в будь-якій справі розповідає тітка Дмитра Тетяна: “Дуже добрий і щирий хлопець наш Діма. Часто зверталися за допомогою - ніколи не відмовляв. Любив гостей. Як в Очакові оселився - то все припрошував нас погостювати у нього і на морі відпочити. Ми з донькою їздили до них у гості. Він навіть нас сам забрав з Долинської з речами. Водив на море, проводив екскурсію містом. Власне й море ми побачили тільки завдяки йому. Працював там постійно на двох а то й трьох роботах. Життя в курортному місті дороге, а він старався для своїх “коханих дівчаток”. Так називав свою дружину Каріну та доньку Аллусю ”.
Як почалися заворушення сепаратистів на Донбасі, то для звільнення захоплених регіонів закликали до війська добровольців, які вже мають військовий вишкіл. Дмитро Литвиненко приєднався до війська у 2014 року, потрапив у десантно-штурмову групу.
Десантники під час АТО мали свої завдання, які потрібно виконати в тилу у ворога. Вони мали різну тривалість за часом, часто не мали можливості зв’язатися з побратимами. Адже важливо не видати себе і не провалити операцію. Після кожного виконаного завдання вони мали відпустку тривалістю 10-15 днів. “Під час цих відпусток він приїздив в Долинську, провідував маму з бабусею, потім на кілька днів їхав до сім’ї. Часто навіть не добував цю відпустку до кінця. Повертався до свого підрозділу. Військове братерство ніби притягувало його як магніт. Відчувалося, що побратими на війні стали його другою сім’єю, - розповідає двоюрідний брат Дмитра Сергій Зеленкур. - Я все намагався його розпитати, як там на війні. А він віджартовувався, мовляв, розповім, коли все закінчиться. Вже не розповість…”
Інший родич Володимир відзначає патріотичність Дмитра та його цілеспрямованість. Під час однієї з бойових операцій чоловік отримав поранення в ногу. Довелося лежати в госпіталі. Але про поранення рідні в Долинській дізналися лише через певний проміжок часу. Не хотів їх турбувати та хвилювати.
Про патріотичність розповів і один з друзів Дмитра Роман Бойко: “Серед моїх друзів є багато таких, що служили в АТО, вони заходили мене провідати. Обговорювали події на Сході, бойові дії що там відбувалися. Одностайні були в тому, що Донбасом війна не закінчиться. Пам’ятаю, що і Діма Литвиненко, і Коля Сидоров про це говорили, як про загальновідомий факт. Вони чекали повномасштабного вторгнення, щоб повноцінно воювати проти окупантів і не гратися в припинення вогню та розведення військ, яке закінчується повільним просуванням ворога на сіру зону”.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року старший солдат, оператор БПЛА розвідувального взводу 2-го десантно-штурмового батальйону Дмитро Литвиненко перебував зі своїм підрозділом в Миколаєві. Бійців перекинули на Луганський напрямок, щоб стримати там стрімке просування ворога. Вони захищали місто Сіверськодонецьк.
Останній раз з бабусею та мамою Діма розмовляв 17 березня.
Тітка Тетяна говорить, що мала з ним розмову ще і 19 березня: “Зазвичай ми розмовляли по звичайному телефонному зв’язку, а того дня ввімкнув відео. Ніби відчував, що та розмова у нас стане останньою”.
20 березня підрозділ Дмитра Литвиненка потрапив під шалений артилерійський обстріл ворога. Мало, хто вижив під тим вогнем. Тіло Дмитра змогли витягнути лише наступного дня. “В нього обличчя було посічено осолками, один з осколків потрапив поблизу серця, - згадує мама. - Мобільний телефон наскрізь пробило осколком”.
Щодня виходить бабуся Надя з хати і ноги несуть її до воріт, виглядає на дорогу. Все здається жінці, що десь там в кінці вулиці з’явиться постать Діми.
“Діма любив життя, але рано обірвалася його доля, - говорить сусідка Віра Куделя, - йому ще жити та жити. Ця клята війна - болюча рана для нас українців. Завжди скільки житимемо будемо пам'ятати наших кращих синів, які боронили і боронять нашу рідну землю
Більш горя не має,як рідних в нас смерть забирає. Героїв зоря не згасає!”.
