До Дня утворення Долинської громади відзначали й нагороджували людей, що своєю працею розвивають громаду, прагнуть зробити життя людей в ній більш комфортним, насиченим та цікавим. Ми прагнемо познайомити вас з ними розповісти про кожного. В Міжнародний день футболу розмовляли з Дмитром Шамбіром, тренером-викладачем комунального закладу “ДЮСШ Долинської міської ради”, якого відзначено в номінації “Кращий працівник громади”.
В дитинстві любив їздити на змагання
Багато років Дмитро Шамбір виступав в складі збірної команди Долинського району, Долинської територіальної громади з футболу. Довелося йому захищати честь Долинщини на змаганнях обласного та всеукраїнського рівня.
Дмитру Шамбіру 38 років, тренером в ДЮСШ він працює два роки й передає свою майстерність юним спортсменам..
Чоловік розповідає, що футболом захопився ще з дитячого садочка, з п’яти років. “Спочатку мене з собою на тренування брав двоюрідний брат, який був старшим за мене на три роки, - згадує чоловік. - Вже з п’ятого класу почав грати в команді тренера Григорія Москальця.
Найбільше з дитинства запам’яталися поїздки командою на змагання на кілька днів, коли проводили весь час у хлопчачому колективі лише під наглядом тренера. “Такий досвід в дитячому віці дуже корисний, - розповідає тренер. - Адже ти опиняєшся там, де немає батьків, з якими твої кроки запрограмовані й навчаєшся самостійно розв'язувати дрібні питання чи проблеми. Плюс краще пізнаєш своїх друзів по команді й зав’язуються більш тісні дружні відносини”. А поїздки були по всій Україні, в різних областях: Полтавська, Чернівецька, Миколаївська. Згадує Дмитро, що було цікаво, адже бачиш різні місця, знайомишся з новими людьми. Найвище досягнення їхньої команди того часу - третє місце на Всеукраїнському чемпіонаті.
Згадує Дмитро, як завжди з нетерпінням чекав новорічних свят. Адже батьки старалися під новорічну ялинку покласти найбільш бажані для їхніх дітей подарунки. “Пам’ятаю, як дуже мені хотілося мати відеомагнітофон. Вони тоді тільки з’явилися і коштували дорого, - згадує чоловік. - Батьки поставили умову - закінчити півріччя лише з відмінними оцінками. Я тоді так старався, мотивація була потужною. І було відчуття, що нагорода заслужена, зароблена власними стараннями та працею. Потім ще мріяв про мотоцикл. Тоді більшість хлопців в моєму оточенні мали мотоцикли. Але батьки були дуже проти, щоб я сам їздив на мотоциклі. Можливо вони й праві були, я так жодного разу і не їздив самостійно на цьому виді транспорту і вже, мабуть, і не сяду на нього”.
Навчання
Навчався хлопець в школі №4 (нині це Академічний ліцей), після закінчення восьми класів продовжив освіту при футбольному клубі “Кривбас”, мріяв про те, щоб футболом займатися вже професійно. Але довго не протримався: хлопці, що навчалися з ним були всі місцеві. А Дмитро жив на квартирі, хоча і в родичів, але все ж не вдома. Зранку потрібно було йти на тренування, потім в школу, після школи - знову тренування. Навіть поспілкуватися з хлопцями не було можливості. Психологічно для 15-річного підлітка такий режим був важким. “Якби умови були такі, як зараз при футбольних клубах, коли всі хлопці живуть в гуртожитку, коли поруч стадіон для тренувань і школа - то, можливо б, все склалося інакше, - зауважує Дмитро. - Так я витримав лише 9 місяців і повернувся до своєї школи”.
Після закінчення 11 класів, хлопець вступив до Кіровоградського педагогічного університету на факультет фізичного виховання. Студентські роки, за словами Дмитра, не залишили в нього якихось особливих спогадів: “Я винаймав квартиру, тож відчуття студентського братерства, яке буває, коли проживаєш в гуртожитку, пройшло повз мене. Пам’ятаю, що студенти інших факультетів приходили на заняття з тоненькими теками, а ми постійно ходили з наплічниками в яких носили спортивну форму та взуття і цим вирізнялися на загальному фоні. Футбол в університеті був як додаткові заняття, але я й так у футбол грав щотижня в Долинській - приїздив на вихідні й два дні - це щоразу гра. А для додаткових занять я вибрав для себе туризм. Мені подобалося, це було щось нове, цікаве, захопливе”.
Перше робоче місце було в селі Першотравневому
Після закінчення третього курсу юнак перевівся на заочне відділення і почав працювати вчителем в школі в селі Першотравневе. Університет закінчив у 2008 році. В Першотравневому працював 8 років, викладав фізкультуру, організував дитячу спортивну команду. Знадобилися тут і навички з туризму, адже щороку в школі проходив туристичний тиждень, під час якого Дмитро навчав дітей туристичних премудростей: в’язати вузли, влаштовувати мотузкові містки через річку, ставити намети, розпалювати багаття, варити куліш.
Потім звільнився і два роки був безробітним, шукав роботу. З 2017 року почав працювати вчителем фізкультури у своїй рідній школі, а два роки тому йому запропонували ще й працювати тренером-викладачем футбольної секції в дитячо-юнацькій спортивній школі. “Я сам люблю футбол і коли бачу захоплені очі хлопчаків - згадую себе в дитинстві, - розповідає тренер, - Намагаюся підтримати їхнє захоплення цим видом спорту, щоб вони захопилися ним по справжньому, закохалися в нього, не розчарувалися у своїх силах на самому початку. Наразі я треную дві групи по 18 дітей. На сьогодні наше найбільше досягнення - це перше місце серед Першої ліги обласного чемпіонату. Нам є над чим працювати, вдосконалюватися. Сподіваюся, що будуть у наших футболістів і більш вагомі досягнення, ми над цим працюємо”.
Сім’я
Дмитро розповідає, що з майбутньою дружиною він познайомився на дискотеці: “Найдивніше те, що ми з нею навчалися в одній школі, я був в одинадцятому класі, а вона в дев’ятому. Навіть наші класи поруч розташовувалися, але я ніколи її в школі не помічав, не бачив, - згадує чоловік. - Знайомі ми з нею вже вісімнадцять років, а одружені тринадцять. Наша донечка вже навчається в сьомому класі”.
Найголовніша мрія у Дмитра збігається з мрією всіх українців - це перемога України у війні, щоб якнайскоріше настав мир. “Після загибелі брата на війні, - говорить Дмитро, - я не можу складати якісь плани на майбутнє, живу здебільшого одним днем. Дозволяю собі інколи розслабитися і сходити порибалити. Мрію про будиночок на березі водойми, щоб можна було прокинутися і відразу - на риболовлю.
Цього року нам вдалося втілити одну зі своїх мрій - родиною побували в Карпатах, піднялися на Говерлу. Ми з дружиною і донькою піднялися на вершину, а мама трішки не дійшла, зачекала нас на мальовничій галявині”.
Дмитро Шамбір говорить, що це приємно, коли твою роботу помічають та відзначають, пам’ятають про досягнення. Чоловік зі своїми вихованцями планує і надалі підтримувати футбольні традиції громади, виховувати спортсменів, які захищатимуть спортивну честь Долинщини на різних рівнях.
