На Львівщині в рідному селі Ігоря називали “москалем”, а в Долинській - “бандерівцем”. Більшість і гадки не мали, що “бандерівець” для нього то є комплімент, а не образливе слово.
Дитинство пройшло на Львівщині
Ігор Паславський народився 27 травня 1969 в селі Стрептів Кам’янецько-Бузького району за 30 км від міста Львів. Сім’я була багатодітною - 5 дітей. Ігорьок був наймолодшим, мав старших три сестри й брата. Батьки працювали в колгоспі, мама гарно співала і її запрошували співати в церковному хорі. В Західній Україні, попри старання радянської влади, люди зберегли релігійність. Ходити до церкви, читати святе письмо та шанувати Бога привчали дітей змалечку. Хоч радянська влада і боролась з релігією, проте західноукраїнські області оминуло тотальне знищення культових споруд. Під вивіскою православної церкви працював греко-католицький храм у Стрептові. Жителі села були прихожанами саме цієї конфесії, забороненої в Радянському Союзі.
Ігор пам’ятав, як мама завжди брала його з собою в церкву, він всю службу тихенько сидів на лавці, бувало, що частенько там засинав.
Дитинство та розваги його було звичайним для дітей з села: пасли корів, ходили до лісу та на річку. Взимку катання на санчатах та традиційні різдвяно-новорічні розваги з вертепом, щедруваннями та колядуваннями. Крім того, що Ігоря, як наймолодшого в сім’ї балували й батьки, й старші діти. Особливо, коли сестри, що вже поїхали із села навчатися, приїжджаючи на вихідні додому, обов’язково молодшим привозили якісь гостинці: солодощі чи іграшки. Щоденної роботи по господарству не цурався, був, батькові помічником. І як наймолодший залишився батькам підтримкою, коли старші діти вже мали власні сім’ї та турботи.
Нагадували йому родичі щоразу при зустрічах, як він відмовився ходити до дитячого садочка. Один день побув там і сказав, що більше туди не піде. Додав своїм сестрам клопоту. Адже їм доводилося за ним наглядати та відповідати за нього, бо батьки на роботі весь час.
Зі свого дитинства Ігор розповідав дружині Олені, що його мама дуже любила квіти й біля їхнього будинку мали завжди гарний доглянутий сад та великий квітник. На перше вересня вона зрізала дітям великі та гарні букети з жоржин і айстр, щоб подарували їх вчителям. Але Ігор відмовлявся їх навіть в руки брати. Чомусь квіти йому тоді зовсім не подобалися і він уникав ситуацій, коли потрібно їх комусь дарувати. “Зате коли ми з ним познайомилися, - згадує дружина, - Ігор часто дарував мені квіти. І коли одружилися, за будь-якої нагоди він приносив додому букет та згадував, як не любив колись квітів”.
В училищі навчався на водія-механіка
Після закінчення восьмого класу навчався в профтехучилищі, отримав спеціальність водія-механіка. Ще під час навчання молодих студентів відправляли в Казахстан на збирання врожаю. Ігор свого часу розповідав дружині, як його вразила ця поїздка. Найбільше - що люди у тих віддалених регіонах жили в дуже тяжких умовах, часто навіть без натяку на будь-яку цивілізацію: без магазинів, електрики, нормальних доріг. Це вже був 1985 рік. Здавалося б одна країна і така разюча різниця в умовах для проживання людей. А ще різко континентальний клімат - це коли вдень спека, а вночі дуже холодно. Вже у вересні вночі можуть бути заморозки попри спекотні дні. Радів, що народився саме в Україні, де умови для життя та клімат більш сприятливі.
Після закінчення училища була служба в армії. Служити довелося в Німеччині. Хоч НДР тих часів це країна соціалістичного табору, але рівень життя людей, їхнє відношення до роботи - це зовсім інший світ. Добре відгукувалося про службу Ігоря командування. Одного разу командир навіть додому до батьків приїхав, щоб подякувати їм за сина. На якийсь час залишився служити на понад строковій службі. Повернувся в Україну у 1990 році.
Олена Паславська розповідає, що її родина жила в Устинівці, але у 1989 році тата перевели з Устинівського райвідділу міліції до Долинського і вся сім’я переїхала в Долинську. Жінка згадує своє знайомство з Ігорем: “Після закінчення школи я вступила до Олександрійського медичного училища. Чомусь багато у нас навчалося дівчат із Західної України. Вони розповідали, що в ті часи, навіть для того, щоб поступити на навчання до училища, в їхньому рідному місті потрібно давати хабаря. Якось одна з дівчат виходила заміж, покликала своїх однокурсниць на весілля. Там наші дівчата познайомилися з місцевими хлопцями й так воно завертілося, що то одна, то інша запрошують на весілля. На одному з них я й познайомилася з Ігорем, жених був його другом і запросив на весілля. Почали дружити і Ігор, щоб бути поруч, влаштувався в Олександрії на роботу до міліції. Працював у відділенні патрульно-постової служби”.
Там, в Олександрії, у подружжя народилася їхня донька Вікторія. Коли Олена закінчила училище - то молода сім’я переїхала в Долинську.
Знайомство Олени з родиною чоловіка
Жінка згадує, як її вразило знайомство з сім’єю чоловіка: великий квітник перед вікнами, доглянути садиба, хата з образами, які прикрашені яскравими та багатими вишивками. “У нас в домі теж було багато вишитих рушників, картин, фіранок. Бабуся гарно вишивала і я любила в дитинстві розглядати ці візерунки, думала скільки ж то часу потрібно, щоб створити таку красу. Але наші степові візерунки набагато стриманіші і скромніші. В Західній Україні вони вражають і різноманіттям яскравих кольорів і дуже складними та багатими на деталі орнаментами.
Коли я вперше до них приїхала, мама Ігоря вже не ходила, мала травму тазобедреного суглобу. Я заходила в її кімнату і ми з нею завжди довго розмовляли. Вона добре знала Святе письмо, постійно молилася. Її часто провідували священник, як місцевий панотець, так і польський ксьондз. Мама розмовляла польською мовою, багато читала і займалася самоосвітою.
Сім’я у них велика і жили дуже дружньо. Я вперше в цій родині відчула, що таке релігійна духовність. Що це не просто сліпе наслідування якихось обрядів та традицій. А вкладення в них глибокого змісту і сенсу, які притаманні ще нашим предкам".
З донькою любив слухати музику
Ігор спочатку працював у відомчій охороні, пізніше влаштувався на роботу в ДАІ. “Але довго не витримав він в міліції - із сумом згадує жінка. - Система була дуже корумпованою, боротися з нею одному було не під силу. Він говорив, що ця система або підімне під себе, або перетворить тебе на чудовисько. Він не хотів йти проти своєї совісті. Так його виховували батьки й цього принципу він дотримувався в житті”.
Для того, щоб забезпечити сім’ю почав їздити на заробітки. Це було здебільшого будівництво, працював в Києві та в Криму. Не боявся роботи і швидко опанував робітничі професії. Навчився гарно і якісно робити ремонти, працювати із сучасними матеріалами. Тож коли приїздив додому - то тут робота також знаходила його. Часто запрошували робити ремонти у квартирах, перепланування в будинках тощо. Та і у власному будинку та дворі Паславських все було зроблено руками Ігоря.
Дуже любив доньку Віку. У батька з донькою була особлива любов і дружба. Вони мали спільні уподобання в музиці, в книгах, фільмах. Любили разом слухати музику, обговорювати нові музичні треки чи пісні від улюблених груп і співаків. “Особливо любили вони західноєвропейську музику, - пригадує пані Олена. - Я на той час часто відвідувала церкву. У нас в місті була лише церква московського патріархату. Після проповіді я приходила додому і починала рідним розповідати те, що говорив панотець. А говорив він про шкідливість західноєвропейської музики, буцімто таким чином молоді вони пропагують наркотики, розпусту тощо. Ігор з Вікою лише переглядалися та нишком посміхалися з моїх моралістичних нотацій. Чоловік з дитинства слухав проповіді греко-католицького священника. Він дружив багатьма церковнослужителями, любив з ними говорити на різні теми. І якось сказав мені, що священик має навчати своїх прихожан любити і прощати, не тримати зла на людей. Не може називатися священиком людина, яка навчає ненавидіти і засуджувати інших”.
Вже як оселився Ігор в Долинській, то коли приїздив до рідного села, односельці називали його москалем. Зате в Долинській багато хто його звав “бандерівцем”. “Люди не розуміли, що це слово для нього було як комплімент, а не як образа, - зауважує дружина. - Любив рибалити. Як була можливість виїздив з моїм татом та ще одним другом на риболовлю. ніколи без риби не повертався. У інших бувало таке, що нічого не впіймають. У Ігоря завжди риба була”.
Дуже мріяв чоловік танцювати з донькою на шкільному випускному вечорі вальс. Довго тренувалися та репетирували з Вікою цей танець. Але не вийшло, бо якось дуже затягнулася офіційна частина випускного вечора. А потім пішов дощ, всю програму вечора довелося змінювати. Батько заспокоював Вікторію, що ще обов'язково станцюють разом вальс на доньчиному весіллі.
В АТО пішов добровольцем
Після Майдану у 2014 році Ігор повернувся із заробітків. Коли почалися заворушення на Донбасі - почав ходити до військкомату, щоб його взяли добровольцем. Якийсь час Ігорю відмовляли, мовляв, потрібні молодші. Як буде потреба - ми вас викличемо. Але він не зупинявся, продовжував їздити в Кропивницький та наполягав на тому, щоб його взяли добровольцем на службу. Дружині в тому навіть не зізнався. Одного разу повернувся додому і сказав, мовляв, буду збиратися - мене взяли. Жінка розповідає, як вмовляла Ігоря залишитися, говорила, що війна - це кров, смерть, брехня. А він відповів: “Я все це знаю і розумію. Діти йдуть воювати, а я маю сидіти і дивитися новини?! Я володію зброєю і мій обов’язок не допустити загибелі дітей”.
“Спочатку перебував в комплектувальному таборі в Канатовому, - продовжує розповідь Олена. - Там військовий аеродром, на ньому створили величезний табір до якого прибували добровольці із Полтавщини, Черкащини, Кіровоградщини. Зустрічали й наших земляків з Долинської. Я з братом моїм Сергієм кілька разів провідували його в таборі, привозили замовлення. Тоді ж не було ні якісного стройового одягу, ні взуття, все екіпірування теж самостійно шукали. Багато наших підприємців та фермерів долинських допомагали роздобувати всі ці необхідні речі, з коштами також допомагали.
Над кожним наметом був український прапор і написано звідки приїхали бійці, які в ньому живуть. Ми спілкувалися з багатьма із них, відчувалося, які вони всі вмотивовані. Потім приїхали військові капелани, їх також зараховували на службу. Кожному бійцю подарували шкіряний амулет із зображенням Архістратига Михаїла, покровителя українського козацтва”.
Ігоря Паславського зарахували до 42 батальйону територіальної оборони й вже в червні 2014 року вони виїхали безпосередньо в Донецьку область. Їхали на дуже старій вантажівці ГАЗ-66, перед тим її самостійно відремонтували. Дорога пролягала через Дніпропетровську область і Ігор розповідав дружині, як люди вітали їх на дорозі, виносили їжу, холодні напої, благословляли на Перемогу. Така підтримка не могла не надихати.
Основна їхня база знаходилася в Краматорську. Періодично бійці виконували бойові завдання в більш “гарячих” місцях - під Горлівкою, під Донецьком. Не було в підрозділі медика, пораненим першу допомогу надавали самостійно. Ігор мав навички з надання першої домедичної допомоги, бо в міліції періодично такі навчання проходили. Але інколи телефонував дружині, щоб отримати консультацію, як правильно накласти пов’язку, зупинити кровотечу, який укол потрібно зробити тощо.
“Тоді й аптечки волонтери формували й озброєння серйозного наша армія не мала, - пригадує те страшне літо 2014 року дружина. - Їх постійно обстрілювали з “Градів”, а у них зброя лише міномети, гранатомети та автомати”. Оскільки Ігор мав військове звання прапорщика, то його призначали командиром групи при виконанні бойових завдань. За віком він був старшим від багатьох бійців, молодь до нього прислухалася і він відчував відповідальність за життя й безпеку своїх підлеглих.
Коли чоловік приїздив у першу відпустку додому, то в розташування їхньої частини прилетів снаряд, якраз в те місце де спав Ігор. Побратими потім говорили: “Ти, прапорщик щасливчик. Згорів лише бронік та інше спорядження, аби не відпустка - то вже б тебе ховали”.
Під час того приїзду чоловік сказав дружині: “Оленко, це тільки початок. Це страшна війна, вони не зупиняться і прийдуть до кожного з нас”. У жінки тоді промайнула думка, що щось не те з чоловіком коїться. Мабуть, якісь проблеми з психікою. “Настільки ми були далекі від розуміння того, що це справжня війна, яка з часом може прийти до кожного, - згадує жінка. - А потім він проговорив, що дуже змінився, не впевнений, що ці зміни на краще. І мабуть, вже ніколи не зможе стати таким, яким був до цього”.
В одному з боїв чоловік отримав сильну контузію. Лікувався спочатку в госпіталі в Світлодарську, потім в Одесі. Тиск був у нього високий. А потім знову повернувся в стрій. Знову хвилювання дружини та очікування телефонних дзвінків.
Останній приїзд додому
До АТО Ігор був дуже життєрадісним чоловіком, любив вдалі жарти. Будь-яку неприємну, напружену ситуацію вмів розрядити жартом, підтримати людину коли їй важко чи боляче. Був оптимістом та життєлюбом. Про це розповідає брат Олени Сергій Чуприна.
28 лютого 2015 року Ігор Паславський приїхав додому у відпустку. Трохи відпочив, вийшов у двір поговорити та погратися з собакою. Коли дружина позвала його до телефону, повернувся і раптом впав головою на бетон. Олена підскочила до чоловіка, благала не вмирати, викликали швидку. Забрали до лікарні, поставили діагноз інсульт, стан стабілізували.Від удару потилицею утворився крововилив і сильний набряк. Потрібна була операція, в Долинській не було потрібних фахівців і обладнання, а транспортувати було дуже ризиковано. Місцеві лікарі зібралися на консиліум, тим обладнанням, яке мали в розпорядженні провели дослідження і зробили необхідну операцію. Коли Ігор прийшов до тями, то сказав дружині: “Більш за все боюся потрапити в полон або залишитися на все життя немічним калікою, краще вже померти”.
Олена переживала за стан чоловіка, її турбувало, що поруч фахівця з нейрохірургії і 8 березня вона викликала реанімобіль з Кривого Рогу. Ігоря відвезли до нейрохірургічного відділення. А наступного дня - 9 березня їй зателефонували і повідомили, що її чоловіка Ігоря Паславського не стало.
“Ці дні, коли він лежав в лікарні, - розповідає пані Олена, - стільки до нас людей приходило, всі пропонували допомогу, кошти на лікування. Розповідали, що знайомі з Ігорем по роботі, комусь він робив ремонт, комусь допоміг з чимось іншим. Наш волонтер з Долинської, нині вже покійний, Микола Гронт розповів, як віз допомогу бійцям і випадково заїхали на мінне поле. Зателефонував Ігорю і він допоміг йому вибратися з того місця. І це для них були буденні і звичні справи - щодня ризикувати своїм життям.
Ховали його 12 березня. В цей день було дуже тепло і сонячно. Вже десять років його немає з нами. 10 років звичайного життя, якого нам не дали прожити разом. Так само, як і всі українці втрачають роки свого життя, своїх рідних із-за чиїхось амбіцій та марнославства.
Біля нашого будинку вже плодоносить сад. Ми саджали його з Ігорем і мріяли, як наші онуки будуть їсти персики, яблука, виноград. Шкода, але онуки ніколи не побачать свого дідуся”.
