У своєму блозі долинчанка Зоя Петрикович розповідає реальну історію з життя. У нашому житті є безліч історій, які потрібно і важливо розказувати. Бо війна розставляє свої пріоритети. Хтось віддає останнє та ризикує власним життям, заради того, щоб Україна мала майбутнє. Хтось вважає, що війна все спише...
Але гарних людей більше і про них потрібно розповідати.
В будинку було дуже жарко... Повітря тяжке, сперте. Скрізь, на підлозі, підвіконнях, меблях було стільки пилюки, що можна малювати сердечка. Але все одно це була рідна домівка. Скільки мріялося поспати на справжньому ліжку, розкинувши руки...Не кидаючись кожні десять хвилин, не кутаючись в остогидлий спальник... Так просто в ліжку, а не в окопі чи наметі.
Але замість поспати пішов роздивлятися по будинку. 27 місяців... Стільки він не був удома. Дякувати сусідові, хоч скошує бур'яни в дворі та займає город.
Пробратися б тут... Витер рушником стола, кинув пакет куплених в супермаркеті продуктів. Та якось і їсти не хотілося... Готувати тим більше. Пройшовся по будинку. Пустка... Ніби в його душі, до самого серця розхристаної війною.
Раптом погляд зупинився на двох вудочках, що лежали в передпокої. Якось так захотілося поїхати до ставка, просто посидіти в березі, в тиші і спокої, медитуючи на поплавок.
Ставок недалеко, приїхав, став на старому місці, де колись так любив сидіти. Справа навіть зовсім не в рибі, то якесь химерне дійство. Сидиш. Дивишся знічев'я на поплавок. Відкушуєш кавалок з нерізаного колечка ковбаси... Потім відламуєш шматок від свіжого батона. Ковтаєш води...Господи, простої прохолодної води з колодязя. Ніколи не думав що і вода то буде розкіш...Клює! Клюєєєєє!
Десь співають пташки, над ставком сновигають серпокрильці, чи то на дощ, чи просто ловлять собі комарів. Оце відпочинок! За стільки днів, за стільки ночей.
В садку вже більше десятка карасиків. Вже подумки думаєш, що ж робити з уловом. Встаєш, змотуєш вудки, збираєшся додому. Недалеко на березі сидять двійко хлоп'ят з саморобними вудками. З заздрістю поглядають у мій бік, як я витягую одного за одним блискучих карасів з долоню завбільшки.
Складаю все в машину, збираюся вже їхати. Хлопці якось кидають погляд у мій бік.
— Хлопці! Ви якщо хочете, переходьте на моє місце. Там добре клюватиме. Сідаю в машину. Один з хлопців підбігає, майже притримує дверцята...
— Так, дядечку, ви ж вудки он забули...
Ой леле... Якось розморений тишею та спокоєм зовсім забув складені снасті біля ставка. Хлопці ж могли змовчати... Просто зачекати доки я вшиюся і забрати кинутий трофей. Але ж вони навіть думки такої не мали... Не спотворена собачим життям дитяча душа не могла собі дозволити взяти чужого. Навіть у такий спосіб — просто промовчати і воно твоє...
—- Хлопці. Беріть вудки собі, мені все одно ніколи рибу ловити — роботи багато...
—- Та не треба дядечку, вони ж дорогі. Мама дома скаже, що ми десь украли.
— А ви розкажіть їй все як було. Ваша мама не скаже... Вона повірить вам. Мама, яка має таких дітей, дуже мудра. Вона зрозуміє.
Ще довго з думок не виходили ті дітлахи... Їм з дитинства послана велика благодать. Не зазіхати на чуже, не дурити, не вивертатися на тому, що погано лежить. От за таких дітей ми і стоїмо там... За їхніх Мам. За їхнє майбутнє...В такі хвилини починаєш думати, що таки ще не все так погано. Щирі литячі оченята вселяють надію, що ми таки все здолаємо. МИ ПЕРЕМОЖЕМО.... Скільки б не довелося тягти...
