Як і обіцяв, він приїхав на день народження дружини (21 лютого) та сина (28 лютого). Та не так цього приїзду очікували дружина та діти…
Дитинство пройшло в селі Широка Балка
Народився Сашко 28 червня 1994 року в селі Широка Балка в сім’ї Наталі та Сергія Лаврівських. Не склалися у подружжя щасливі сімейні відносини й батьки Саші розлучилися.
Через деякий час мама повторно вийшла заміж, народилася в сім’ї молодша сестричка Ліза. Коли дівчинці виповнилося три роки, батьки поїхали шукати роботу в місті Комсомольськ (нині - Горішні Плавні), а Саша залишився жити у дідуся з бабусею в селі.
З сестричкою Лізою
Брат з сестрою бачилися лише на канікулах та під час батьківських відпусток: то Лізу привозили в село, то Сашка - в місто, до мами з сестрою.
В школу хлопчик ходив до сусіднього села Новогригорівка Перша. Вчителька молодших класів Оксана Мельниченко згадує про Сашу як дуже слухняного та дисциплінованого учня. “Він був не з тих дітей, що прагнуть до лідерства, щоб бути у всіх на виду, - розповідає вчителька. - Тримався завжди в тіні, навчався посередньо, але відчувалося, що ця дитина допомагає вдома по господарству. Таких дітей відразу видно. Добрий лагідний хлопчик, дуже любив тварин.
Клас в якому навчався Саша, був суто хлопчачим. От буває таке, коли в класі одні хлопчики чи одні дівчатка. Так я з ними й в футбол грала і в інші хлопчачі ігри. Якось пам’ятаю, грали ми з ними в набивного. Це коли коліном підбиваєш м’яч. А всі рахують. Хто більше наб’є - той переможець. І от дійшов м’яч до мене, я два рази підбила і відлетів той м’яч в бік, а учні мої стали навколо мене в коло і відбивають м’яч знову до мене і рахують мені бали й так кілька разів. Дуже розчулила мене тоді ця ситуація, що діти не хотіли, щоб їхня вчителька програла. Кожен з них в цю гру грає краще, але їм хотілося мене підтримати”.
Розповіла пані Оксана і про те, як одного разу Саша взяв чужу провину на себе. Вона точно знала, що він того не робив і Сашко про це знав, але піднявся і сказав, що це він. Зробив це, щоб не тримати в напруженні весь клас, доки винуватець не зрозуміє, що потрібно зізнатися. Він ніби демонстрував для однокласників, що бути чесним - це не страшно, що сказати правду набагато легше, ніж приховувати якісь свої гріхи.
Тетяна Крижановська, класна керівниця класу в якому навчався Сашко Лаврівський, розповідає, що це був звичайний хлопчик, який не прагнув чимось виділитися. Скоріше навпаки - старався, щоб його менше помічали, дисциплінований, спокійний та завжди врівноважений. Виховували його бабуся з дідусем і виховували добре - хлопчина був добросовісним та працелюбним. До будь-якої дорученої справи відносився відповідально, ніколи не відмовлявся від прохання вчителя, щось зробити. В навчанні був слабеньким, але старанним. “Та й хіба то головне в житті навчання? - говорить пані Тетяна, - головне, щоб людиною гарною виріс. Оцінки в школі на це не впливають. І приклад Олександра це дуже добре показує. Якось він до нас в школу заїжджав, вже з дружиною. Високий, стрункий з такою ж щирою посмішкою, як в дитинстві. Приємно, коли учні пам’ятають про своїх вчителів, не забувають провідати рідну школу”.
З сестрою
Турботливий брат
Сестра Ліза пам’ятає, як просилася, щоб Сашко взяв її з собою, коли йшов з хлопцями до клубу в сусіднє село. Але він щоразу відмовляв. Зате, коли він приїздив до міста, дівчинка відчувала себе мало не королевою. Бо ніхто образити її не смів - Сашко відразу ставав на захист сестрички. “Навіть, коли він знову повертався в село - в нашому дворі всі пам’ятали, що у мене є старший брат, - розповідає Ліза. - І якщо він приїде - то всі моїм кривдникам буде непереливки.
Я дуже зраділа, коли він після закінчення дев’ятого класу, переїхав до нас в місто і навчався в училищі на автокранівника. Він навчався й одночасно працював, але знаходив час для спілкування зі мною й друзями. З ним поруч відчувала себе дуже впевнено і вдячна, що він був поруч зі мною саме в підлітковий період, найскладніший в житті кожної дитини. Саша в цей період замінив мені й маму з татом, опікувався мною, з ним можна було поговорити на будь-які теми. Дідусь наш був дуже гарним сім’янином і ці якості він виховав у Саші. Сім’я та рідні люди для нього були на першому місці.
Навіть, якщо я в чомусь була неправа, то спочатку він захищав мене, а вже потім проводив зі мною виховну бесіду”.
Після закінчення Професійного будівельного ліцею міста Комсомольська здобув професії: машиніста автомобільного крана, водія (категорія С) та слюсаря з ремонту автомобілів.
На службі в армії підписав контракт
Потім, у 2013 році Олександра призвали до армії. Пів року проходив строкову службу в пожежній частині ПРТБ 169 старшим водієм в Кіровограді. У 2014 році підписав контракт із ЗСУ, якийсь час він ще продовжував служити в тій же частині й на тій же посаді.
Друг Олексій розказав, що познайомився із Сашком Лаврівським під час служби у пожежній частині: “Я потрапив до частини пізніше Олександра і він навчав мене всіх премудростей служби, правил роботи з пожежним обладнанням: користуванням, складанням, зберіганням. Не всім це дано: пояснити так, щоб новачок зрозумів і запам’ятав. Адже навчатися на пожежі буде запізно. Важливо освоїти цю науку до того, як доведеться виїздити для тушіння вогню”.
З коханою Людмилою
Хлопці швидко здружилися, Олексій був місцевим, з Кропивницького. Тож на вихідні міг бувати вдома. Часто запрошував з собою Сашка, новий друг відразу сподобався рідним хлопця - відкритий, щирий юнак, швидко знаходив спільні теми для розмови з будь-ким. “В такі дні я показував йому місто, - пригадує чоловік, - ми любили гуляти вулицями, познайомив його зі своїми друзями. Одного разу так, при спілкуванні в компанії, познайомилися із симпатичною дівчиною, з якою Саша почав зустрічатися, а пізніше й одружився.
Кохання та одруження
Дружина Олександра, Людмила Лаврівська розповіла, що познайомилася з Олександром під час навчання в Кіровоградському медичному коледжі. Багато однокурсників Люди мали знайомих та друзів серед військових і так через спільних знайомих, які збиралися компанією, вона познайомилася із Сашком Лаврівським: “Нам тоді було по 20-21 роки й в нашому оточенні більшість хлопців поводили себе досить легковажно, ще вітер в голові більшості з них гуляв. В них не було серйозних планів на майбутнє і Саша на цьому фоні мене вразив своєю розсудливістю, виваженістю та мудрістю, як для свого віку.
Почали зустрічатися, на літо я поїхала додому на канікули, але продовжували спілкуватися телефоном. В цих розмовах ми краще пізнавали один одного, зрозуміли що маємо спільні вподобання в музиці та фільмах. Саша говорив, що не може дочекатися кінця канікул, щоб ми могли знову зустрітися.А вже на останньому курсі вирішили жити однією сім’єю, винайняли квартиру. Поки я жила з дівчатами в гуртожитку, то ми не дуже заморочувалися із готуванням страв. А з Сашею на вихідні ми часто готували їжу на кілька днів, йому це подобалося і вмів готувати дуже смачно. Чогось навчився від бабусі, якісь цікаві рецепти знаходив в Інтернеті. Я, наприклад, дотепер не можу повторити його макарони по-флотськи. Здавалося б що страва ця не надто складна, але у Саші вона виходила просто неперевершеною.
Сашко з Лізою і бабусею Танею
Дуже любив риболовлю і впійману рибу обробляв та готував самостійно, бо я рибу не дуже люблю їсти. А чистити її та обробляти завжди відмовлялася. І Саша робив все самостійно, випробовував нові рецепти, щуку навчився дуже смачно готувати. Це була його фірмова страва і рецепт приготування тримав в секреті”.
Жінка згадує, що першою з його сім’ї, з ким Саша її познайомив - була бабуся Таня: “Це чудова жінка, у нас з перших хвилин знайомства з нею склалися дуже теплі й щирі відносини. І в Сашиних розповідях бабуся з дідусем були завжди на першому місці, бо більшу частину свого життя він жив саме з ними. Потім повіз знайомитися в Комсомольськ до мами з сестрою, які теж дуже добре мене прийняли”.
Одружилися молоді люди 07.07.2015 року, далі Олександра забрали на навчання та злагодження в Миколаївську область на військовий полігон “Широкий Лан”. Після навчання в складі 37 окремого батальйону 2-ї мотопіхотної роти його перевели в зону АТО для оборони міста Павлополя поблизу села Чермалик.
Служба в АТО
Восени 2015 року Олександру з побратимами довелося зайти на територію ворога, щоб визволити групу українських бійців, які потрапили в засідку. Після вдало проведеної операції отримав звання молодшого сержанта та медаль “За обов’язок виконаний з честю”.
Вже в листопаді 2015 року Люда подарувала коханому чоловікову донечку Варвару. служив Олександр до 2018 року. Дружина розповідає, що за цей час він додому приїздив лише 6 разів: “Але в мене постійно було відчуття, тотальної підтримки в усьому. Я знала, що в мене є чоловік, який здатний розв'язати будь-які проблеми нашої сім’ї. Попри те, що його довго не було поруч, що він був десь далеко фізично, але думками завжди разом з нами й ми це відчували”.
Коли чоловік повідомляв про свій приїзд, то Варя, хоч і маленькою була, не лягала спати - чекала татка, коли він приїде. Яким би пізнім не був його приїзд - вона не засинала, бігла йому назустріч, обіймала та раділа, що нарешті сім’я їхня разом.
За оборону села Новоселівки та бойові дії під Волновахою у 2016 році отримав звання сержант і його перевели на посаду головного сержанта роти.
Побратим Дмитро розповідає, що довелося йому служити разом з Олександром Лаврівським і під час АТО і потім під час повномасштабного вторгнення. Згадує чоловік, що Лаврівський позивний “Лавр” був першим, хто зустрів його в підрозділі до якого його прислали як підкріплення. “Мене поставили до нього помічником гранатометника і так вийшло, що дуже здружилися з “Лавром”. Завжди трималися з ним поруч: як на бойових позиціях, так і у вільні хвилини, - розповідає Дмитро. - Так сталося, що спочатку я його з пораненням витягав з бою на собі. Пізніше він мене витягав з майже аналогічним пораненням. Підсміювався, мовляв, бачиш як воно Дімон виходить - спочатку ти мене рятуєш, потім я тебе. Дуже любив свою сім’ю: постійно розповідав про дружину, про дітей. Я першим дізнався про перші кроки та слова його дітей, всі думки та хвилювання Сані були завжди з його сім’єю. Сашко був дуже патріотичним хлопцем та мав він якусь внутрішню силу”.
Весною 2017 року за оборонні дії в зоні АТО поблизу села Старогнатівки здобув звання старшого сержанта й отримав медаль від військового капелана “За жертовність і любов до України”. В жовтні 2017 року демобілізувався після закінчення контракту.
Щасливі разом
Люда з донькою жили в Карлівці у бабусі, це село неподалік Кропивницького. Після демобілізації Саші, подружжя ще з пів року жили там, але знайти роботу поблизу важкувато і вони вирішили переїхати до Горішніх Плавнів. В місті завжди більше перспектив знайти нормальну роботу, житло і там живуть близькі родичі чоловіка.
Спочатку квартиру винаймали, доки шукали підхожий варіант, щоб придбати власну. В цей час Олександр працював на підприємстві “Полтава-Автокоплект” слюсарем з ремонту дорожньо-будівельних машин і тракторів. Ніколи не відмовлявся від підробітків, хапався за будь-яку роботу, щоб сім’я була забезпеченою. Дуже любив техніку, розбирався в ній і робота знаходила його: вмів багато чого робити власними руками, робив це якісно та швидко.
“Ми тільки почали жити як сім’я, - згадує Люда, - тішилися з кожної покупки. Поїхали разом в нашу першу сімейну подорож. Відпочивали на Чорному морі, в Скадовську. Там море мілке і це добре для дітей. Побували на острові Джарилгач. Дорога через Миколаївщину була дуже поганою. Ми з Варею намагалися не відвертати увагу тата. Бачили який він напружений. Зате відпочинок перевершив наші сподівання: гарна погода, тепле море, білосніжний пісок, морська прогулянка катером, дельфіни. Стільки вражень залишилося… Шкода, що ця подорож стала у нашої сім’ї першою й останньою.
Потім народився Артемко. Він у нас хлопчик-поспішайчик, народився передчасно. Ми з ним довго лежали в лікарні. Саша в цей час залишався з Варею: водив її до садочка, готував вбрання до свята 8 березня. І справився з цими обов’язками на відмінно".
Саша мріяв про сина. Він пропустив час, коли Варя була маленькою. Тому прагнув його компенсувати з Артемком. Вставав вночі, коли син плакав, готував суміші, перевдягав. А вранці ж знову на роботу. Люда розповідає, що намагалася протестувати, бо чоловік теж має виспатися. Але він не погоджувався, мовляв, і так багато свого батьківства пропустив з донькою і хочу надолужити це із сином.
Коли дружина хворіла - то чоловік міг підмінити її на кухні, щоб нагодувати сім’ю. “Нечасто він брався за куховаріння. Але щоразу нас дивував своїм вмінням готувати їжу смачно і швидко. Із задоволенням це завжди робив”, - зазначає дружина.
Щасливе сімейне життя обірвалося в один день - 24 лютого 2022 року. Вже 25 лютого Олександр Лаврівський вирішив добровольцем стати на захист України. Тому що мав досвід бойових дій, тому що як батько та чоловік мав захищати свою сім’ю.
Старший сержант Олександр Лаврівський приєднався до свого 37 батальйону. Він хотів воювати з тими побратимами, яких вже знав і яким довіряв.
Побратим Дмитро пригадує, як “Лавр” підтримував товаришів по зброї. Щоразу, коли було важко говорив: “От сьогоднішній день переживемо і завтра вже буде легше. От тільки б нам пережити цей сьогоднішній день”.
Друг Олексій розповідає, що пару разів з пораненнями Олександр лежав в госпіталі в Кропивницькому. Провідував його в цей час сам і також, коли Люда з дітьми приїздила провідати чоловіка - пропонував їм місце для ночівлі вдома. Організовував можливість родині зустрітися в домашніх умовах, щоб діти могли поспілкуватися з батьком, пограти в якісь ігри та відчути себе сім’єю.
В січні 2023 року отримав нагороду від Головнокомандувача Залужного - почесний нагрудний знак “Сталевий хрест”.
Загинув гранатометник старший сержант Олександр Лаврівський 20 лютого 2023 року поблизу села Ягідне на Донеччині під час штурму противником наших позицій. Чоловік під час розвідувального маневру отримав тяжке поранення, вчасно вивезти з поля бою не було можливості.
Напередодні Олександр обіцяв дружині, що приїде в коротку відпустку на її день народження (21 лютого) і побуде вдома, щоб встигнути привітати й з днем народження і сина (28 лютого). І він приїхав, але не так, як цього очікували кохана дружина і діти.
“Не встигли ми натішитися нашим сімейним життям. 8 років разом - це дуже мало. Варя добре пам’ятає батька, в неї фото і є спогади про рибалку, атракціони, відпочинок на морі, спільні ігри. В Артемка таких живих спогадів немає, тільки світлини й те, що ми йому розповідаємо про Сашу. Він не вірить в те, що тато став зірочкою на небі. Вірить в його повернення - з сумом розповідає жінка. - Нам його дуже не вистачає, поки Саша був живий, я була впевнена, що все у нас буде добре. З ним зникла ця впевненість. Але нас підтримують його друзі, постійно телефонують, цікавляться чи все у нас добре”.
На подвір’ї школи в селі Новогригорівка Перша школярі висадили Калинову алею пам’яті на честь колишніх учнів, які віддали своє життя в боях з окупантами. Серед них є деревце, яке присвячено Олександру Лаврівському. Збережемо пам’ять про кожного з воїнів, які відстоювали незалежність.
Нагороди Олександра Лаврівського
