Олександр Катібенко запам’ятався односельцям роботящим та привітним чоловіком. Де б він не з’являвся - робота починала кипіти. Бо він своїм прикладом, жартами та примовками ніби додавав всім запалу та енергії.
Єдиною люблячою людиною, після смерті мами, лишилася бабуся
Народився Олександр в Кривому Розі 5 червня 1986 року. Його мама була родом із села Суходільське, тут жила бабуся і хлопчик часто приїздив сюди з батьками на вихідні та під час відпусток і канікул.
Мама померла коли Сашкові було лише 12 років, батько не надто переймався вихованням та піклуванням про сина.
Сашко в дитинстві
Єдиною рідною люблячою людиною для хлопчика залишилася бабуся. Доки навчався в школі, то кожні вихідні та канікули Саша проводив в Суходільському. Завжди до останньої хвилини відтягував повернення додому.
Після закінчення 9-го класу хлопчик і зовсім переїхав до бабусі. І тут в селі почав працювати. Звісно, що неповнолітньому хлопчику влаштуватися на роботу було неможливо. Проте, в селі завжди робота знайдеться: комусь дрова порубати, десь ділянку скопати, щось полагодити чи відремонтувати. І роботящого жвавого хлопчика односельці гукали на допомогу та віддячували за роботу грошима. Олександр завжди охоче брався за будь-яку роботу, нікому не відмовляв.
А вже після досягнення повноліття почав з односельцями їздити по заробітках, здебільшого на будівництво.
На побачення до коханої ходив через заметіль та люті морози
В Суходільському познайомився і зі своєю майбутньою дружиною - Світланою. Дівчина жила в сусідньому селі, в Новогригорівці Першій. В Суходільське приїздила велосипедом до родичів. Односелиця Надія Сита пригадує: “Ще дітьми разом гуляли на вулиці, Саша теж в нашій компанії був. Завжди веселий такий, багато жартував. Хлопці його “Катібом” прозвали, від прізвища Катібенко. Ніби й прізвисько, але водночас необразливе. Свєта, коли до родичів приїздила - то також з нами гуляла. Пізніше вони з Сашком почали зустрічатися. Згодом Світлана почала окремо від батьків жити вже в Суходільському. Пам’ятаю, що він на побачення з нею бігав навіть в заметіль та люті морози”.
Він завжди був у роботі
“У 2010 році ми одружилися, - розповідає Світлана Катібенко. - Спочатку жили разом з Сашковою бабусею. Але згодом придбали власну хату. Чоловік весь час пропадав на заробітках, все старався, щоб наша сім’я була всім забезпечена. Та навіть як і приїде додому, то в хаті не всидить - весь час в роботі. Якщо вдома все переробив - у сусідів питає, мовляв, чим вам допомогти”.
Навіть згадати важко жінці ті хвилини, коли чоловік дозволяв собі просто посидіти перед телевізором. Бо навіть в хаті він щось постійно майстрував чи ремонтував.
“Коли я вагітною була, то так вже оберігав мене, - пригадує жінка. - В мене обидві вагітності були важкими. Якби не Саша, не його постійна присутність, підтримка та допомога - не знаю чи виносила б я дітей. В лікарні в Кропивницькому лежала - так він щодня приїздив. З роботи прийде - і до мене їде, чогось смачненького привезти, гроші та ліки. І так щодня”.
“Дітей своїх дуже любив і доньку Юлю, старшеньку і сина Владислава. Коли син народився - то дуже з того тішився Сашко, - пригадує Надія Сита. - Все говорив, мовляв, помічник мій росте”.
З дітьми
Коли приїздив Олександр додому, то старалися хоча б кілька разів виїхати сім’єю на природу для відпочинку. Для того, щоб смажити на вогні м’ясо сам змайстрував барбекюшницю. Дуже любив рибалити,
Олександр багато чого вмів робити власними руками, любив працювати з деревом і з металом. Коли перебував вдома - наймався до фермерського господарства. На заробітки їздив і за кордон і по Україні, здебільшого працював на будівництвах.
Директор фермерського господарства «Відродження» Валерій Булавка відзначає, що Олександр Катібенко часто працював у них на сезонних роботах. «Дуже відкрита та щира людина, товариський, робота горіла в його руках. І сам працював завжди «з вогником» і інших вмів заохотити," - пригадує пан Валерій.
“Прийшла і моя черга взяти зброю в руки”
“Коли прийшла повістка, на початку липня 2023 року - Саша не намагався сховатися, чи якось відкараскатися, - пригадує дружина. - Сказав, що все одно комусь потрібно воювати, значить і моя черга прийшла це зробити. А він же і в армії навіть не служив”.
“Коли ми прощалися з Сашком він сказав, мовляв, був би живий дід, ні за що не повірив, що онуку доведеться воювати за незалежність України з росією”, - пригадує сусідка та кума пані Надія.
з побратимами
Олександр спочатку проходив навчання, Світлана з дітьми провідували свого татка. Потім відправили його на Харківський напрямок фронту. В серпні з пораненням лежав у госпіталі, знову дружина з дітьми були поруч та підтримували чоловіка і батька. Після одужання, навіть без відпустки, Олександра відправили в частину, яка стримувала ворога в постійних боях.
Загинув Олександр під час мінометного обстрілу ворогом наших позицій поблизу Синьківки на Харківщині 22 жовтня. “В п’ятницю, 20 жовтня ми з ним розмовляли по відеозв’язку, - пригадує Світлана. - Він попросив показати йому дітей, поспілкувався трохи з ними. Попросив не телефонувати йому, він набере мене сам, коли буде можливість. А в неділю мого чоловіка не стало”.
в госпіталі
Побратими розповідали, що під час першого вибуху він отримав сильну контузію, а осколками від другого - поранення в голову, несумісні з життям.
Назавжди в пам’яті побратимів, односельців та рідних залишиться Олександр Катібенко веселим, щирим, товариським, повним ентузіазму та життєвої енергії.
Командир військової частини відзначає, що солдат-гранатометник другого механізованого відділення з позивним “Беха” Олександр Катібенко відзначався сумлінністю у виконанні поставлених бойових завдань, ворога не боявся, в бою прикривав товаришів, в ході бою не розгублювався, тримав себе в руках і підбадьорював побратимів.
“І сьогодні мені здається, що він десь на заробітках, - плаче Світлана. - Мабуть, ніколи не змирюся з думкою, що війна забрала його від нас назавжди”.
