Юрія Білякова в Долинській та Молодіжному більшість людей знала, як відповідального майстра з ремонту квартир. З будь-якої квартири він вмів зробити лялечку, при цьому враховував всі забаганки господарів.
Дитинство пройшло в селі Рівне
Народився Юрій Біляков в Новгородці 25 серпня 1971 року. Так вийшло, що його дитинство переважно пройшло біля бабусі в селі Рівному поблизу Новоукраїнки - у мами з з батьком Юрія не склалися стосунки. Оскільки в Новгородці рідних не було і жінці ні з ким було залишати дитину, то її мама запропонувала сина на перших порах залишити біля неї. З часом жінка вийшла заміж і в сім’ї народився ще один син. Юрась всі канікули проводив у мами з її новою сім’єю, у них були гарні, добрі відносини. Проте жити продовжував з бабусею, мовляв, їй же також потрібна поміч і залишатися їй одній буде дуже сумно.
Двоюрідний брат Юрія Сергій Львов розповідає, що їхня прабабуся Мотря була шляхетною панянкою, яка під час впровадження столипінських реформ, добровільно поїхала з міста до села навчати дітей й дорослих грамоті. З часом вийшла заміж за заможного селянина, який мав млина. Під час колективізації родина піддалася розкуркуленню. Але збереглася в їхній сім’ї традиція навчати дітей музиці, мистецтву. Також діти успадкували від своїх предків вольовий характер й цілеспрямованість в досягненні мети. “Пам’ятаю, що такими були і наша бабуся, й мама, й тьотя Таня, Юрина мама, - згадує чоловік. - Всі вони займали керівні посади і здавалося, що в цьому полягає їхнє призначення. Бабуся очолювала будинок культури в Рівному, тож постійно була на видноті. Вона організувала чудовий хоровий фольклорний колектив, відомий своїми виступами і в області, і в Україні, керувала багатьма гуртками при клубі і майже усім культурним життям села.
Юрина мама теж була дуже активною діячкою в сфері культури в Новгородці і мені здається, що розлучилася вона з Юриним батьком, скоріш за все тому, що була дуже вимогливою до людей, які її оточували. Юра постійно відчував тиск з її сторони, та розумів, що в чомусь не відповідає її вимогам чи стандартам. Можливо тому і вирішив, що з бабусею йому буде комфортніше жити. Він теж вмів себе гідно подати, міг говорити на сцені невимушено на будь-які теми - це не кожен може. А Юра проводив концерти, святкові вечори без будь-яких папірців з заготовленим сценарієм. Після закінчення школи навчався ще в Новгородці в училищі, грав в вокально-інструментальному ансамблі. Я не знаю чому він не пішов далі навчатися, з нього точно вийшов би діяч культури: музикант чи артист”. Сергій розповідає, що Юра завжди відзначався фантазією, був ініціатором багатьох дитячих забав та витівок. Але вмів і чесно визнати свою провину, ніколи не відмазувався та не звалював її на інших. Вже тоді відчувався його дар чи хист до того, щоб керувати людьми, вести їх за собою.
Пригадує Сергій, що Юра завжди його возив на велосипеді, був випадок, коли він на ходу намагався заскочити на багажник і вийшло це невдало - спиною заїхав в кювет. Отямився вже вдома, коли Юра з сестрою Сергія обробляли йому обідрану спину та разом дули на неї, щоб не було так боляче.
Мама Юрія працювала в управлінні культури, сама добре грала на різних музичних інструментах, її чоловік був керівником духового оркестру. Юрась теж навчався музиці і коли приїздив до Новгородки - то жодне свято в місцевому Будинку культури не обходилося без нього: хлопчик добре співав, танцював, читав вірші, грав на різних музичних інструментах. Його завжди випускали на сцену першим, він не боявся великої кількості людей, що сиділи в залі та вітали його оплесками.
Свою долю знайшов в Молодіжному
Ну а коли вже закінчив школу, то переїхав в Новгородку і якийсь час до армії жив і навчався там. В армії довелося служити йому в Військово-морському флоті в Мурманську. Після повернення влаштувався працювати на цукровий завод в селищі Молодіжне. Працював помічником водія тепловоза, заочно пройшов навчання. У вільний час грав та співав в місцевому вокально-інструментальному ансамблі на танцювальних вечорах, а також на запрошення грали на весіллях, проводжаннях до армії та інших святах, куди їх запрошували.
Там же в Молодіжному і познайомився з майбутньою дружиною Людмилою. У Люди вже був не досить вдалий досвід сімейного життя - шлюб розпався і жінка виховувала сина Артема. Юрій сприйняв сина як рідного, між ними відразу встановилися довірливі приятельські відносини. А трохи згодом народилася і донька Віолетта. “Дуже любив він свою сім’ю і дітей, - згадує Люда, - Віола зовсім малесенькою була, завод вже перестав працювати, у нас бувало, що тижнями світла не було, їжу готувати доводилося на вогнищі за будинком, дитина день з ніччю перепутала і відмовлялася вночі спати. А він свічку візьме і сидить біля неї, казки їй сам складає, розмовляє, хоч сам зі зміни прийшов стомлений. Навпаки, мене відсилає спати”.
Початок 90-х років та незалежності нашої держави позначився тим, що різко зросли ціни на енергоносії і продукція багатьох підприємств виявилася неконкурентоспроможною на ринку. Так і цукровий завод в Молодіжному поступово знижував об’єми виробництва, бо возити цукрові буряки за багато кілометрів від заводу ставало невигідним. Зрештою підприємство збанкрутувало, люди втратили роботу і почали шукати місця де можна заробляти гроші. Юрій поїхав до Києва влаштувався там на будівництво, багато працював. Донька Віолетта пригадує, що батька не було вдома по півтора-два місяці. Приїздив на тиждень додому, а потім знову їхав на роботу. “Але той тиждень, що він був вдома ми проводили дуже активно, - згадує жінка. - Їздили в Кропивницький, в дендропарк, ходили в кафе, в кіно. Тато нас завжди старався якось розважити або ми їхали до нього в Київ і там гуляли містом, шопінгували з мамою, відпочивали. Ми не дозволяли собі дорогих відпочинків на морях чи на закордонних курортах, але вдома часто виїжджали на природу з традиційними шашликами. Мабуть кожна дитина скаже, що її тато найкращий. Мій батько залишився для мене ідеалом батька і дідуся. Яким би він стомленим не приходив додому, а робота на будівництві важка, вона виснажує фізично, він завжди знаходив час і сили, щоб затіяти з нами якусь гру. Пізніше, вже з онуками він грався в хованки, ганяв м’яча на вулиці, завжди цікавився їхніми справами”.
Людмила Білякова розповідає, що працюючи на будівництві чоловік освоїв кілька будівельних професій і вмів самостійно відремонтувати квартиру чи будинок в будь-якому стані. Тож, коли вже припинив виїжджати на заробітки, то успішно працював вдома, виконував ремонти квартир і будинків на замовлення як в Молодіжному, так і в Долинській. “Його багато людей в нашій громаді знають саме по ремонтам, - розповідає жінка. - Адже люди один одному передають та рекомендують гарних майстрів, які відповідально відносяться до роботи, працюють сумлінно та якісно. Жодного разу не було від замовників скарг чи нарікань на те, що щось було зроблено не так, лише слова вдячності”.
Ще жінка розповідає про те, якою повагою користувався її чоловік серед земляків. І в той же час сам відносився до людей з пошаною і повагою - ніколи не відмовляв в їхніх проханнях щось підправити, відремонтувати, яким би зайнятим він не був. “Бувало, що стоїть він на будівельному риштуванні, утеплює квартиру на другому поверсі, - розповідає жінка, - йде в цей час бабуся, ой, мовляв, Юрасику ти мені так потрібен. Він спускається з риштування, вислуховує бабусині проблеми, обіцяє зайти до неї ввечері. Знову піднімається наверх, тільки приступив до роботи, вже друга бабуся знизу кричить, що він їй потрібен і знову він спускається. Ніколи нікому грубого слова не сказав”.
Останній рік перед повномасштабним вторгненням Юрій працював в агрофірмі “Долинка”, очолював будівельний підрозділ. Як і в його мами та бабусі були у Юрія здібності до керування людьми.
Повномасштабне вторгнення
Людмила пригадує, що про війну дізналася від Юрія. “О шостій годині ранку він розбудив мене і сказав: “Люда, почалася війна. І це не жарт”, - розповідає жінка. - Я довго не могла отямитися, не могла в це повірити. А ще він тоді додав, мовляв, якщо треба - я піду воювати. Я плакала і говорила, що не відпущу його. В середині лютого 2023 року Юру викликали до військкомату, ми з Віолою плакали, просили не йти. Але він нам сказав, що це питання не обговорюється, він пройшов медичну комісію і в той же день його забрали на службу".
Сергій Львов розповідає, що після того, як Юра виїхав з Рівного, вони втратили зв’язок один з одним. Сергій часто згадував свого двоюрідного брата і коли з’явилися соцмережі, то неодноразово намагався його розшукати ще через популярні тоді “Однокласники” та інші ресурси для пошуку і спілкування. “Знайшов його вже аж тоді, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, - згадує Сергій, - зв’язався з ним і довго тоді розмовляли. Я почув його голос і здавалося, що не було тих сорок років розлуки. Пам’ятаю, що Юра сказав, мовляв, як мобілізують - то буду воювати. І він так і зробив, хоча й розказував пізніше, що пропонували йому залишитися в місцевій теробороні чи при ТЦК. Але він відповів, що то несерйозно, інші воюють, чому він має ховатися.
Пройшов навчання, отримав звання молодшого сержанта, командував взводом. Пізніше я розмовляв з його співслужбовцями, і зрозумів, що Юрія цінували за його людяність, за справедливість і чесність. Часто бійці зі своїми проблемами йшли не до ротного, а до нього і він кожному намагався допомогти і знайти рішення цієї проблеми. І це багато про що говорить - для своїх бійців Юрій Біляков був як батько. Була в нього і життєва мудрість, людяність, вміння тримати себе в руках, такі якості завжди помічають та оцінюють в колективах".
Юрія Білякова разом з побратимом було нагороджено нагородою від Президента орденом “За мужність” ІІІ ступеню. В їхньому підрозділі це була перша нагорода такого рівня. Отримав він її цілком заслужено - вдвох із розташування частини вони винесли на руках ворожий КАБ, який не розірвався. Треба мати неабияку мужність і розуміння того ризику на який себе наражаєш, а також того, якою загрозоюу для всього оточення була та бомба.
Дружина про цей випадок дізналася лише зі ЗМІ, коли чоловікові призначили нагороду, бо нічого з того що відбувалося з ним у війську він не розповідав, щоб рідні якомога менше хвилювалися за нього.
Службу проходив в Бериславі на Херсонщині в окремому кулеметному взводі 412 батальйону, військової частини А4845. Це місто з листопада 2022 року постійно знаходиться під ворожим вогнем, за рік всього лиш два рази бачився зі своєю сім’єю й то лише на кілька годин. Дружина все запитувала про відпустку, а він запевняв її, що скоро буде і в нього відпустка, ось, мовляв, всі мої хлопці побувають вдома, після них і я піду. Бо вони, мовляв, молоді, дуже за домом сумують, а я як більш витривалий вже піду після них. Планував приїхати в лютому 2024 року, після народження ще однієї онуки - доньки Артема. Але не судилося…
“Вживу з Юрою ми побачилися в Бериславі, - розповідає Сергій Львов. - Я за фахом психолог і від початку війни багато волонтерив, також проходжу службу в якості капелана. Я вже знав, що він служив на Херсонському напрямку, якось по службі і мені довелося туди поїхати і біля Берислава я набрав його номер. Виявилося, що він якраз в цьому місті перебуває. Багато він мені розповідав про своє життя, своїх рідних, про сім’ю. Я бачив як він любить свою родину, як за ними сумує”.
22 січня 2024 року їхній підрозділ отримав наказ передислокуватися на Донецький напрямок. Коли проїжджали через Кривий Ріг, Юрій прислав дружині відео, в якому говорить, що в цьому місті проживає наразі моя донька, але я, мовляв, не можу до неї заїхати навіть на хвилинку. Віолетта, як дізналася про це, відразу ж написала батькові, чому він не дав їй знати, щоб побачитися хоча б на п’ять хвилин, обійняти його та разом випити чашку кави.
“Сотні разів він за цей час міг загинути від вогню ворога, тому що перебував у місті, яке постійно обстрілювалося, - говорить капелан Сергій. - Але так склалося, що смерть спіткала його на мирній трасі за Кривим Рогом, далеко від ворожих КАБів. На слизькій дорозі автівка, в якій їхав Юрій Біляков і ще троє його побратимів потрапила в аварію. Ця поїздка стала для них фатальною”.
“Коли Юру ховали, - згадує дружина, - то одна бабуся, прийшла на поховання на милицях. Сказала, що майже не виходить з дому, але не може пропустити прощання з такою світлою та душевною людиною, як Юрій. Артем мало не щодня провідує могилу батька, все не може відпустити його від себе, змиритися з тим, що Юри вже немає з нами…”
