Повномасштабне вторгнення Юрій зустрів перебуваючи на роботі за кордоном. Коли на контрольно-пропускних пунктах стояли багатокілометрові черги біженців на виїзд з країни, чоловік повертався в Україну.
Він був єдиною та бажаною дитиною в сім’ї
Юрій Москаленко народився 9 грудня 1980 року в Долинській. Він був пізньою, єдиною та бажаною дитиною. В сім’ї Тетяни та Івана Москаленків перша дитина померла відразу після народження і була дуже висока ймовірність того що і друга вагітність може закінчитися погано. Проте подружжя мріяло про дітей і жінка наважилася на народження другої дитини попри всі попередження лікарів. “Ця дитина для нас була як подарунок долі, - розповідає пані Тетяна, мама Юрія. - Мабуть, між нами був якийсь енергетичний зв’язок, бо я завжди відчувала, якщо з сином траплялися якісь неприємності”.
Хлопчик був дуже активним, життєрадісним, мав багато друзів. В будинку, де проживало подружжя, кілька сімей мали дітей приблизно одного віку, тож у дворі постійно крутилася дитяча компанія.
Юрик активно займався спортом, ходив на волейбольну та баскетбольну секції. В дев’ятому класі пішов до хореографічного ансамблю “Веселка” і хоч це вже досить пізно для навчання хореографії, проте у нього було бажання навчитися танцювати й він таки свого досяг.
Однокласниця Наталка Валова пригадує що вона в шкільні роки більше дружила з хлопцями й одним з її найкращих друзів був саме Юра. В школі він був дуже непосидючим, проте навчався добре, бо його батьки дуже слідкували за навчальним процесом і не дозволяли запустити навчання. “Він був добре вихованим хлопчиком, проте у всіх у нас в дитинстві бувають випадки, коли ми порушуємо правила. І у нас була така історія. В 1991 році по телевізору почали щосуботи показувати Діснеївські мультики. Ми тоді ще навчалися у суботу, а мультики подивитися дуже кортіло. І почали пропускати уроки та бігати до Юрка додому їх дивитися, бо він з нас найближче до школи жив, - пригадує однокласниця. - А ще, коли його батьки приїздили із заробітків чи хтось з родичів привозив якісь гостинці - то він завжди ділився ними з друзями. Дев’яності роки були тяжкими для багатьох родин в Долинській. Люди просто не могли собі дозволити купувати дітям якісь ласощі. А Юрі було приємно, що він може чимось поділитися, когось пригостити”.
Пані Тетяна виховувала сина так, щоб той всі конфлікти вирішував мирним шляхом, мама запевняла, що добре слово, приязна усмішка, бажання дружити здатні вирішити будь-які конфлікти. Але був період в житті сім’ї, коли батьки поїхали на заробітки до росії, в Норільськ, за полярне коло. Працювали там цілий рік, тож і сина забрали з собою. Хлопчику довелося ходити до школи й клас не дуже привітно зустрів новачка. Хлопчаки почали випробовувати Юрка, прискіпуватися до хлопця. Так вийшло що прийшов він дуже засмученим зі школи й мами вдома не було, зате був батько. Тато побачив, що з сином не все гаразд і почав розпитувати що сталося. А потім сказав: “Подивися які в тебе міцні та сильні руки, не дозволяй себе ображати. Не хочуть миру - дай їм відчути свої кулаки. Повір - коли відчують твій удар, вдруге не захочуть тебе провокувати”.
“І так воно й сталося. Приходить наступного дня мій син до мене на роботу в лікарню, - розповідає мама, - а в нього рука вже в гіпсу. Розповідає, мовляв, з такою силою відповів однокласнику, що собі руку зламав. Але нарікань на сина від однокласників не було, як і він більше не говорив про переслідування з їхнього боку. Сам потім частенько згадував цей випадок, що інколи сила допомагає вирішити конфлікт та налагодити дружні відносини”.
Дуже подобалося йому там в Заполяр’ї: незвичні для нас полярні ніч та день, північне сяйво, природа того краю. Юра багато читав, захоплювався пригодницькою та фантастичною літературою. В школі навчався добре, з улюблених предметів були математика, хімія, фізика, історія. Улюблений письменник - Олександр Дюма. Самостійно освоїв гру на гітарі, дуже сподобалося йому підбирати мелодії до пісень, хоча сам майже не співав.
Робота в міліції
Після школи хлопець навчався в Кіровоградському юридичному інституті, потім в Харківському університеті імені Сковороди на юридичному факультеті. Батьки дуже сподівалися, що син працюватиме юристом чи адвокатом, але кабінетна робота з паперами була не для нього.
З дружиною Юлею
Після закінчення вишу, у 2003 році, юнак пішов працювати в міліцію. Починав з дільничного інспектора, потім був керівником дільничних інспекторів, оперуповноваженим сектору карного розшуку, начальником сектору карного розшуку. Своїх останніх два роки роботи в міліції виконував обов’язки заступника начальника міліції по громадській безпеці.
Тут же на роботі зустрівся і з майбутньою дружиною. Юля потрапила на стажування в Долинський райвідділ міліції у 2005 році. “Тоді жінок в міліції було дуже мало, і ось на восьме березня начальник райвідділу привіз ціле відро квітів, щоб привітати жіночу половину колективу. І я побачила, що Юрчик першим підбіг до того відра, відібрав квіти та поспішив саме до мене, щоб ніхто з інших хлопців не встиг поздоровити мене раніше, - пригадує Юля Москаленко, дружина Юрія. - Він і раніше мені подобався, а тут першим привітав мене і запросив до кафе. Почали зустрічатися і зрештою одружилися. А через рік в нас народився син Назар”.
“Дуже бабусю він свою обожнював, мою маму, - розповідає Тетяна. - А вона як ним пишалася, бо часто до неї підходили сусіди й говорили, що, мовляв, то ж твій онук, Юрко розшукав тих злодюг, що в мене паркана вкрали, та ще й змусив їх принести й поставити на місце. Бабуся всі вирізки з газет, де про Юру писали, збирала та вклеювала в альбом. Його майже всі в Долинській знали та й він багатьох знав особисто ”.
За кордоном працював далекобійником
Коли почалася війна з росією у 2014 році, міліціонерів по черзі відправляють в зону АТО. Юрій Москаленко вирушив туди першим і добровільно. То вже пізніше багато хто зі співробітників їхали туди для того, щоб отримати посвідчення УБД, а спочатку побоювалися. Кілька разів їздив в Луганську область чергувалися тоді по 2 місяці. Доводилося там йому стояти й на блокпостах, й патрулювати по місту, й доганяти диверсантів.
У 2016 році, коли почалася реформа в міліції, Юрій вирішив покинути свою роботу і поїхати працювати за кордон. Батьків це дуже засмутило, бо звикли вже до того, що син завжди поруч. Та вони добре розуміли, що вмовити Юру змінити якесь своє рішення - це майже неможливо. “Він так спішив жити, - пригадує Тетяна Москаленко, - неначе боявся, що щось не встигне у своєму житті. За кордон поїхав по факту “в нікуди”, бо не було в нього ні таких знайомих, ні родичів, щоб вже мали там роботу і можна було розраховувати на їхню допомогу. В дорозі познайомився з чоловіками, що вже працювали в Польщі й вони йому допомогли з роботою. Так, на початку, влаштувався водієм невеликої машини, що розвозить по місту замовлення. А з часом знайшов роботу вже на іншій фірмі далекобійником”.
Далекобійник
Юрій завжди був людиною дуже відкритою і товариською, легко заводив знайомства, вмів швидко потоваришувати з великою кількістю людей і всі ці його комунікативні навички дозволили швидко адаптуватися в чужій країні. Він легко опанував мову, говорив рідним, що навіть інколи думає польською. Своєю вантажівкою об’їздив всю Європу: три місяці працював, на місяць приїздив додому. Як пригадує його товариш Сергій Москальов, Юрій багатьом своїм землякам-долинчанам, допоміг влаштуватися на роботу в Польщі, адаптуватися в цій країні, був для них перекладачем і вчителем.
“Я під час своїх відпусток, бувало, приїздила до Юри й подорожувала разом з ним, - розповідає Юля. - Нам це так подобалося, стільки я гарних країн побачила: Швеція, Норвегія, Німеччина”.
А коли вже була відпустка у Юрія - то їхали сім’єю в Єгипет, взимку - на лижні курорти як в Україні, так і за кордон. Робота за кермом дуже сподобалася чоловікові, і нагороджувалася гарною зарплатою - тож і старалися насолоджуватися життям.
Відразу ж пішов до військкомату
“Навіть працюючи за кордоном, Юра завжди цікавився політикою. І особливо подіями, що відбувалися в Україні. В кінці січня 2022 року він мені в телефонній розмові сказав, мовляв, якщо станеться війна - ти ж мене знаєш: я ховатися не буду. Я тоді ще здивувалася, що він таке говорить, з чого то він взяв собі в голову про війну”, - пригадує Юля.
“Мене чомусь від самого дитинства не покидав страх перед війною. Чи то так воєнні фільми та книги на мене вплинули, здавалося б ми війну знали лише по розмовах старших та по фільмах. Але мені навіть вночі часто снилася війна, - пригадує пані Тетяна. - А коли то вже 24 лютого дізналися про повномасштабне вторгнення я сказала онукові Назару, мовляв, добре що Юра наразі за кордоном. А він на те мені відповів: хіба ж ти не знаєш, який тато патріот? Він не буде спокійно сидіти в Польщі, коли в країні війна”.
Й тижня не минуло, як Юрій Москаленко повернувся додому власною автівкою. Коли прийшов до керівника фірми на якій працював, той відразу зрозумів його настрій і сказав: “Зупиніть їх пане Юрасю, бо якщо Україна їх не зупинить - то буде погано всій Європі”. Із собою з Польщі привіз ще трьох таких же відчайдушних чоловіків, що не змогли переховуватися в чужій країні та ховатися від війни.
Відразу ж в перший день пішов до військкомату. Там йому сказали, що відправки поки що немає, запропонували вступити до територіальної оборони, мовляв, тут теж потрібні люди. Юрій, очікуючи відправку, кілька днів перебував в теробороні. Дружині сказав, що не може він тут лишитися: “Відчуваю себе тут якимось махновцем, коли ходжу зі зброєю мирним містом, в той час, як фронт потребує досвідчених людей”.
Спочатку відправили його до Кропивницького - там формувався 9 окремий стрілецький батальйон, хлопці проходили навчання та злагодження. Оскільки, після навчання у виші, Юрій мав звання лейтенанта, то його поставили командувати взводом, а пізніше і ротою, мав бойовий позивний “Поляк”.
Пані Тетяна розповідає, що понад місяць її син перебував на навчанні й коли вона розмовляла з ним через відеозв’язок, то часто бійці підходили до камери, махали рукою і говорили, мовляв, дякуємо вам за командира.
Бойовий шлях командира Юрія Москаленка
А вже в травні їх відправили на Луганщину, до Тошківки, старався за можливості зв'язатися з рідними щодня. Там були дуже важкі бої, окупанти стрімко наступали, наші частини потрапили в оточення, доводилося їх рятувати.
“Не було зв’язку з Юрою чотири доби, я собі місця не знаходила. І раптом приходить смс: “Кохана, я живий, поранений в спину”. Всі його документи та телефон залишилися на полі бою. Переніс кілька операцій і ледве звівся на ноги - знову поїхав на фронт. На цей раз вже була Херсонська область, там вони вели наступ на ворога зі сторони Нововоронцовки, кілька разів потрапили в оточення, - пригадує Юля. - Говорив, що часто були такі моменти, коли рятували їх лише молитви. Він дуже вірив в Бога, я йому з собою дала Псалом 90, завжди просив молитися за нього і хлопців”.
Звільняв Юрій зі своїми хлопцями Хрещенівку і там же вдалося захопити багато ворожих боєприпасів та неушкоджену дуже дорогу військову техніку, за що Юрія Москаленка було нагороджено відзнакою “Сталевий Хрест” від Залужного.
“Розповідав Юра, як в’їздили вони до звільненого Херсона і як там люди їх зустрічали, казав, що стільки щасливих людей одночасно він ще ніколи не бачив, - пригадує пані Тетяна. - А потім там на Херсонщині, коли вони зачищали вже окопи, де стояв колись ворог на березі Дніпра, натрапив разом з помічником на міну. Йому розтрощило коліно та повністю зрешетило правий бік дрібними осколками, всього 38 осколків. Один з осколків потрапив за півтора міліметра від сонної артерії. Помічнику осколком вибило око. Юрію збирали ногу, осколки навіть не витягували, вони поступово загнивали в тілі та виходили разом з гноєм”.
Це був лютий 2023 року, йому на 30 днів дали відпустку. Вже всі родичі, знайомі та друзі Юрія говорили йому, що вже треба заспокоїтися та шукати себе в мирному житті.
Після лікування, реабілітацію чоловік проходив вдома, ходив на милицях. Але щойно йому вдалося стати на ногу, Юрій закинув милиці та почав збиратися до Одеси, де якраз на передислокації знаходиться їхній батальйон. Їхав, щоб отримати направлення на військово-лікарську комісію для подальшого лікування чи для списання. Але він навіть не доїхав до частини, зателефонував Юлі ввечері й сказав, що він їде в Бахмут.
У дружини потемніло в очах: “Як Бахмут? Ти забув за чим їхав? Тобі вже досить воювати!”. Але чоловіка було не зупинити він всіма думками був в Бахмуті: “А хто як не я? Я ж командир, я всіх хлопців знаю, хто чим з них дихає. Хто ж їх в бій вестиме? Я ж не можу їх кинути в таку відповідальну мить ”.
Андрій Бойко, командир 9 ОСБ говорить, що такі люди, як Юрій Москаленко - на вагу золота на війні: “Він був дуже гарним командиром, вмів до кожного знайти підхід, в найважчі хвилини вмів всіх збадьорити та мотивувати, не давав падати духом. Дуже рідко трапляються такі люди, справжні чоловіки. Останнє поранення отримав в мене на очах, коли ми рятували побратимів, що потрапили в оточення”.
“Я так боялася того Бахмута, бо розуміла, яке там пекло відбувається. Тоді ж той Бахмут у всіх на устах був. Вони там не мали змоги ні їсти, ні пити. Бо на те просто часу не було, зв’язатися дуже рідко вдавалося, - розповідає дружина. - Як мені пізніше розповіли, що командири рот їхнього батальйону виїхали на рекогносцировку місцевості. Але довелося їм виручати хлопців, що потрапили в оточення, Юрій знову отримав поранення”.
Це було кульове поранення з відстані 5-6 метрів з автомата. Ворог цілився в шию, але куля потрапила під бронежилет в плече, розбила ключицю та праву лопатку і застрягла в шиї, лише злегка пошкодивши шийні хребці. Але рідні були раді тому, що Юрій живий.
“Ми як дізналися, що Юра в лікарні ім. Мечнікова, відразу всі приїхали туди. Лікарі нам сказали, що, мабуть, він в кожусі народився, бо якби сильніше зачепило шийний хребець - то він вже б не зміг рухатися взагалі, - розповідає мама. - Далі він лікувався в Кропивницькому, було ще дві операції, але невдалих. Не змогли наші лікарі скласти йому лопатку. Знайшли ми лікаря в Києві, в інституті травматології, який погодився на операцію ”.
В Києві йому зробили складну операцію, сказали, що потрібно буде через місяць приїхати на реабілітацію. Але, коли в зазначений час Юрій приїхав, то виявилося. що місць немає. Тоді вибрали для подальшого лікування Одесу, санаторій “Аркадія”, бо були гарні відгуки воїнів, що там проходили курс реабілітації.
Звістка про смерть прийшла, коли її зовсім не чекали
Все йшло по плану, чоловік регулярно на відео звітував про свої успіхи. Проте сталася там трагедія, яку ніхто не очікував. Ввечері 12 серпня 2023 року, разом із сусідом по палаті, Юрій вийшов до магазину за продуктами. Біля магазину стояла компанія з трьох чоловіків, які вже були напідпитку. Вони почали чіплятися до воїнів, один із них штовхнув Юрія на дорогу. Саме в цей час проїздила маршрутка, водій не міг реагувати, все сталося миттєво - життя Юрія Москаленка обірвалося. Воїн, який мужньо захищав свою країну, не раз дивився у вічі смерті, пройшов через контузії, численні поранення, операції загинув від рук п’яних молодиків, які дозволяють собі зневажливо ставитися до тих, хто їх захищає, ризикуючи своїм життям та здоров’ям.
Юлія Москаленко пригадує, що останній місяць разом з чоловіком у них проходив ніби то був медовий місяць. Вони багато часу проводили разом. Юля приходила з роботи й вони разом йшли на дачу. Поки дружина поралася на городі, чоловік однією рукою розводив невеличке багаття та підсмажував трохи м’яса чи сосиски. Потім разом вечеряли на природі, багато розмовляли, мріяли, планували майбутнє, вже навіть думали про онуків, адже син дорослий. Ще встигли сім’єю поїхати в Закарпаття до Берегового на термальні води, щоб трохи підлікуватися.
“Юра був дуже доброю і світлою людиною. Коли він бував вдома після поранень, то якби він погано себе не почував, не пропускав жодного поховання наших воїнів. Він вважав обов’язком своїм віддати останню шану Героям, - пригадує Юля. - Панотець Олег мені розповідав, що одного разу, влітку, було дуже спекотно. А в той день було два поховання. І він після відспівування першого воїна, присів на лавку поруч з Юрою. Панотець каже, що Юра поглянув на нього так по дитячому щиро та підбадьорливо посміхнувся, що він подумав про себе: “Скільки ж цьому чоловікові довелося пережити, яке пекло пройти й при цьому зберегти здатність так довірливо та по доброму посміхатися. І ніби якась енергія від нього передалася мені і я вже не відчував ні втоми, ні спеки”.
Юлія розповідає, що дуже багато хлопців їй телефонують і говорять, що своїм життям завдячують саме її чоловікову, Юрію Москаленку. Бо багатьох поранених він витягував під обстрілами, сам ризикуючи життям, надавав першу допомогу, комусь допомагав вийти з оточення. І за все це бійці згадують про нього лише зі словами вдячності.
“Всі дні, що Юра перебував вдома після поранень, він не залишався осторонь проблем військових - займався волонтерством, організовував збори на потреби для свого батальйону. Завдяки тому, що його знає все місто і знало як порядну та добру людину, то всі ці збори він дуже швидко закривав. Неодноразово звертався і до нашої Долинської міської ради, голова наш, Євгеній Звіздовський завжди відгукувався на його прохання і потреби військових задовольнялися, - розповідає пані Тетяна. - Часто тут в Долинській концерти благодійні відбувалися і ярмарки на яких діти, що займаються в різних гуртках, продавали свої вироби. Кошти, що вдавалося зібрати, Юра допомагав приєднати до зборів на Мавіки, ліки, оптичні приціли та інше”.
Юрій обожнював дружину та сина, Юлю з будь-якого приводу вітав квітами й просто любив дарувати їй квіти. А ще до квітів завжди додавав листівки, які підписував своєю рукою. “Вже навіть і не дуже модні стали листівки, але Юра не відступав від своєї традиції, навіть працюючи за кордоном, замовляв доставлення квітів і до них обов’язково листівка з текстом від коханого чоловіка, - згадує Юлія. - Наразі часто переглядаю ті листівки, як пам’ять про ті найщасливіші наші дні”
За кілька днів до загибелі Юрій замовив для сина Назара баскетбольного м’яча. Подарунок прийшов вже після загибелі батька, ніби він і після закінчення земного шляху опікується своїм сином та сім'єю.
За свою мужність та героїзм, за відданість українському народу Юрій Москаленко має нагороди: орден “За мужність” ІІІ ступеню, відзнаку “Сталевий Хрест”, медаль ОСБ та “Учасник АТО”.
