Артистичний і харизматичний хлопець, який обожнював грати у самодіяльних виставах. Вдало перевтілювався в героїв , яких йому доводилося грати. Любив життя сам і власним прикладом навчав любити його інших.
Став наймолодшим учнем в класі
Богдан Чабаненко народився 17 квітня 2003 року в селі Ручайки Новгородківського району на Кіровоградщині.
Пізніше родина переїхала до села Іванівка вже Долинського району. В цьому ж селі хлопчик почав навчатися в місцевій школі. До школи він пішов в п’ятирічному віці. Мама розповідає, що для формування першого класу в сільській школі не вистачало одного учня. Вчителі звернулися до неї з проханням віддати сина до першого класу, хоч за віком йому було ще зарано йти до школи. Але син не заперечував, навпаки зрадів тому, що його вже беруть до школи. Попри всі побоювання мами, Богданко навчався краще за інших дітей в класі. “Дуже активним він був в шкільному житті, — згадує жінка, — брав участь в усіх шкільних заходах. Без нього не обходився жодне свято. Дуже любив читати вірші, грати в різних сценках чи виставах. Писав сам вірші. Займався в гуртку від місцевого лісництва, їздив на різні конкурси. Часом повертався додому з перемогами на цих конкурсах”.
Друг з дитинства Микола ділиться своїми спогадами про Богдана: “Знаю його, мабуть років з семи. Дружили, грали в одній компанії в нашому селі Іванівка. Дуже веселий, щирий хлопець. Але коли наша компанія затівала якусь пригоду і Бодька відчував, що це може не сподобатися дорослим він говорив: “Хлопці, я сердечник, я не можу!” (з дитинства мав хворобу серця). Це була його така залізобетоння відмазка, мовляв, я вас підтримую, але вибачайте, участі взяти не можу. І цю фразу в подібних випадках він використовував, мабуть, років до 18”.
Микола Романюк, вчитель Іванівської школи розповідає, про Богдана Чабаненка, як про надзвичайно відповідального, сумлінного та старанного учня. Який з особливою цікавістю вивчав історію та біологію, завжди прагнув знань і ніколи не залишався осторонь шкільного життя.
“Відповідально ставився до дорученої справи”
“У 2013 році я став їхнім класним керівником, — ділиться спогадами пан Микола, —і відтоді мав можливість спостерігати, як формується його характер. Клас видався дружнім, згуртованим. Найкращою подругою Богдана стала його однокласниця Юлія Жидкова. Їхня щира дружба, взаємна підтримка та повага були прикладом для всіх.
Особливе місце в його шкільному житті займало «Веселобоковеньківське шкільне лісництво». У його складі Богдан представляв нашу школу на обласному та Всеукраїнському рівнях, відвідував Кропивницький і Київ, де разом із командою здобув перемоги. Він завжди відповідально ставився до дорученої справи й умів працювати в колективі.
У 2015 році Богдан разом зі своїми друзями — Гордієм Поліщуком та Михайлом Лубцовим — захопилися баскетболом. Для мене, як людини, яка присвятила цьому виду спорту багато років і є дворазовим чемпіоном області, було великою радістю підтримати їхнє захоплення. Я подарував хлопцям свій баскетбольний м'яч, а Гордій облаштував у себе на подвір'ї майданчик зі стійкою та кільцем. Саме там почалася їхня справжня любов до баскетболу”.
Однокласниця Юлія Каракаш (Жидкова) згадує про Богдана, як про своє перше кохання в шкільні роки: “Ми з ним навіть зустрічалися. На день Святого Валентина він подарував мені повітряну кульку у формі серця і м'яку іграшку кицю. Ми дуже багато часу проводили разом: грали, ходили на річку купатися, стрибали з дерева у воду, каталися на коні.
Якось взимку ми з ним поїхали велосипедами на річку і каталися по кризі. Вже коли поверталися, біля берега лід провалився. Звісно, що ми вимокли. А щоб наші мами нас не сварили, ми сказали їм, що врятували собачку яка провалилась.
Він завжди випромінював позитив, був веселий,харизматичний. Коли в школі ставили сценки — обов’язково Богдан грав якусь роль, він був дуже артистичним”.
“Баскетбол став ниточкою яка зв’язувала нас і після школи”
Сестра Анна часто згадує брата, розповідає, що вона старша від нього на 12 років. Тож їй доводилося часто допомагати мамі в догляді за молодшим братом: “Ми жили втрьох: мама, я і Богданко. Можливо, що він ріс серед жінок і це вплинуло якось на його характер. Хочу відзначити, що коли до нас в гості приїздили родичі, то зазвичай, жінки не могли натішитися з брата. Він був, як то кажуть російською “дамський угоднік”, вмів до кожної жінки підібрати потрібні слова, підтримати розмову, поспівчувати і розвеселити. Мав артистичний дар, не пропускав можливості виступити не сцені як в школі так і в коледжі. Дуже легко перевтілювався в роль, він її відчував і ніби проживав на сцені. Взагалі був дуже жвавим та енергійним”.
Після закінчення Іванівської школи, Богдан продовжив навчання в місті Кривий Ріг в будівельному коледжі.
Їхня сім’я тим часом придбала будинок в місті Долинська.
Микола Романюк говорить, що захоплення баскетболом стало тією ниточкою, яка не дозволяла втратити зв’язок після закінчення школи. Коли бував вдома — він обов’язково відвідував тренування зі своїм колишнім вчителем в Долинській: “Із задоволенням виходив на майданчик, підтримував командний дух. Навіть за кілька тижнів до трагедії, що з ним сталася, він обіцяв знову прийти на тренування, щойно приїде додому... На жаль, ця зустріч уже не відбулася.
Богдан був не лише здібним учнем і спортсменом, а й творчою особистістю. Він любив культурно-масову роботу, із захопленням брав участь у шкільних святах, не боявся сцени й завжди виступав щиро, та від душі. Вершиною його творчого шкільного життя стала участь у районному конкурсі читців у 2017 році, де він здобув ІІ місце, майстерно виконавши гумореску Павла Глазового — поета-гумориста, творчість якого він особливо любив.
Та поїздка стала справді незабутньою. Ми разом із Любов'ю Миколаївною Сівак довго й ретельно готували наших дітей до конкурсу, і результат перевершив усі очікування. Окрім Богдана, свої авторські поезії читали Михайло Панченко та Ксенія Заровна, які серед десятків учасників вибороли перші місця у своїх категоріях. Це був день, яким пишалася вся наша школа”.
Як тільки виповнилося 20 років — пішов до ТЦК
Сестра Анна розповіла, що ввечері 23 лютого 2022 року її брат Богдан приїхав до неї в гості на Одещину. Її доньки дуже любили свого дядька і завжди чекали його приїзду з нетерпінням. Дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення Богдан Чабаненко відразу вирушив до військкомату, хоча на той час мав лише 18 років. Звісно, що його не взяли до війська, оскільки тоді набирали людей, які пройшли вишкіл в армії або мали досвід бойових дій в АТО.
Але Богдан не заспокоївся. Як тільки йому виповнилося 20 років в 2023 році він пішов до ТЦК, щоб заключити контракт із ЗСУ. Спочатку проходив навчання біля Львова. Потім їх підрозділ воював на Харківщині. Далі він навчався на танкіста і останнім часом воював в складі першого окремого медичного батальйону, який базувався в Краматорську.
Посестра Богдана Чабаненка (воїна з позивним “Чабан”) Олександра (позивний “Пуля”) говорить, що в їхньому підрозділі Богдан завжди залишався згустком позитивної енергії, якою заряджав всіх довкола. Він не вмів сумувати, на його обличчі завжди сяяла щира усмішка, вдалим жартом міг підняти настрій, не дозволяв нікому навколо себе киснути. “Після проходження навчання на полігоні я нарешті дозволила собі одягнутися як дівчина, — розповідає “Пуля”. — Богдан побачив і сказав: “Брате, так ти виявляється дівчинка, як я цього раніше не помітив”. Ця фраза прижилася в нашому колективі. Її інколи жартома повторюють побратими і вона нагадує нам про Богдана. Він був тим, хто першим підставляв мені своє плече і руку допомоги, коли ставало важко. Його не потрібно про щось просити — він сам це бачив і відчував. І завжди опинявся поруч в такі хвилини. Він був нашим сонечком, яскравим промінчиком серед жахіть війни”.
Фатальна аварія
В грудні 2025 року Богдан Чабаненко поїхав в коротку відпустку додому, в Долинську, щоб провідати маму. Але на слизькій дорозі не справився з управлінням.
Ось як про це згадує посестра “Пуля”: “Він поїхав додому і просто зник зі звʼязку. Я його шукала, багато разів телефонувала, писала щоб відгукнувся. А потім мені наступного дня десь о 8 ранку зателефонував “Кум” і сказав що “Чабан” в реанімації. Він потрапив в аварію і знаходився в дуже тяжкому стані, його підтримували на апараті ШВЛ, і медикаментозно підтримували життя. Чекали поки черепний тиск знизиться. Стан був дуже важкий і покращення не настало. 11 днів лікарі боролися за його життя. Але дива не сталося. На превеликий жаль він покинув нас 22 грудня 2025 року, і на Різдво ми його поховали…”.
Микола Романюк: “Є люди, яких пам'ятаєш не лише за їхні досягнення, а й за щирість, доброту, світло, яке вони залишають у серцях інших. Саме таким був Богдан Чабаненко — наш учень, воїн, Герой. Ми пам'ятаємо його творчим, веселим, життєрадісним, щирим і світлим. Він умів дружити, підтримувати, працювати, радіти кожному дню й надихати інших власним прикладом.
Він віддав найдорожче — своє життя — за нашу свободу, за мирне небо, за майбутнє рідної землі. Для нас Богдан назавжди залишиться не лише хорошим учнем, а й мужнім воїном, справжнім Героєм України.
Світла пам'ять Богдану Чабаненку. Його добре серце, щира усмішка, любов до життя та відданість Батьківщині назавжди залишаться у наших спогадах. Герої не вмирають
Цього вірша Богдан написав незадовго до трагічних подій, що сталися з ним. Можливо, що були навіяні похованням побратима.
Навколо тиша й темно…
А що? Вже нарешті припинилось?
Везуть мене додому тихо і повільно.
Дивно… Я чую запах дерева десь поруч.
І побратими мої чомусь зажурились.
“Гей, та посміхніться, хлопці! Ви чому!?”
Але навколо тихо й темно,
Везуть мене додому: “Мамо, зустрічай…”
Але навколо тихо й темно
І я не бачу її посмішки, на жаль…
І десь зникає та безкрайня тиша —
Я чую матінки кричущий плач
Тепер навколо і не темно і не тихо.
Незрозуміло, що тут відбувається.
І знову, знову я десь їду.
Навколо тихо й темно.
І знову чую мамин плач:
“Рідненька, прошу, ти не рвися, не сварися
Тебе я просто не побачу…”
І лиш потрійний гуркіт десь навколо.
І знову — тихо й темно,
Страшно як…
