У першій частині ми писали про Сергія Поховича, батька Богдана, який пішов добровольцем в АТО. Загинув Сергій після демобілізації, по дорозі додому - автомобіль наїхав на міну.
Богдан Похович болісно сприйняв розлучення батьків. Він однаково любив їх обох і не міг зрозуміти, чому мама більше не хоче жити разом із ними. Бачив, як вразила ця подія батька, і старався у всьому його підтримувати, допомагати, бути хоч у чомусь корисним. З мамою хлопчик продовжував спілкуватися телефоном, але грошову допомогу чоловіки навідріз відмовлялися приймати.
Розсудливість малого Богдана
Микола розповідає, як Сергій жартував: «Бодька в мене банкір, усі гроші віддаю йому, він планує витрати, видає мені на щоденні закупи й завжди знає, скільки в нас відкладено на якісь значущі покупки. Ніколи не дозволяв собі зайві копійки витратити на дитячі забаганки чи пустощі».
Кохана дівчина Богдана Настя пригадує:
«Ми, діти, захоплювалися Бодькою і навіть заздрили йому. Адже батько не контролював його постійно так, як батьки більшості дітлахів на вулиці. Йому вдома довіряли. І це було так круто, що батько з ним радиться і прислухається до його думки. Але треба сказати, що Богдан своєю свободою не зловживав: у хаті й на подвір’ї підтримував лад, не захоплювався якимись забороненими розвагами, у компанії з однолітками тримав себе, як дорослий. Навіть застерігав друзів від якихось дурних розваг чи вчинків».
Настя Стригіна знайома з Богданом ще з дитинства, її з Долинської батьки дуже часто привозили в село до родичів: коли – погостювати, коли – на всі канікули. Пригадує, як дітвора з усього кутка збиралася разом: чи то до ставка сходити, чи просто поспілкуватися та пограти в якісь ігри.
«Він був старший і не звертав на мене уваги. Для нього я була просто малявкою, а я вже тоді закохалася в нього. І подружкам у записках розповідала, як мені цей Бодька подобається», – пригадує дівчина.
Життя Богдана без батька
Коли почалася війна, батько Богдана одразу пішов воювати. Богдану тоді було лише 14. Але він не міг підвести батька. Чекав щодня його дзвінків, докладно доповідав йому про свої справи в школі та про те, як господарює вдома. Дядько Микола часто провідував племінника, завжди приходив із якимись гостинцями.
Роки пробігли непомітно, хлопець закінчив школу. У Кропивницькому ліцеї сфери послуг та торгівлі здобув професію кухаря. А потім поїхав за кордон на заробітки. Пропрацював у Чехії три місяці й повернувся додому зі значною сумою зароблених грошей.
«Я ніколи від заробітчан не чув, щоб отак перший раз поїхав на заробітки і стільки грошей привіз. Це ж, мабуть, хлопець не дозволяв собі нічого зайвого витрачати, мріяв, щоби привезти ті гроші додому, розпочати якусь власну справу. Роботящий був, весь у батька» – сумно зітхає дядько хлопця.
Контрактна служба Богдана
В армію Богдан пішов служити добровільно – в 19 років, не дочекавшись повістки. Контракт підписав одразу ж у жовтні 2019 року, навіть без попереднього навчання. Дядько був шокований цим рішенням племінника, на що той йому відповів: «Ну, прослужу я півтора року за копійки. А так за три роки контракту зароблю грошей, одружуся і буде за що придбати квартиру та розпочати свій бізнес». Богдан мріяв, щоб життя його сім’ї в Україні було забезпеченим.
Після навчання служив на «нулі» в Луганській області. Богдан був командиром мінометного розрахунку, служив у 57-ій Кіровоградській бригаді 42-го батальйону. Обстріли українських укріплень із ворожого боку були постійними, часто кружляли ворожі безпілотники, хлопці їх збивали. Коли назбирається з десяток – відправляли на ремонт, щоби повернути їх на службу вже Україні.
Якщо в «сірій зоні» помічали якийсь рух – наказ від командування був стріляти на ураження. Але через тепловізор Богдан часто бачив, що вночі до підбитої техніки в «сірій зоні» підповзають цивільні, щоб розібрати її на металолом. Тож наказував стріляти над головами, щоби просто відлякати тих відчайдухів.
«Найщасливіші дні в моєму житті»
Настя розповідає, що почала зустрічатися з Богданом, коли він закінчив школу. І теж була трохи шокована його рішенням перейти на контрактну службу, особливо хвилювань дівчині додала загибель батька Богдана. Але коханий її вмовляв, що все буде добре: закінчиться контракт, вони одружаться, зможуть придбати власне житло. І загалом три роки пролетять непомітно. Звісно, Настя хвилювалася, чекала щодня його дзвінків та коротких відпусток додому.
Одного разу дівчина навіть сама на деякий час приїхала до свого коханого.
«Ті три місяці на Луганщині, поблизу лінії розмежування, були найщасливішими в моєму житті», – пригадує вона.
Невдовзі, після приїзду Насті додому розпочалося повномасштабне вторгнення. Контракт, до закінчення якого залишалися лічені тижні, автоматично продовжився. Додалося тривог та переживань – адже коханий там, де постійно обстрілюють з усіх видів смертоносної зброї. Трохи відлягало від серця, коли чула його голос у слухавці. Коли довго не було дзвінків – виходила на зв’язок із командирами, щоб впевнитися, що Богдан живий і просто зараз не має можливості сам про це повідомити.
Розповідав їй хлопець і про те, як важко в перші тижні було стримувати ворога. Адже дефіцит був усього: їжі, боєприпасів, пального, медикаментів. Доводилося пересиджувати обстріли по підвалах покинутих і розтрощених будинків, харчуватися припасами людей, що зберігалися там.
Шпиталь
Ще в перші дні вторгнення Богдан побачив, як під час обстрілу, снаряд влучив у вхідні двері одного з будинків. Почалася пожежа, двері були заблоковані, а хлопець точно знав, що в цьому будинку проживає пара літніх людей.
Тоді він прикладом автомата вибив скло у вікні та врятував життя двох стареньких. Але сам дуже глибоко порізав руку і втратив багато крові. Тож потрапив до госпіталю.
Зі шпиталю телефонував коханій щодня і розповідав, що несила йому тут перебувати, хоче якомога швидше повернутися на фронт. Йому було тяжко від того, скільки важкопоранених хлопців, яких часто ніде розміщувати, госпіталь переповнений, люди лежать у коридорах.
Бойовий шлях Богдана
Після 24 лютого 2022 року Богдан визволяв Чернігівщину, воював на Херсонщині. На Харківщині потрапив в оточення, на щастя, вдалося вирватися з нього.
Потім був Бахмут. Останнє місто в біографії хлопця. Колись про Бахмут, про оборону міста напишуть книги, військові аналітики розбиратимуть на атоми кожен день цього пекла, яке відібрало життя сотень наших захисників.
Боляче втрачати рідних на війні. Боляче, коли гинуть люди від ворожих обстрілів. Але війна дуже жорстока. І буває так, що смерть приходить звідти, звідки не очікуєш. Так сталося і з Богданом Поховичем.
Смерть прийшла, звідки не чекали
Настя добре пам’ятає той день – 29 квітня 2023 року. Після дводобового чергування на «нулі» о 12:09 Богдан зателефонував їй і сказав, що зараз буде відсипатися. Дівчина пообіцяла не тривожити його й дочекатися дзвінка, після того, як коханий проснеться. Але не дочекалася…
Намети, де відпочивали хлопці, були розташовані неподалік від полігону, на якому новачків навчали стріляти. Зазвичай тут стріляли з автоматів, і постріли не могли досягнути до цих наметів. Але того злощасного дня хтось із командирів віддав наказ тренуватися в кулеметній стрільбі. Зрозуміло, що солдати не могли знати, у якому напрямку розташовується табір наших бійців. Але командири мали про це пам’ятати.
О 12.30 кулеметна черга зі сторони навчального полігону пронизала намет, де відпочивали бійці, які щойно повернулися з бойового чергування. Богдан вискочив із намету, встиг лише прокричати: «Хлопці я – триста, триста…». І впав уже мертвий, куля пронизала серце.
Настя весь час молилася, сподівалася і вірила в те, що душа батька з небес оберігатиме сина від ворожих обстрілів… Але передбачити таку небезпеку не міг ніхто…
Пан Микола гортає в телефоні відео з племінником і продовжує: «Ця війна й так принесла багато лиха людям, тож я не хочу зламати ще чиюсь долю, принести горе в його сім’ю. Не хочу жодного розслідування і суду – племінника мені ніхто вже не поверне».
Та мучить дядька Колю одне запитання, яке б він хотів поставити місцевій владі: «Життя Богдана обірвала війна. Якби не війна, хлопець був би живий. Чи винен він у тому, що хтось віддав бездумний наказ стріляти не в тому напрямку? Чому ж тоді під час процедури прощання з воїном, який понад чотири роки захищав нашу країну, визволяв окуповані міста й села, у місцевих урядовців не знайшлося кількох хвилин часу, щоб наостанок промовити дві-три фрази подяки за його мужність і героїзм?».
