Він вибрав своєю роботою — службу у війську. Повномасштабне вторгнення ворога в Україну сприйняв, як час, коли мусить виконувати свої обов’язки, застосовувати свої знання та вміння.
Вмів дружити без конфліктів
Народився Олександр 28 вересня 1997 року в міста Долинська. В сім’ї вже був шестирічний син Віталій. Батьки Віктор та Любов Остапчуки обоє працювали на залізниці.
Віталій розповідає, що дуже хотів братика і з нетерпінням чекав коли він з’явиться на світ: “Після народження, як їх забрали вже з лікарні, пам'ятаю, що мама запитала: "Як ми назвемо братика?". Я відповів без вагань "Саша", в той час мені дуже подобалося це ім'я, і батьки погодилися. Тоді я був дуже щасливим, бо маю брата та ще й батьки погодилися дати йому ім'я, яке обрав я”.
Але, коли Сашко підростав, за ним потрібно було доглядати і догляд став одним з обов’язків старшого брата, то вже радості з цього відчував набагато менше. Адже хочеться десь з хлопцями побігти на вулицю, чи на ставок, а тут батьки доручили за Сашком наглядати. Бувало, таке, що й покидав малого одного у дворі, а сам хоч на якийсь час біг до друзів. Закінчувалося це розбитими колінами чи щелепою у брата. Тоді дуже боявся, що влетить від батьків за його недбалість.
Сашко підріс і навчався в Долинській загальноосвітній школі №1. Вчителька хімії Ірина Демченко згадує про нього, як про тихого, спокійного хлопчика: “Є такі діти в школі, які не виділяються на загальному фоні в класі. Ніби нічим непримітні. Зате в дорослому житті вони проявляють себе одночасно з багатьох позитивних сторін: старанно працюють, створюють міцні сім’ї, стають гарними батьками. І ось коли прийшла на нашу землю війна — вони взяли до рук зброю і стали на захист. Таким був і Саша Остапчук”.
“Я був класним керівником Саші, — розповідає Максим Гуржій. — Хлопець в класі ні з ким не конфліктував, з усіма мав рівні відносини, цінував гумор. Після 9-го класу поїхав навчатися до Кривого Рогу. Коли приїздив додому — не забував провідати однокласників в школі. Хочу сказати, що цим відвідинам Сашка раділи всі — і хлопці, і дівчата. Не було в класі людини, яка б залишилася байдужою до його приходу”.
Вирішив, як батько, стати залізничником
Після закінчення 9-го класу поїхав у Кривий Ріг, вступив до електромеханічного професійного коледжу вчився на помічника машиніста електротяга. Про цю професію він мріяв, тому що батьки обоє працювали на залізниці. Тато був машиністом електротяга і брав інколи дітей з собою на роботу. Для Сашка така подорож з батьком ставала справжньою пригодою. Він довго та із захопленням згадував цю поїздку і в майбутньому бачив себе лише залізничником.
Після закінчення ліцею цілий рік не міг влаштуватися в Долинській на роботу на залізницю. Працював цей час продавцем в магазині. А потім таки звільнилося місце і він влаштувався працювати за спеціальністю.
Пропрацював на залізниці до 2017 року. Потім Олександра призвали на строкову службу. Від початку говорив брату, що хоче служити. Після 2014 року вважав це необхідністю, оскільки при такому агресивному сусідстві слід вміти захищати свою Батьківщину.
Пішов на контрактну службу в ЗСУ
Служив в місті Києві в 101 бригаді, яка виконувала функції охорони Генерального штабу ЗСУ. Служба йому дійсно сподобалася. “Я пам’ятаю Олександра з 2018 року, — говорить підполковник Бондарчук. — Ще зі строкової служби. Дуже завзятий і старанний хлопець, був заступником старшини роти. Потім, в 2019 році він повернувся до нашої частини і підписав контракт”.
Після строкової служби повернувся додому, батьки допомогли придбати власну квартиру. Пропрацював на залізниці ще один рік і зрозумів, що ця робота його більше не захоплює, як раніше. Вирішив продовжити службу в ЗСУ.
Бував в АТО на позиціях під Бахмутом. Служба Олександру подобалася, він був відповідальним та зразковим воїном. Командування запропонувало пройти навчання в школі сержантів, щоб отримати підвищення по службі.
Навчання проходило в кілька етапів. Спочатку в навчальному центрі “Десна”, а через рік його направили на навчання в Львівську область, на Новояворівський полігон (Старичі). Це сталося за кілька днів до повномасштабного вторгнення.
“Коли Олександр служив в ЗСУ на контракті, — говорить Максим Гуржій”, — то щоразу, як приїздив додому, обов’язково телефонував мені і пропонував зустрітися. Для нього це стало важливим ритуалом: обов'язково побачити всіх своїх друзів і поспілкуватися з ними наживо. У нас навіть місце було де ці зустрічі постійно проходили”.
Знайомство з Тетяною
Дружина Таня розповіла, що вперше побачила Сашу на ставку, куди прийшла відпочити з подругою. Зрозуміла, що один із хлопців із сусідньої компанії не відводить від неї погляду. Спочатку подумала, що можливо, десь раніше зустрічалися і він тепер не може згадати де. Але ж ні. Дівчина впевнена в тому, що раніше його не бачила. Навіть подруга помітила такий зацікавлений погляд незнайомця.
А через кілька днів Саша написав Тані повідомлення в соцмережах. Вона з’ясувала, що хлопець на неї підписаний вже давно. Зав’язалося спілкування онлайн. “Він від самого початку нашого спілкування був відкритим, щирим, веселим, легко підтримував розмову, проявляв ініціативу, — згадує Таня. — Через кілька днів ми обмінялися номерами телефонів, а згодом Саша запросив мене на прогулянку. Пам’ятаю, як на тих зустрічах він багато розповідав про себе, свої плани, ділився думками. Він був життєрадісним і справжнім.
Так ми почали бачитися все частіше, і вже зовсім скоро він, проводжаючи мене додому, запропонував бути разом як пара. З того часу почалася наша історія. Як і в кожної пари, у нас були різні моменти, але ми завжди знаходили шлях один до одного”.
"Це моя робота..."
“24 лютого 2022 року Саша зателефонував мені о п’ятій ранку, — згадує Віталій. — Я з сім’єю живу на восьмому поверсі. І він мені повідомив про те, що розпочалася війна, росія веде масований обстріл всіх регіонів України ракетами. Порадив перейти жити до батьків у приватний будинок. Перша його думка була про безпеку рідних”.
Навчання перервалося, їхня частина відкликала їх до Києва. Йому довелося обороняти столицю та відкидати ворога за межі кордонів.
Ми всі, звісно, хвилювалися, постійно його просили щоб давав про себе знати і натякав де він знаходиться, — згадує ті дні Віталій. — І якось я спілкуюсь з ним, переживаю, а він мені відповідає: "Чому ви всі так кіпішуєте і переймаєтесь, все зі мною добре. Це моя робота, просто настав час її виконувати. Ми (військові) для цього і потрібні, нас для цього і готували, щоб захищати своє". Ці його слова так запам'яталися мені”.
Далі будували оборонні споруди, щоб у разі повторного наступу ворога на столицю зробити неможливим його прорив. Також Олександру довелося організовувати і нести охорону на найбільш важливих стратегічних підприємствах. Але охорона об’єктів в тилу йому здавалася занадто простим завданням. Він рвався туди, де потрібні його знання та вміння. Олександр зустрів одного із знайомих офіцерів, який формував підрозділ Сил Спеціальних операцій (ССО) і той запросив його на співбесіду. Сталося це в серпні 2022 року.
Рідні вмовляли Олександра подумати і не поспішати з вибором, адже це зовсім інший рід військ, з іншими вимогами. Але він уже прийняв рішення. І чекав результатів відбору. На початку 2023 року батальйон в якому служив Олександр Остапчук спрямували під Бахмут. Вони стримували просування ворога на цій ділянці фронту до кінця травня.
"Через війну не зміг побачити сина відразу після народження"
“Якось Саша запитав мене, як я ставлюся до дітей, — згадує Таня. — Я відповіла, що добре, і вже через місяць дізналася, що вагітна. Цю новину коханий сприйняв з великою радістю. Він дуже чекав на дитину і мріяв про сина”.
А 31 березня 2023 року в сім'ї Олександра та Тетяни народився син Назар. Але через кляту війну, він не міг побачити його відразу після народження та розділити з рідними, радість цієї події, бо перебував в цей час в окопах.
За два тижні до кінця ротації отримав розпорядження про переведення його до ССО. Командування домовились, що він затримається на бойових позиціях і покине їх разом зі своїми побратимами.
Повернувся в Київ для оформлення всіх необхідних документів і в цей час отримав нагороду “Золотий Хрест” від Головнокомандувача ЗСУ за мужність та успішне виконання бойових завдань. “У мене 13 червня день народження, а 14-го я йому зателефонував і запитав чим він займається, — згадує брат, — він відповів, що збирає документи для переведення, вже підписав обхідний лист. І мимохіть промовив, мовляв, щойно отримав нагороду від Залужного “Золотий Хрест”. Я дуже пишався тим, що в мене такий брат і відчував гордість за нього. В нього навіть випала можливість на один день потрапити додому, щоб змінити речі. І нарешті побачити та взяти на руки сина, якому вже було 2,5 місяці від народження”.
“Він намагався при кожній можливості приїжджати додому. Коли народився Назар — він прагнув частіше бути поруч, проводити з ним час. В такі дні ми разом проводили сімейні вечори, дивилися фільми, гуляли. Ці прості моменти були наповнені щастям”, — згадує дружина.
Наприкінці 2023 на початку 2024 року проходив навчання в навчальному центрі НАТО, в Польщі.
"Не мав страху і завжди був впевнений у своїх діях"
В складі ССО Олександр тривалий час знаходився поблизу Херсона і виконував бойові завдання на островах Нижньодніпровських плавнів. Далі пройшов підвищення кваліфікації і навчання в Німеччині. Про це навчання Олександр розповідав, що багато уваги приділялося фізичній підготовці та вмінню виживати в екстремальних ситуаціях. Хлопці витримали всі випробування, навчилися діяти професійно та злагоджено.
Після повернення в Україну їхній підрозділ спрямували на Покровський напрямок, там вони від початку січня 2025 року відповідали за населений пункт Удачне. Проводили зачистку від ворога. А коли відходили на відпочинок — окупанти повертилися в це село. Потрібно було його знову зачищати. І так тривало протягом всього часу, що вони там перебували.
“Я знав Олександр Остапчука, позивний “Остап” ще з попереднього місця служби, — розповідає побратим “Маямі”. — На Торецькому напрямку він надавав мені першу медичну допомогу. Після цього ми разом з ним врятували ще двох наших побратимів. Він не мав страху і завжди був впевнений у своїх діях. “Остап” один із тих людей, на яких можна покластися у будь-яку мить. Спокійний, впевнений, з твердим характером і щирим серцем. У найважчі моменти саме такі, як він тримають стрій і не дають зламатися іншим”.
За цей час дехто з них отримав легкі поранення. Поранили і Олександра, але рідні про це навіть не знали.
“Сашко любив їздити за кермом, — згадує побратим “Бося”, — але водійського посвідчення не мав. Його “автошколою” стали побратими, які під час руху давали поради відносно швидкості, маневрів тощо. Головне, що він прислухався і ніколи не ображався, коли з цього приводу хтось кепкував. В очі страху він дивися скоріше з азартом ніж з тривогою. Міг розрулити будь-яку проблему спокійно і виважено. “Вихід є з будь-якої ситуації”, - це стало його девізом”.
В підрозділі він спочатку виконував функції заступника командира групи, а пізніше став командиром групи.
Спогади побратимів
Побратим “Мекс” : “Остап” запам’ятався мені людиною зі щирою, широкою посмішкою. У спілкуванні він був легким, відкритим, з хорошим почуттям гумору.
Коли справа доходила до бойових виходів, він вирізнявся зосередженістю, зібраністю і спокоєм. У ньому відчувався той холодний внутрішній спокій, який не дається просто так. Це спокій людини, яка розуміє обстановку, приймає відповідальність і йде робити свою справу без зайвих слів.
Наполегливий, ніколи не зупинявся перед труднощами. Добре пам’ятаю момент, коли подавали документи на присвоєння звань сержантському складу. “Остап” йшов до кінця, буквально дотискав це питання, не відступав і не заспокоївся доки рапорти не пішли в роботу. У підсумку всі його хлопці отримали сержантські звання. Він завжди думав за свій підлеглий особовий склад.
Міцний духом. Він міг бачити проблему, міг чесно говорити про складнощі, міг шукати рішення, але від нього неможливо почути: “я не можу”. Він не скаржився, не ламався, не ховався за обставинами. Навпаки — він шукав вихід і рухався далі.
Таким я його і пам’ятаю: щирим, сильним, спокійним, упертим у правильному сенсі, з характером, гумором і справжнім чоловічим стрижнем. І ще — як людину, яка, попри все, любила просто сісти й пограти в Dota 2”.
Ще в березні 2025 року він побував дома у відпустці. І якщо раніше про свій досвід війни він розповідав з оптимізмом. Відчувалося, що пишається своїми бійцями та тим, як вони відбивають атаки ворога. В тій останній відпустці брат помітив в його очах сум і можливо, втому від всього того, що йому довелося пережити.
Останній бій
Останній бій Олександра Остапчука відбувся 11 квітня 2025 року за село Удачне. Він, як командир, завжди йшов попереду своїх бійців. Отримав поранення зі стрілецької зброї, сказав хлопцям: “Я легкий “триста” і забіг до найближчої хатини, щоб надати собі першу допомогу. За ним кинулися ще двоє бійців, щоб допомогти командиру. В це приміщення за ними залетів дрон FPV. Хлопців сильно посікло осколками. Олександра намагалися реанімувати, але не встигли — його серце зупинилося.
Поховали Олександра Остапчука в Долинській. У нього залишилися кохана жінка, з якою не встиг зареєструвати шлюб і син.
“Саша завжди прислухався до моїх порад, — говорить Віталій, — але двічі в житті він поступив по своєму. Перший раз я відмовляв його підписувати контракт. Другий раз — від переходу до підрозділу ССО. Але це його життя і він його обирав свідомо. Він говорив, що не може відсиджуватися в спокійному місці. Це не для нього”.
Побратим “Кураяма”: “Коли загинув “Остап” — це була дуже болюча втрата для нашого підрозділу і для кожного з нас. Разом з ним ми пережили безліч випробувань, важких ситуацій і позитивних моментів. Саня був моїм хорошим другом, його загибель для мене особливо болісна. Адже в ту фатальну мить я знаходився поруч з ним.
В моєму серці він назавжди залишиться світлим променем. Яка б складна задача перед нами не стояла, він підходив до неї з впевненістю і оптимізмом. Тим самим піднімав бойовий дух всієї групи. Саня був професіоналом військової справи і авторитетом для особового складу.
Коли виникала якась незрозуміла ситуація, або йому щось не подобалося, він говорив: “Це що за дрантя?”, цим він дарував нам позитив. Веселий, щирий, відповідальний, душа компанії, хороший і надійний побратим, справжній син своєї країни.
Він пішов у небо, щоб ми могли жити на землі…”
