18 лютого 2015 року - це день коли закінчилися ”Дебальцівська операція”. Серед наших земляків, які брали участь в цих подіях, можна назвати Олександра Місюру з позивним “Малюк”. Протягом трьох днів на позиціях під Дебальцеве воїн з побратимом підбили 3 танки, постріл з четвертого - тяжко поранив його.
У 2014 році пішов захищати Україну добровольцем
Олександр Місюра народився і виріс в Долинській. Як сам він зазначає в школі навчався не надто охоче. Мав дуже жвавий та непосидючий характер і всидіти на уроках йому часом було нелегко, тому вважали хлопця в ті часи хуліганом. Проте, як сказав один з командирів розвідки: “Зі шкільних хуліганів на війні виходять першокласні розвідники”.
Строкову службу служив на військово-морському флоті, в Севастополі й відслужив там 2 контракти, тобто 4 роки - з 2004 по 2008. Відповідно мав непоганий військовий вишкіл. “Хоча флот і сухопутні війська в бойових умовах порівнювати не можна. Це зовсім інші речі”, - зазначає Олександр.
У 2014 році, коли на Донбасі, за відкритої підтримки росії, почалися бої, сепаратистські угруповання з російською зброєю в руках стали захоплювати українські міста та встановлювати свою владу. Олександр добровольцем став на захист України, бо розумів, що це загарбницька війна росії проти незалежності України. Потрапив до 42 батальйону 57 бригади, які формувалися в Кіровоградській області. Сепаратисти між собою цей батальйон називали “Чорним”, настільки він їм дошкуляв.
Спочатку пройшли навчання в Кіровограді (нині Кропивницький), потім на Яворівському полігоні, далі навчалися збивати літаки та гвинтокрили. Отримували форму та берці, але тогочасна військова форма була дуже неякісною, берці важкими, завдяки землякам-волонтерам вдалося роздобути необхідне і якісне військове спорядження. Починався бойовий шлях кіровоградських бійців на Донбасі в Краматорську, далі їх передислокували в Луганське. Довелося хлопцю воювати у Вугледарі, Костянтинівці, під Горлівкою. Встиг навіть побувати вдома у відпустці. Оскільки підрозділ перебував від початку бойових дій - то бійцям обіцяли ротацію. Але потрібно було комусь їхати на допомогу 128-й Гірсько-штурмовій бригаді та 17-й Криворізькій танковій під Санжарку.
“Підбив три танки, четвертий підбив мене”
“Комбат зібрав командирів підрозділів, (я був на той час молодшим сержантом) і запитав, мовляв, хто готовий їхати добровольцями, - пригадує ті події Олександр Місюра, - і багато людей поїхали добровільно, ніхто нікого не примушував. Гадали, що наступати будуть піхотою. Але там був жах - обстрілювали з усіх можливих видів зброї: міномети, артилерія, танки. Ми обороняли висоту 307,5, позиція “Валєра”.
Чоловік розповідає, що на українських позиціях практично не було ніяких укріплень, сили ворога в кілька разів переважали, попри все це хлопцям вдалося протриматися там кілька днів. З їжі мали лише сухпай, який не було можливості розігріти, адже висота як на долоні проглядалася, який вдало ховався в лісосмузі. Доводилося гризти зледенілий суп та кашу.
Зі своїм побратимом Максимом з позивним “Школярик” “Малюк” підбив 3 танки, постріл з четвертого танка тяжко поранив Олександра. Поранених вивозили, коли вже темніло. У випадку з “Малюком” чекати вечора не стали, бо зрозуміли, що так довго без допомоги він не протримається.
“Зазвичай людина не може знати з чого в неї попали, то мені хлопці вже пізніше розповіли, що танк стріляв, - згадує “Малюк”, - пам’ятаю яскравий спалах і все, навіть звук не чуєш”. Осколками від вибуху Олександр отримав рвану рану на нозі і на руці, осколки на спині, вибиті зуби та знівечене обличчя. Спочатку відвезли його до госпіталю в Артемівськ (нині Бахмут), там надали першу допомогу, далі відправили у Київ.
Батькові Олександра того дня зателефонували:
-
Ви Олександр Іванович Місюра?
-
А Олександр Олександрович Місюра ваш син?
-
Так.
-
Прийміть наші співчуття - ваш син загинув як Герой.
А через добу був ще один дзвінок: “Просимо вибачення, ваш син живий, але тяжко поранений”. Батько приїхав і весь час доглядав за сином в госпіталі.
Наталя
Наталя - волонтерка із США, вона американка українського походження, в госпіталі провідувала свого друга і познайомилася з Олександром. Дівчину вразило, що хлопець з такими тяжкими пораненнями постійно жартував над собою, веселив все оточення і був повний оптимізму та жаги до життя. Якось Наталка сказала, що їде до Штатів і запитала у Сашка дозволу час від часу телефонувати йому, він погодився. Відстані та океан не стали для молодих людей перепоною. З кожною розмовою вони більше пізнавали один одного та знаходили все більше спільних тем та вподобань. Якщо в Олександра планувалася операція - дівчина щоразу прилітала до України, щоб підтримати свого друга. За 2015 рік “Малюк” переніс 23 операції.
“До наступної операції потрібно було зробити перерву в 6 місяців, - пригадує Сашко, - Я зрозумів, наскільки важкою для мене буде така тривала розлука з цією дівчиною і освідчився в коханні та запропонував їй руку і серце. Вона відповіла: “Ну, нарешті ти наважився це сказати”. Це було в четвер, а квиток на літак у неї був на суботу. Вирішили одружитися негайно, учасникам АТО можна було оформити шлюб в день подачі заяви. І ми пішли до ДРАЦСу, але виявилося, що моя довідка вже протермінована. Начальниця ДРАЦСу сказала, що готова зареєструвати шлюб, тільки потрібно поновити довідку. Я телефоную командиру, пояснюю, що до чого. Він говорить, що довідка буде, але мені самому потрібно забрати її в Костянтинівці”.
Олександр почав обдзвонювати всі таксі в Києві, але дізнавшись куди потрібно їхати всі навідріз відмовлялися. Нарешті один таксист, добрий знайомий Сашка, погодився відвезти їх на Донбас. Щоправда, запросив за послугу тисячу доларів. У чоловіка таких грошей не було, Наталя погодилася заплатити цю космічну для того часу і такої відстані суму. Вони їхали всю ніч, забрали довідку і тут же розвернулися, щоб повернутися в Київ. Перед самим містом зламалася машина, до метро діставалися попутним транспортом.
Весілля
Коли приїхали до ДРАЦСУ - то він вже був зачиненим, але на порозі їх чекала начальниця. “Це було так неочікувано і приємно, що вона не пішла додому, а чекала на нас, - пригадує чоловік. - Пам’ятаю, що вона сказала тоді, мовляв, я бачу, що ті обов’язкові слова, які я завжди говорю молодятам, вам повторювати немає сенсу. Ви і так показали наскільки сильно кохаєте один одного. Вона швиденько нас розписала, Наталка намагалась віддячити її грошима, але пані їх не взяла. Сказала, що їй було дуже приємно поєднати таку щасливу та закохану пару. В неї самої загинув син, тому для військових завжди йде назустріч, ніколи їм не відмовляє”.
Перша шлюбна ніч видалась веселою - молодята так міцно спали, стомлені подорожжю на Донбас, хвилюваннями та переживаннями, що мало не проспали літак.
Далі дружина вже піклувалася про те, щоб запросити до України кращих лікарів, які на волонтерських засадах робили операції на обличчі для воїнів ЗСУ. Після операцій та проходження реабілітації Олександра Місюру списали з військовою служби й він міг поїхати разом з коханою до Сполучених Штатів. Подружжя оселилося в Чікаго, Олександр освоїв професію електрика висотних будинків, мав роботу в гарній компанії. Весь час продовжував донатити на ЗСУ, організовував серед української діаспори збори на важливі й необхідні речі для наших воїнів, постійно підтримував зв’язок зі своїми побратимами.
Повномасштабне вторгнення
Про те, що буде велике вторгнення говорили британська та американська розвідки задовго до 24 лютого 2022 року. Тож коли про цю новину повідомили по телебаченню, Олександр сказав дружині, що їде в Україну, захищати її від ворогів. Повернувся того дня з роботи й не знайшов своїх документів та грошей, Наталя їх заховала. “У нас була довга та емоційна розмова, - згадує цей день чоловік, - зрештою, кохана зрозуміла мене і навіть сама сплатила за квиток до України. Познайомився в літаку з двома добровольцями, громадянами США, які теж хотіли стати на захист нашої держави, підтримував весь час із ними зв’язок. Один із них - військовий лікар, другий - морський піхотинець. На перших порах я допомагав їм порозумітися з нашою бюрократією”.
На роботі керівництво компанії з розумінням віднеслося до бажання чоловіка поїхати на війну і навіть запевнили, що його робоче місце буде заброньоване за ним до повернення. Чоловік зазначає, що в Сполучених Штатах до військових взагалі, а особливо до тих, що мають досвід бойових дій, надзвичайно шанобливе ставлення. Навіть неважливо де він набув цього досвіду і чи є громадянином США, головне, щоб країну за яку він воював, підтримували Штати. Коли люди випадково дізнавалися, що він учасник бойових дій в Україні, то завжди оточували такою увагою, що він починав відчувати себе якоюсь дуже поважною особою. А оскільки чоловік не звик до такої підвищеної уваги, то намагався якомога менше згадувати про свій досвід в розмовах з випадковими людьми. Шкодує про те, що в Україні, навіть після 10 років протистояння з росією, немає такої шани та поваги до тих, хто зі зброєю в руках, ризикує щодня своїм життям заради свободи та незалежності нашої держави.
“Я повернувся до своїх побратимів, - згадує воїн. - Вони всі після 24 лютого стали до зброї. З моїм станом здоров’я я б нізащо не пройшов ВЛК, тому попросив побратима пройти його за мене. Той хлопець вищий від мене на голову і важчий кілограм на двадцять. Тож коли після року бойових дій та двох поранень мене списували за станом здоров’я, голова ВЛК з подивом дивився в мою медичну карту і дивувався невідповідності того, що там написано і що він бачить перед собою, потім задумливо проговорив: “Місюра, Місюра, Місюра… Згадав, я ж тебе списував. Як ти примудрився обдурити й пройти ВЛК?! Ти ж вже давно непридатний до військової служби!”.
Батьки Олександра про те, що він повернувся в Україну і пішов воювати, дізналися лише через півтора місяця: “Мама плакала і говорила, як так можна було, що ти після таких тяжких поранень, після всіх проблем з візами, повернувся зі Штатів в Україну на війну. Тато, якщо прибрати всі матюки, то можна сказати, що промовчав”.
Згадує воїн, що найтяжчим для нього у 2022 році був його день народження 31 травня. На той час Олександр вже був оператором БПЛА і потрапив під обстріл фосфорними бомбами, мінометний вогонь різних калібрів та з танку: “Найгірше, що може статися в житті - це загинути у свій день народження”.
Але сержант Олександр Місюра вижив того дня і ще встиг знищити немало ворогів та захистити життя українських воїнів, проводячи розвідку дроном, вишукуючи розташування ворожої техніки, коригуючи наступ та відхід своїх побратимів. В нинішній війні надзвичайну роль відіграють артилерія і дрони.
З оточення в районі Сіверськодонецька та Лисичанська довелося “Малюку” виходити пішки, кілька днів. Весь цей час він не виходив на зв’язок. Ці кілька днів додали помітної сивини у волосся дружини, яка не знаходила вдома місця і ладна була щомиті зірватися і летіти в Україну на пошуки коханого.
Громадянин Сполучених Штатів
Чергове поранення в ногу, тривале лікування і висновок лікарської комісії про списання зі служби. Олександр знову повертається в Чікаго до коханої дружини.
Ще в далекому 2015 році він подавав документи на отримання гостьової візи до Сполучених Штатів. “Але чомусь мені тоді відмовили, - пригадує чоловік. - А коли тобі відмовляють один раз у візі, то наступного разу ще прискіпливіше розглядають заявку. Дружина доклала чимало зусиль, найняла адвокатів, щоб вони довели, що я заслуговую на те, щоб отримати візу, а з часом стати одним з громадян цієї держави. Цей процес довго тривав і в кінці березня 2022 року я мав скласти іспит, щоб отримати громадянство. Але ж я поїхав на війну. Коли повернувся - дружина знову відновила цей процес. І ось нарешті мені знову призначили іспит. Цей іспит приймав в мене колишній військовий, він довго розглядав мої документи, потім запитав, мовляв, чому я не пройшов іспит у 2022 році. Я відповів, що пішов захищати Україну.
-
Але ж ти міг стати громадянином США і тобі не потрібно було йти на війну.
-
На той час я був громадянином України і я не міг залишатися осторонь, коли на мою країну напав ворог.
Далі той чоловік щось довго писав. Коли закінчив, то спитав чи можна поставити одне питання: “Якщо так станеться, що на США нападуть, що ви будете робити?”
-
Та як що? Візьму автомат і піду вбивати ворога, який посмів напасти на мою країну.
Він схвально посміхнувся та потиснув мені руку”.
Тепер Олександр громадянин Сполучених Штатів, але він продовжує вболівати за Україну, біль за Батьківщину, яку плюндрує ворог не відпускає його: “Або ти на війні, або для війни - тепер в цьому сенс мого життя. Я продовжую волонтерити для своїх побратимів, збирати кошти на які купую тепловізори, дрони, РЕБи, аптечки, тепловізори та інші речі, які так необхідні на війні і які можуть захистити чи врятувати чиєсь життя”.
Мріють Олександр з Наталею народити спільну дитину і придбати будинок за межами великого міста. Але найбільшою втіхою для них обох стане перемога України у виснажливій війні із сильним та підступним ворогом.
