Ірині Пелипенко щойно зустріла свій 43 день народження. За останні 4 роки їй довелося кілька разів потрапляти в епіцентр ворожих обстрілів. Сама вважає, що день народження їй потрібно відзначати кілька разів на рік.
Жінці сумно від того, що святкувати доводиться далеко від свого рідного міста, її друзі та родичі розпорошені по всьому світу. Але тепло на душі тому що на новому місці, в Долинській, її теж оточують щирі і добрі люди, які завжди готові підтримати та розрадити.
Ірина розповіла що народилася в місті Мартинівка на Чернігівщині, в Ічнянському районі. Це батьківщина її батьків, які на той час вже жила на Донбасі в селі Іллінівка поблизу міста Костянтинівка. Просто народжувати мама приїхала до своїх батьків.
“Моя мама працювала в культурі. А це така сфера де працюють за покликом, — розповідає жінка. — Вона дуже любила співати і цю любов до пісні передала мені. Мама працювала директоркою місцевого будинку культури. З шести років і я почала займатися в гуртку вокалу. А вже в 14 років я працювала разом з мамою, проводила заняття в гуртках”.
Зі свого дитинства Ірина найбільше любить згадувати поїздки на різноманітні співочі конкурси та фестивалі. Познайомилася та подружилася з багатьма своїми однолітками, з різних куточків області. І завжди з нетерпінням чекала нової поїздки, бо щоразу — це зустріч з друзями. “Звісно, що кожен з нас прагнув на конкурсах виступити якнайкраще, щоб отримати високу оцінку журі. Але в спілкуванні між собою у нас не було напруженості суперництва, атмосфери змагань. Ми просто раділи новій зустрічі, спілкувалися, обмінювалися новинами, — розповідає жінка. — Моя матуся створила народний ансамбль “Горицвіт”. Я також стала його учасницею. Спочатку він складався з молодих дівчат, моїх одноліток А потім дівчата подорослішали, одні виїхали, інші вийшли заміж і народили дітей. Мама стала залучати жінок більш старшого віку. Із його початкового складу залишилася я одна. За віком наймолодша, але з найбільшим стажем участі в цьому ансамблі”.
Після закінчення школи продовжила навчання в Донецьку. Деякий час жила в цьому місті, потім повернулася до рідної Костянтинівки. Але де б не доводилося жити жінці, робота її завжди була пов’язана з культурою.
Пані Ірино, можете згадати найяскравіші спогади з вашого життя?
Пам’ятаю, що в своїй юності на всі свята я виступала на сцені. Мої друзі веселилися в компанії, а я могла до них приєднатися лише після того, як закінчаться всі мої виступи. Коли навчалася в Донецьку — теж часто виступала. Пам’ятаю один концерт, який проходив на головній площі міста і був присвячений річниці Перемоги в Другій світовій війні. Я зі сцени побачила, що величезна площа повністю зайнята людьми. Люди стоять навіть на вулицях, які підходять до площі. Мене вразила кількість людей, які прийшли послухати концерт.
Коли відкрила для себе велику сцену в Донецьку — то підтягнула до неї і наш ансамбль “Горицвіт” з Іллінівки.
Під час навчання їздила теж на різні фестивалі та конкурси українські та міжнародні. Потім, коли повернулася додому, то вже з ансамблем “Горицвіт” продовжувала їздити на ці ж конкурси та фестивалі з українськими обрядовими піснями. Пам’ятаю день, коли мій ансамбль їхав на фестиваль, я їх проводжала і плакала. Бо була вагітна і мені лікарі заборонили далекі поїздки. Чоловік мене заспокоював, говорив що поспівати я ще встигну, що матиму у своєму житті ще багато конкурсів і фестивалів. А на цю хвилину нам важливо зберегти дитину і тому потрібно дотримуватися порад лікаря. Мені чомусь було так образливо і сумно, що всі їдуть, а я мушу залишатися вдома.
Як вам запам’ятався перший день повномасштабного вторгнення?
На Донбасі війна почалася ще в 2014 році. Костянтинівка, хоч і на короткий час але пережила загрозу захоплення влади сепаратистами, ми чули поруч автоматні черги та близькі вибухи. Я разом із сином навіть виїхала на один місяць до родичів, щоб перебути той неспокійний час. Далекі вибухи ми чули всі ці роки постійно. Тож вибухи 24 лютого 2022 року не стали для мене чимось незвичайним. Прочитала в батьківському чаті, що діти в школу сьогодні не йдуть, я пішла на роботу, потім — на корекцію нігтів, бо була записана. Коли вийшла звідти, зателефонував двоюрідний брат з Києва. Почав говорити, що почув в новинах про те, що Костянтинівку вже повністю ворог знищив. Я його заспокоїла, бо в Донецькій області не один населений пункт з такою назвою. Брат вимагав, щоб я забирала дітей та негайно виїжджала. Відповіла, що валізи в мене готові. Якщо дійсно в Костянтинівці стане небезпечно — то сядемо на поїзд і виїдемо.
Дома ми обговорили ситуацію з чоловіком. Мені дуже не хотілося їхати в невідомість. Я люблю свою малу батьківщину: село в якому виросла і там живуть мої батьки, місто Костянтинівку в якому жила і працювала. Вирішили, що як тільки щось прилетить поруч з нашим будинком — будемо виїжджати. Зібрали валізи. Ті валізи ми розбирали кілька разів. Влітку складали в них зимовий одяг, взимку навпаки. Безліч раз обговорювали в сім’ї різні можливі ситуації, як кому діяти, як тримати зв’язок, про що важливо не забувати.
З часом з’ясувалося, що покинути свій дім для мене дуже нелегко. Тих прильотів у наш двір сталося чимало. А я ніяк не могла зважитися на виїзд. Дуже болісні відчуття, коли покидаєш те до чого звик, до чого прикипів душею.
Можете описати життя в “червоній зоні”, адже жити там дуже небезпечно?
Насамперед, я не могла покинути свою роботу. Я працювала в Палаці культури керівницею народної студії сольного співу “Хуторяночка”. Створила дует і тріо з якими ми перемогли на багатьох вокальних конкурсах в області. А після початку повномасштабного вторгнення я ще стала і виконуючою обов’язків директора Палацу культури. Крім основної роботи була і волонтерська. Наш Палац став гуманітарним штабом. Сюди привозили гуманітарну допомогу, ми її розвантажували, складали списки людей, які потребують допомоги, фасували продукти, збирали набори з продуктів та засобів гігієни. Тим людям, що самі не могли прийти — приносили додому.
Зупинялися у нашому місті тимчасово і військові, бувало, що теж зверталися за допомогою. Якось попросили знайти матрац. А в мене залишився вільний матрац і ковдра із гуманітарної допомоги, я їм принесла. Пізніше, вони знову потрапили до нашого міста і щиро дякували за них, бо дуже ці речі їх виручили.
Готували військовим гарячу їжу: борщі, голубці, вареники, піци пиріжки тощо. Вони натомість пригощали наших дітей цукерками. Адже все одно готувати їжу дітям потрібно. Тільки й того, що зробити це в більшій ємності. Коли не було газу — виносили мангал на вулицю, розкладали багаття.
Як покинути людей, які чекають на твою допомогу, які вірять в те, що ти прийдеш до них? Щодня була завантажена роботою. І ця робота не дозволяла мені думати про те, що жити тут небезпечно.
Багато разів ставалося так, що ніби якісь вищі сили відводили від мене найстрашніше.
14 лютого 2023 року стався приліт на поріг нашого Палацу культури. Ми цього дня у фоє фасували продукти. Якраз настав час обідньої перерви і всі робітники розійшлися по своїх кабінетах. Це нас врятувало, того дня дивом ніхто не постраждав. Від вибуху всі величезні вікна в Палаці посипалися, вибуховою хвилею повиносило двері та віконні рами. А ми всі відразу після вибуху кинулися прибирати те скло і наводити лад.
Тільки через тиждень до мене прийшло розуміння того, яка небезпека нам всім загрожувала, як могли постраждати люди, якщо б під час вибуху вони знаходилися у фоє. Або стався повторний приліт. Я ж відповідала за цих людей і якби когось із них поранило — не змогла б собі цього простити. Кілька днів плакала і дякувала Богу та всім силам, які відвели від нас цю біду.
Ми перестали збиратися в Палаці культури, але я продовжувала працювати з дітьми в нашому дворі. Ми організовували їхнє дозвілля, влаштовували конкурси, концерти, змагання, майстер-класи. І все це проходило між обстрілами. Часом на наші заходи потрапляли військові, дуже дивувалися і ділилися своїми враженнями, що вони ніби на якийсь час потрапили в мирне життя, в своє дитинство, де немає війни і вибухів.
Коли траплялися прильоти з людськими втратами, я телефонувала своїм знайомим, щоб пересвідчитися в тому, що вони живі. Якщо дізнавалася, що загинув хтось із людей, кого я знала — відчувала біль і спустошення в душі.
Якось знаходилася у дворі, почула свист міни і вибух Зрозуміла, що вибухнуло близько, бо мене обсипало землею. Вийшла подивитися і побачила, що влучили в “швидку допомогу” військових. Водій поранений, ще один боєць отримав контузію. Я почала надавати першу допомогу. Зателефонувала знайомому, який відвіз хлопців до госпіталю. Їхню машину закрила, запевнила, що ніхто її тут не чіпатиме. Пізніше за нею приїхав військовий евакуатор. Потім читала в новинах, що хлопці дякували жінці, яка швидко зреагувала і надала їм допомогу.
Коли від вибухів в будинку сипалися вікна, я розшукувала комунальників і ми зашивали всі вікна QSB, щоб зберегти ці квартири, щоб врятувати стіни будинку. Сподівалися на те, що наступ зупиниться і сюди знову повернуться люди. Якщо в будинку траплявся прорив води чи опалення — викликала відповідні служби і обходили всі квартири, розшукуючи де це сталося. Остання зима 2024/25 в Костянтинівці стала особливо важкою. Важкою не від того, що не було води, електрики, опалення. А від того, що людей в наших будинках ставало все менше і менше. Тиша та порожнеча дуже гнітила.
А ще обстріли… Однієї ночі я нарахувала 12 прильотів КАБів. Люди звикають до того, що ходять поруч зі смертю. Коли потрапляєш під обстріл — страшно. Коли вибухи припиняються — зітхаєш з полегшенням, мовляв все минулося, продовжуємо жити.
Ви виїхали до Долинської. Чому вибрали саме це місто?
Ми виїхали, тому що боялися за дітей, хоч постійно і відкладали цей виїзд. Чоловік для виїзду пропонував Дніпро, бо це місто ближче до нашого дому. Наші друзі, з якими ми часто спілкувалися, виїхали з Костянтинівки раніше і якийсь час жили в Долинській. Саме вони нам порадили це місто, сказали, що тут дуже тихо. Згодом вони виїхали за кордон, а ми вирішили приїхати сюди і подивитися на це місто. Спочатку заїхали до Дніпра, але я чомусь почувала себе не надто комфортно у великому місті. Переконувала чоловіка, що якщо слухати новини, то його обстрілюють частіше ніж Костянтинівку. Це було головним аргументом.
Приїхали в Долинську, подивилися. Так, тут гарно, тихо. Але я все ще не могла зважитися на переїзд. Все для мене тут було не моїм. Поверталися додому і тільки коли вже проїхали Дніпро, мені ніби дихати стало легше, бо ближче до дому.
7 березня в мого тата день народження. Я з дітьми зібралася провідати його в Іллінівці. Але щойно ми вийшли з дому — почули звук польоту літака, який йде на зниження. Я встигла сказати, що зараз буде вибух. Син схопив доньку за руку і заскочив у під’їзд. А я обхопила голову руками і присіла. КАБ випущений літаком влучив в сусідній будинок. Від вибухової хвилі в нашому будинку посипалося скло з вікон. Воно сипалося і на мене. Коли все стихло, діти вийшли з під’їзду і вибирали з мого волосся та одягу уламки скла. Звісно, що до батьків ми вже не пішли, повернулися додому. Потім обстріляли КАБами Іллінівку. Одна з бомб влучила в будинок моєї тьоті. Вона загинула, її тіло розірвало на шматки, сусіди збирали на своїх подвір’ях фрагменти і приносили, щоб чоловік із сином змогли її поховати. Нині вони обидва в ЗСУ.
Після цих подій ми все ж вирішили виїхати. У квітні 2025 року відвезли дітей в Долинську. Я ще повернулася додому, щоб забрати деякі необхідні речі, владнати формальності на роботі, відвідати могили рідних людей на цвинтарі. Але знову потрапила під обстріл. Їхала машиною по околиці міста, з однієї сторони дороги поле, з другої, трохи на віддалі стоять будинки. Почався артилерійський обстріл, один із снарядів вибухнув поруч з машиною. Уламок пошкодив колесо, від вибухової хвилі посипалося скло. Я вийшла з машини, а сховатися просто ніде. І так стояла поруч з машиною, поки не скінчився обстріл. Це був просто жах, все навколо гриміло і здригалося від вибухів. І ти одна стоїш посеред дороги.
Зателефонувала майстрам, які приїхали, щоб замінити колесо. Вважаю, це просто диво, що я залишилася не просто живою, а не отримала навіть жодної подряпини.
Я так і не змогла в той приїзд потрапити на цвинтар. Не тільки обстріли посилилися, а й дрони влаштовували полювання за цивільними людьми. Часом не було можливості протягом всього дня вийти з дому — дрони кружляли роями, вишукуючи ціль.
Багато моїх родичів, друзів, знайомих у війську. Когось вже немає серед живих.
Як вам живеться в Долинській?
Ми коли приїхали сюди, то відразу почали вивчати місто, де що тут знаходиться. Я насамперед шукала Управління культури. Відразу зайшла туди, познайомилася в Людмилою Володимирівною Кащєєвою. Розповіла про себе хто я така, ким працюю, звідки приїхала. Якраз так співпало, що в культурно-дозвіллєвому центрі звільнялася директорка. І запропонували цю посаду.
Мені доводилося чути від знайомих історії, коли до ВПО з Донбасу ставлення буває не надто приязне. Часто зовсім безпідставно називають людей такими словами як “сепаратисти”, “ждуни” тощо. Але тут в Долинській я цього не почула. Хочу сказати що в Культурно-дозвіллєвому центрі на Волохіно мене зустріли дуже тепло. Люди, які сюди приходять для роботи та спілкування дуже щирі і добрі. Я постійно відчуваю їхню підтримку, співпереживання. Адже вони часто чують як я розмовляю телефоном з людьми, що залишилися ще в Костянтинівці, знають, що вже немає нашого Палацу культури, немає мого будинку. В наш під’їзд влучив КАБ.
Перший місяць після переїзду — я хворіла. Мені не допомагали ніякі ліки. Гадаю, що це сталося від тих нервових потрясінь, які довелося пережити. Потім минулося. Але такі відчуття, ніби я вчуся жити, вчуся заново відчувати пісню.
Щемкі та душевні пісні, щоб гарно виконати — їх потрібно прожити і виплакати. Тільки тоді ти зможеш її заспівати так, що зачепиш виконанням душі людей. Після переїзду в мене з’явилося відчуття, що я знову маю ці пісні прожити і виплакати. Тобто, почати все спочатку.
Тут я теж навчаю дітей співати, організовую свята. Стараюся влаштовувати заходи для людей різного віку. Щоб цікаво було не лише дітям, а й їхнім батькам, людям старшого покоління. Так, разом зі старшими дітьми, ми нещодавно підготували виставу для молодших. Для дорослих зробила майстер-клас з декупажу.
В моєму дитинстві батьки завжди дозволяли приходити в гості моїм друзям. Нині я дозволяю своїм дітям приводити друзів додому. Вони знають, що я ніколи не стану їх лаяти і не відпущу з нашого дому голодними.
Моя донечка якось сказала: “Я так хочу додому. Тут в Долинській добре, але я все одно мрію потрапити додому. Мамо, навіть якщо все це скінчиться тоді, коли я вже стану дорослою, я обов’язково вас повезу в Костянтинівку”.
