Чорнобилець, рятівник ДСНС, атовець, захисник України від першого дня повномасштабного вторгнення. Вважав своєю місією порятунок людей та бути там де небезпечно.
Лідер за характером
3 лютого 1964 року в родині Ольги та Михайла Пікінерів народився син Володимир. Сталося це в селі Олександрівці Долинського району. Дідусь його тримав пасіку і допитливий онук часто допомагав, цікавився розведенням бджіл, доглядом за ними. У дідуся навчився працювати з деревом. Коли Володі виповнилося 8 років, сім’я переїхала до Долинської.
Навчався він в Долинській школі №3, вона була на той час восьмирічною. Захоплювався спортом, важкою атлетикою. За характером Володя — лідер, він прагнув в усьому бути кращим, виділятись з поміж однолітків. Якщо в навчанні це в нього не дуже виходило, то в спорті він мав гарні успіхи.
Після закінчення школи поїхав до Знам’янки навчатися в училищі. Отримав спеціальність механізатор широкого профілю.
До армії працював на хлібзаводі кочегаром. Веселий і компанійський хлопець встигав зробити свою роботу і допомогти жінкам на зміні з булочками та хлібом. Далі була армія. Служив в Архангельській області. Служба йому подобалася, бо це можливість проявити свою фізичну підготовку та витривалість.
З майбутньою дружиною Світланою Володимир познайомився коли їм було по 15 років, Вони довго зустрічалися, Світлана чекала коханого з армії.
Його робота — рятувати людей
Одружилися, будували власний будинок і Володимир багато робіт виконував самостійно. Особливо любив працювати з деревом — сам витесував, виструговував всі дерев’яні деталі: двері, вікна, одвірки, карнизи тощо. Виростили разом двох дітей: доньку Тетяну та сина Сергія.
Володимир працював спочатку в пожежній частині, а пізніше в Долинському відділенні служби рятування людей в надзвичайних ситуаціях. Був командиром відділення. “Йому подобалася саме робота пов’язана з ризиком, — розповідає дружина. — Якщо потрібно діставати людей з вогню чи з води, чи будь-яких небезпечних ситуацій — то Володя завжди готовий зробити це. Ризик був частиною його життя. Мав безліч грамот та подяк саме за порятунок людей. За проявлені сміливість і вміння в екстремальній ситуації не розгубитися і діяти так, щоб врятувати чиєсь життя і не загинути самому”.
“До нас в пожежну частину Володя прийшов із охорони залізниці, — згадує Володимир Шмигаль, — Так ми з ним разом до пенсії і працювали. Гарний був чоловік. Та й вся команда у нас була злагоджена. Якщо щось траплялося — то забували про все. Бувало інколи таке, що за добу один раз поїсти випаде і то вже вночі. Як друг гарний і як працівник. Часто згадую моїх друзів по роботі: Олега Пугача, Колю Шепеленка, Володю Пікінера”.
“Чорнобилець і атовець”
Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, то в 1987 році Володимира Пікінера також мобілізували для ліквідації наслідків аварії. Йому довелося пиляти та закопувати рудий ліс в зоні найбільшого радіоактивного забруднення. При будівництві саркофагу над ядерним реактором він закидав до реактора найбільш радіоактивні відходи та забруднені речі. Розповідав рідним, що поруч з реактором можна знаходитися не більше 2 секунд. За цей час потрібно встигнути закинути уламки графіту і відразу швидко віддалитися..
Опромінення отримав там суттєве. Лише завдяки тому, що займався спортом та підтримував себе у гарній фізичній формі, то його наслідки почав відчувати лише з віком.
На пенсію вийшов в 45 років. За час роботи мав дуже багато різних нагород та грамот. Але й на пенсії він продовжував працювати.
“Все життя він був дуже активним в житті і на роботі, — розповідає Світлана, — багато мав друзів, дружили сім’ями. Разом їздили на відпочинок: на природу чи на море”.
Як тільки почалися заворушення на Донбасі і розпочався набір добровольців для захисту країни — Володимир пішов оббивати пороги військкомату. Пройшов через службу в АТО командиром гармати на посаді головного сержанта.
Повернувся з АТО і знову не міг всидіти спокійно вдома — влаштувався водієм швидкої допомоги при лікарні в Долинській. Якраз час роботи припав на епідемію коронавірусу. Працювати доводилося постійно в захисному костюмі. Але він не нарікав, не жалівся. Хоча цілком міг би вже і не працювати.
Добрий сусід та гарний батько
Сусід Сергій Старуха згадує про Володимира, як гарного та доброзичливого сусіда: “Коли я отримав інвалідність і втратив здатність самостійно рухатися — то неодноразово до нього звертався за допомогою — відвезти в лікарню до Кропивницького, жодного разу не відмовив, не зіслався на зайнятість.
Купили вони на нашій вулиці маленьку хатку, але розбудували її. І то все Володя сам своїми руками здебільшого робив. Роботящий і дуже енергійний — без діла ніколи не сидів”.
Його син Сергій Пікінер розповідає, що все, що він вміє робити — це завдяки батькові: “Ми разом багато чого робили: будували, ремонтували, розбирали машини. Усі чоловічі справи — це він мені показав, навчив, як правильно тримати інструмент, як не здаватися, коли щось не виходить.
Він завжди говорив, що головне — бути людиною, тримати слово й допомагати іншим. І навіть коли хвороба забирала сили, він не втрачав гідності, залишався тим самим сильним татовим плечем, на яке можна було спертися”.
Повномасштабне вторгнення
Коли почалося повномасштабне вторгнення — Володимир відразу пішов до військкомату. Те, що вторгнення має статися, він неодноразово проговорював в розмовах з рідними та друзями.“В перший день повномасштабного вторгнення я пішла на роботу, а Володя — до військкомату. Забрали його на другий чи третій день, — розповідає вже друга дружина Світлана. — Ми одружилися в 2020 році. Він старший від мене на 13 років, Але його енергія та завзятість до роботи мене завжди дивувала. Будь-яка справа в його руках горіла. Я на дачі за ним не встигала. Самостійно на нашій дачі викопав вручну басейн, обклав його кахлями. А потім ще й скважину теж самостійно вручну копав. Дуже подобалося йому господарювати. На другому поверсі облаштував пасіку. Тішив його догляд за бджолами. Він завжди був сповнений енергії та оптимізму. Будь-яка робота як то кажуть “горіла в його руках”. Багато у нас планів було на майбутнє, не судилося їм здійснитися”.
Світлана говорить, що і під час АТО і за 2 роки, які він провів на фронті під час повномасштабного вторгнення, Володимир не отримав жодного поранення. Ніби якісь сили захищали цього чоловіка, відводили від нього будь-яку біду.
Розповідав дружині один випадок, коли довелося йому супроводжувати машину зі снарядами. Потрапили під обстріл. Рятувалися від прильотів і машина застрягла в болоті. Довелося бійцям мало не на руках виносити машину. Після цього Володимир почав відчувати сильний біль в нозі. Довго терпів, але коли піднялася температура та з’явився набряк змушений був звернутися до лікарів. Виявилося, що порвав на нозі зв’язки. І в цей день, коли він поїхав до госпіталя — прилетіла ракета просто в той намет, де знаходився його підрозділ. Багато бійців загинули. Дуже горював з цього приводу.
Завжди Володя важко переносив загибель своїх побратимів. Хоч за своє життя йому довелося багато чого бачити: поранених, тіла загиблих і обгорілих людей. Він вмів тримати себе в руках, швидко орієнтуватися в ситуації, оперативно надавати першу допомогу пораненим, психологічно підтримувати новачків, які переживали свій перший обстріл, поранення. Але втрата побратимів для нього самого продовжували залишатися болючою психологічною травмою.
“Мій тато був для мене справжньою опорою”
Списали його після досягнення 60-річного віку. Рідні дуже раділи, що нарешті їхній батько, чоловік та дідусь буде вдома. Повернувся додому дуже худим та виснаженим. Його відразу повезли в Кропивницький до госпіталю на обстеження. Діагноз виявився невтішним — онкологічне захворювання легенів в останній стадії. Надії на одужання вже не було. Прожив лише місяць після демобілізації.
Довелося Володимиру Пікінеру захищати країну в складі 57 бригади, 42 батальйону, 2-ї мінометної роти. Був командиром міномету, головний сержант з позивним “Міхалич” на східному фронті: Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Авдіївка, Мар’їнка, Часів Яр.
“Це така людина, з ним я відчувала себе захищеною, — зазначає Світлана. — Мала впевненість, що з будь-якою проблемою чоловік впорається. Саме про таких людей говорять, що за ним, як за кам’яною стіною".
“Я — татова донька, — говорить донька Тетяна Кацко, — Мій тато віддав своє життя за Україну. Він був для мене не просто батьком — він був героєм. Сильним, справедливим, добрим і відважним. Він не боявся болю, не тікав від небезпеки, бо знав, що за ним — люди, за ним — рідна земля, за ним — я.
Він загинув на війні, захищаючи нас усіх. Його вже немає поруч, але його любов, його приклад, його шлях — живе в мені.
Я теж вирішила присвятити себе людям. Моя зброя — не автомат, а знання, руки й серце. Я обрала медицину, щоб рятувати життя. Можливо, саме тому, що не змогла врятувати найріднішу людину… Тепер кожна врятована людина — це моя подяка татові. Це моя боротьба за життя, за надію, за добро.
Я — татова донька. І я продовжую його шлях. Просто інакше”.
Онука Настя теж з вдячністю згадує свого дідуся: “Мій дідусь — один із тих, хто став на захист України ще у 2014 році. Він був не молодим новобранцем, а зрілим чоловіком з твердими переконаннями, із глибоким відчуттям справедливості та любові до рідної землі. До самої демобілізації він чесно служив державі. У 60 років його було списано, але справжні битви тільки почались — він захворів на рак. І навіть у боротьбі з хворобою залишався сильним і гідним, не втрачаючи свого внутрішнього світла.
Я маю багато спогадів про дідуся. Його тихий голос, мудрі поради, вечори на кухні з розмовами про життя, війну, правду. Його приклад назавжди залишився зі мною.
Сьогодні я навчаюсь на юриста. Обрала цей шлях свідомо — бо вірю, що справедливість має силу змінювати країну. І хоч дідуся вже немає поруч, я дуже хочу, щоб він мною пишався. Я хочу бути гідною його онукою — чесною, наполегливою, не байдужою до чужої біди. І працювати для добра нашої держави так, як колись працював він — лише своїм шляхом, своєю професією. Пам’ятаю, дідусю. Дякую за все”.
Син Сергій згадує батька щоразу, як бере до рук гайковий ключ чи просто дивиться на машину: “Мій тато був для мене справжньою опорою. Він пройшов війну, бачив те, що багатьом не довелося бачити, але завжди залишався сильним і добрим. Попри біль і втому, він завжди знаходив час для мене — навчити, підтримати, просто поговорити.
Пам’ятаю його руки, його голос, його посмішку. Він назавжди залишиться моїм героєм — і не лише тому, що був на війні, а тому, що був найкращим татом у світі”.
Похований Володимир Пікінер в Долинській. За свої роки служби відзначений наступними відзнаками та нагородами: “Ветеран АТО”, “Ветеран війни”, “За участь в антитерористичній операції”, медаллю “15 років сумлінної служби”, орденом “За мужність” ІІІ ступеню.
