18 грудня 2022 року 33-річний воїн із позивним «Вінні» разом із кількома бійцями потрапили під артилерійський обстріл у південно-східному районі Бахмута. Вибухом від снаряда воїну відірвало кінцівки. Обстріл тривав довго, і хлопці змушені були втікати, полишивши побратима.
Лише за три тижні вони змогли забрати тіло молодшого сержанта Миколи Слюсаренка.
Дитинство
Микола Слюсаренко народився 7 червня 1989 року в селі Добрушине Сакського району, що в Криму. Пізніше сім’я переїхала до села Першотравневе Долинського району, бо тут мешкала бабуся Миколи, мамина мама.
Люду Коля вперше побачив в 14 років, коли приїхав до села Суходільське, щоб відвідати свою тітку, яка вийшла заміж за Людиного брата. Побачив дівчину – і закохався. З того часу шукав будь-який привід, щоби приїхати в Суходільське.
«Він був такий смішний – худий, руденький, весь у ластовинні. Водночас такий відкритий, щирий, добрий, весь, ніби світився позитивом, – пригадує своє знайомство з майбутнім чоловіком Людмила Слюсаренко. – На той час я вже зустрічалася зі хлопцем. Але Миколка так трепетно до мене залицявся, що таки відбив у того хлопця».
Сімейне життя почалося рано
Уже в 16 років Люда з Колею вже почали жити цивільним шлюбом. Микола працював, дуже старався, щоб молода сім’я мала достаток.
«Я в дитинстві мала все, що забажаю, – гарні іграшки, одяг, ми не знали нічого про голод, відсутність їжі. Мій тато працював далекобійником, мав гарну зарплатню, – продовжує Люда. – А Коля був із багатодітної сім’ї, найстаршим із п’яти дітей. На ньому трималося все хатнє господарство та молодші діти – брат та три сестрички».
Траплялося, батьки не отримували вчасно зарплату, тож сім’ї було досить скрутно в ці часи. Його батьки працювали на фермі, але наприкінці 90-х ферму зачинили, батько пішов працювати в котельню, а мама залишалася вдома з дітьми. Часто грошей у родині катастрофічно не вистачало.
Згодом Коля говорив дружині: «Якби я не зустрів тебе – то хтозна, що б зі мною було. Можливо, я б уже спився від безвиході, до в’язниці потрапив або на наркотики підсів, як дехто з моїх однокласників. Саме кохання до тебе змусило мене прагнути працювати, щоб досягти того рівня добробуту, який був у твоїй сім’ї».
«Як це я не піду до армії?!»
Коли Миколі виповнилося 18 років, з військкомату прийшла повістка до армії. Люда на той час уже була вагітна другою дитиною, але молодята продовжували жити в цивільному шлюбі.
«Я йому говорила, мовляв, давай зараз розпишемося, і тебе не призвуть до армії. А він мені відповідав: «Як це не призвуть? Я маю відслужити, – пригадує жінка. – Його забрали восени 2007 року. Служив у навчальному центрі в Десні. А я на присягу до нього приїздила вже з гарненьким животиком».
Залишившись одна з дитиною, Люда переїхала до батьків, чекала на народження другої дитини й дуже сумувала за чоловіком. Вона зрозуміла, як сильно його кохає, як сумно та одиноко без нього вдома. Зрештою, вирішила таки, що їхній шлюб має бути офіційним, узяла свої документи, виписала всі дані чоловіка й пішла до сільради подавати заяву на реєстрацію шлюбу. Із сільради зробили запит у частину, де служив Микола, щоб нареченому дали на кілька днів відпустку. У лютому молодята побралися., На початку березня народилася їхня друга донечка, і Миколу як батька двох дітей мали звільнити від служби в армії.
«Повернувся він на початку травня. Приїхав десь о четвертій ранку, я ще спала. І крізь сон зрозуміла, що мене хтось цілує. Навіть рукою замахнулася, щоб відштовхнути, – пригадує Людмила. – Потім щось зупинило мене, зрозуміла, що більше ніхто не може пройти до моєї кімнати, крім мого чоловіка».
Часто їздив на заробітки
Микола багато працював. Знайти роботу з гарною зарплатнею в селі було важко, тож часто їздив на заробітки як Україною, так і за кордон.
«Побуде десь із місяць вдома й потім знову на пів року чи й більше – на якісь заробітки», – пригадує своє сімейне життя Люда.
Коли тато приїздив додому – для сім’ї було свято. Завжди старалися виїздити на відпочинок до моря чи просто на природу з наметом. У подружжя народилася ще одна донька, і тато був щасливий від того, що, крім дружини, мав ще і трьох донечок. Ці дні, коли Микола бував вдома, були наповнені злагодою та щастям.
У 2009 році сім’я Слюсаренків уже змогла придбати власний будинок у Долинській. З гарно оплачуваною роботою в місті завжди було сутужно, тож Микола продовжував заробляти гроші для сім’ї виїжджаючи з дому.
2014 рік застав Миколу на заробітках у Росії. Почувши про події в Україні, чоловік відразу ж повернувся додому й за деякий час сказав Людмилі, що піде на контрактну службу. Дружина намагалася відговорити чоловіка, мотивуючи що той і в армії лише пів року відслужив. Мовляв, який із тебе воїн. Щоправда, й у військкоматі йому тоді відмовили - лише занесли до списків запасу.
АТО
У 2018 році він усе ж пішов на контрактну службу. Після короткої підготовки служив на сході. Звісно, дружина й діти дуже сумували без тата. Проте, Микола теж розумів, як важливо для сім’ї мати щодня звістку про нього. Раніше, коли бував на заробітках, телефонував не дуже часто. Потрапивши в зону бойових дій, почав двічі на день сповіщати дружину, якщо не телефонним дзвінком, то хоча б повідомленням.
Про те, що там відбувалося, нічого не розповідав. «Не потрібно вам про те знати», – така була в нього відмовка. Розказував, що волонтери привозять дуже багато харчів. А люди, які живуть у сусідніх селах часто страждають від того, що продукти до крамниць завозять нерегулярно. Тож хлопці щедро ділилися із селянами, тим що мали в надлишку.
«Кажуть, що війна робить людей злими та жорстокими. Що я помітила у своєму чоловікові? Що він став більш людяним, ласкавим, терплячим. Якщо він раніше недолюблював котів у хаті, то повертаючись у короткі відпустки додому, обіймався з котом і дозволяв навіть спати йому в ліжку. Адже там, на нулі, собаки та коти з покинутих осель приходили до хлопців в окопи, жили поруч і холодними ночами зігрівали один одного, – продовжує свою розповідь Людмила. – А ще розповідав, що коли мають вільний час – ходять на полювання. Людей там стало мало, більшість виїхала з небезпечних регіонів, зате стало більше дичини: фазани, косулі, дикі кабани. Тож свіжину на столі хлопці мали досить часто. Навіть був випадок, коли врятували лисеня, і вигодували та відпустили в природу».
Почав знову проситися до АТО
«Коли закінчився контракт, чоловік влаштувався на роботу в Долинській. Я спробувала поїхати на заробітки до Польщі, там проживає нині мій брат – пригадує Люда. – Коля був проти цього. Усе говорив, що, мовляв, хіба тобі не вистачає, того, що я заробляю? Але ж мені теж хотілося працювати, приносити до сімейного бюджету якісь кошти. Дівчатка вже підросли. Моя мама за ними наглядала».
Людмила таки поїхала до Польщі, телефонувала звідти чоловіку і намагалася спокусити, щоб і він приїхав до неї: роботи достатньо, гарна, комфортна країна, можна із часом і дітей забрати. Мовляв, усе тут є для розвитку й майбутнього їхніх дітей.
Та Микола навіть чути не хотів ні про яку Польщу. Натомість почав вмовляти дружину, щоб дозволила підписати ще один контракт. Хоча б на рік. Востаннє.. І таки вмовив, знову поїхав в АТО.
«Ще коли працював на будівництві монтажником, – пригадує Люда, – він завжди працював без страхування. Казав, що у випадку падіння, краще розбитися відразу на смерть, ніж залишитися калікою».
Контракт мав закінчитися в травні 2022 року. На початку лютого 2022 жінка повернулася з Польщі. І відразу ж поїхала в Луганську область до свого Колі. Йому тоді дали відпустку, і майже 10 днів подружжя було разом. Повернулася 14 лютого, бо вже тоді говорили, що чекають, що щось має статися, провокації з боку сепаратистів чи росії.
Війна
Коли почалася повномасштабна війна, Микола наполягав, щоб Люда з дітьми виїхала з України. Вона дуже не хотіла цього робити та, зрештою, погодилася. 12 березня 2022 року вони поїхали до Польщі. Витримали там лише до початку вересня 2022 року.
4 травня на Луганщині Коля отримав перше поранення – правий бік дуже сильно посікло осколками. Після госпіталю знову повернувся на фронт.
Влітку 2022 року їхній підрозділ перебував на доукомплектуванні в Чернігівській області. Саме там він познайомився з волонтером Володимиром Бойправом.
«Півтора місяця Микола разом із побратимами жили в моєму будинку. Це така світла й щира людина, просто якийсь згусток позитиву та оптимізму, – пригадує пан Володимир. – Приходили всі з навчання стомленими, але Коля відразу долучався до того, щоб щось мені допомогти у господарстві. На вихідні полюбляв рибалити, щиро радів будь-якому улову. Я допомагав йому як волонтер, запитував про потреби їхнього підрозділу. Мене завжди вражала його справедливість під час розподілу привезеної допомоги».
Боєць Іван Огута із позивним «Коба» розповідає:
«На Луганщині на позиції «Мільйонник» під час артилерійського обстрілу я отримав дуже тяжке поранення – усе тіло посікло осколками, я стікав кров’ю. Хлопці розгубилися, вважали, що мене не варто витягувати, мовляв, усе одно не виживу. Але Микола сказав: «Або ми його витягуємо, або всі залишаємося тут і нікуди не виходимо».
Іван Огута залишився живим саме завдяки Миколі Слюсаренку. Так він і сказав його дітям: «Якби не ваш татко – не було б мене вже на цьому світі». А ще хлопець вважає, що Микола Слюсаренко один вартував цілий взвод. Він справжній воїн, який вмів воювати й просто не міг спокійно десь перебувати, знаючи, що воюють без нього.
У боях на Херсонщині під Давидовим Бродом Микола отримав друге поранення. Після поранення його відпустили додому. В чоловіка було пошкоджене сухожилля і погано працювала ліва рука. Люда вже таємно сподівалася, що нарешті її Микола залишиться вдома. Але куди там лишитися… «Як це я дома лишуся? А там же хлопці! Та я ж тільки машиною їх на «нуль» возитиму! Я ж навіть автомат у руках не триматиму», – не погоджувався на жодні вмовляння Микола. І поїхав знову до своїх хлопців у Бахмут. Бо як же вони без нього?
Остання поїздка на «нуль»
17 грудня Люда розмовляла із чоловіком. Повідомив, що зараз відвезе хлопців на позиції, завтра повернеться і зателефонує їй.
Але завтра він не зателефонував. І раніше бувало таке, що чоловік кілька днів не відповідав, Люда хвилювалася, проте всередині однаково було відчуття спокою. Алгоритм був уже відпрацьований: чоловік мовчить, можна набрати командира чи побратимів, хтось візьме слухавку й заспокоїть жінку.
Але цього разу Люда ніби відчувала, що сталося щось недобре. Почала телефонувати йому 19 грудня, щоби привітати з днем святого Миколая, – чоловік не відповідав. Мовчали телефони й командира та побратимів. Зрештою, зателефонувала побратиму, який перебував у госпіталі. Від нього дізналася, що її коханий отримав смертельне поранення, і витягнути його з-під обстрілу не було змоги.
Люда ще вірила в диво, у те, що хтось витягнув її Колю, – телефонувала в усі шпиталі, сподіваючись знайти його живим. Проте все було марно…
нагороди
Лише 4-го січня їй повідомили, що молодший сержант, командир бойової машини другої механізованої роти військової частини А4279 загинув від ран, несумісних із життям.
«Багато людей прийшли провести Колю в останній путь, – пригадує Люда, – Його всі любили. Він був неймовірним, його не можна було не любити…».
