Побратими розповідають, що Сергій, позивний “Глобус”, відзначався своєю життєрадісністю. Ніколи не бачили його в поганому настрої чи засмученим і вмів він в найважчі хвилини підтримати друзів, розважити їх веселою історією і забути про страх.
З дитинства Сергій був чутливим до чужої біди
Народився Сергій в Долинській 12 листопада 1980 року. Мама Наталя Оврашко розповідає, що син її ріс досить спокійним хлопчиком, не створював нікому проблем. Полюбляв їздити в село до бабусі з дідусем, що проживали недалеко, в Устинівському районі. А ті вже й натішитися не могли єдиному онуку, що був їм помічником по господарству.
Змалечку хлопчик був співчутливим до чужого болю та біди, пані Наталя розповідає, що якось до школи почав ходити хлопчик, який жив по їхній вулиці разом з дідусем. Мама привезла його до свого батька з іншого міста, а сама поїхала кудись на заробітки. Дідусь не дуже дивився за онуком і ходила та дитина недоглянутою - то одяг на ньому був бруднуватим, то просто невипрасуваним ще і їсти постійно хлопчик просив у товаришів. Тоді Сергій почав вмовляти маму: “Давай ми візьмемо до себе Артура!”. “Звісно, я почала говорити йому, що так не можна. Це ж не кішка, й не собака. Це чиясь дитина, у якої є мама, є рідний дідусь. Та зрештою я піддалася на умовляння сина і пішла до того дідуся просити, щоб він дозволив своєму онуку пожити трохи у нас. Я відмила дитину, віддала йому Сергійковий одяг, хлопчик був трохи меншим за нього, - згадує пані Наталя. - Мабуть, з пару тижнів він у нас прожив, потім приїхала його мама і звісно, що більше не дозволили йому у нас жити. Але перекус для школи син завжди брав для двох - для себе і для Артура”.
Після закінчення школи - була армія, а потім навчався в Харківському залізничному технікумі.
Кохання з першого погляду
Дружина Світлана пригадує, як познайомилася з Сергієм, зі своїм майбутнім чоловіком: “Я сама родом з Криму, але в Долинській у нас родичі проживають. Навчалася в Кіровограді, а на вихідні приїздила до них в Долинську. І якось приїхала з навчання та й іду до родичів і з речами. Догнали мене два юнаки, запропонували допомогу, поки йшли познайомилися, хлопці розважали мене веселими історіями. Коли прощалися - Сергій запросив прогулятися ввечері. Він мені відразу сподобався, але я все ж сумнівалася йти мені з ним на побачення чи ні. Не могла наважитись. Потім вирішила для себе - якщо це доля, то ми з ним ще обов’язково зустрінемося, адже Долинська не таке вже й велике місто. І я не пішла того вечора на побачення. Але й правда, потім ми знову зустрілися. І почали вже зустрічатися”.
З дружиною Світланою
Світлана невдовзі закінчила навчання, і повернулася додому в Сімферополь. Але молоді люди зрозуміли, що вони вже не можуть жити один без одного і Сергій приїхав до коханої. Почали винаймати квартиру, працювали, тут в Криму народилася і їхня донечка Вікторія.
Сімейне життя
Чоловік багато працював, щоб забезпечити сім’ю всім необхідним. “Яким би стомленим Сергій не приходив додому - він завжди допомагав мені у домашніх справах чи в догляді за дитиною. Міг і вночі встати до дитини. А якщо діти хворіли, була температура - то він не спав разом зі мною, заспокоював, заколисував, давав ліки, - згадує Світлана. - Пам’ятаю, колись в мене зуб розболівся, Сергій не спав всю ніч - готував мені содові розчини для полоскання, Він завжди мій біль сприймав як свій власний і тому завжди було відчуття, що ми з ним єдине ціле. Дітей на нього завжди могла спокійно лишити й не тривожитися, що щось він зробить не так”.
Проте життя у великому місті було не надто до вподоби чоловікові, його весь час тягнуло додому. Особливо турбувало Сергія, що мама лишилася сама і він вмовляв Світлану переїхати до Долинської. Зрештою жінка погодилася, що заробляти на власне житло в Сімферополі їм доведеться довго і вона наважилася на переїзд.
“Спочатку ми жили в будинку Сергійкової бабусі, а потім батьки спільними зусиллями допомогли нам придбати власне житло, - ділиться спогадами жінка. - В Долинській народився наш син Слава, я працювала лаборантом на елеваторі, Сергій на залізниці. Як би пізно не закінчувалася в мене зміна - чоловік завжди зустрічав мене з роботи”.
Світлана розповідає, що розлука з чоловіком для них обох була завжди нестерпною. З нетерпінням чекали повернення додому своєї половинки. Сергій влаштувався на роботу на залізниці і його послали на курси підвищення кваліфікації в Миколаїв. Для Світлани ті дні без чоловіка були дуже довгими. А потім жінці довелося підвищувати свої професійні навички на курсах в Харкові. “Чоловік залишився вдома з двома дітьми, - згадує Свєта. - Але це не було для нього чимось обтяжливим. Він не боявся, що не впорається з якимись домашніми обов’язками. І я була впевнена в тому, що вдома буде все добре. Єдине, що засмучувало - це розлука”.
Сергій багато працював, завжди прагнув до того, щоб його сім’я жила не гірше від інших, щоб у його дітей було щасливе дитинство з можливістю поїхати на відпочинок родиною. Пробував і на заробітки їздити, але довго розлуки з сім’єю не витримував.
Відпустки подружжя завжди проводили разом і з дітьми. Переважно їздили відпочивати на море, на вихідних просто гуляли містом та околицями. Сергій любив грати з дітьми, вигадував якісь ігри, часто сам поводив себе як дитина, бавлячись разом з ними.
Діти згадують, що їхній тато дуже любив техніку і навчав їх їздити на мотоциклі та на машині. “В нього добре виходило навчати, - говорити донька Віка. - Поруч з ним, таким впевненим і розсудливим і самій додається впевненості в собі, у своїх силах. Перестаєш боятися дороги та зустрічного транспорту”.
“Один раз тато спробував поїхати на роботу за кордон, до Польщі, - згадує син Слава. - А ми потім під час канікул приїхали до нього. Він нас знайомив з містом, проводив для нас екскурсії”.
Андрій Свириденко, розповідає про Сергія як про гарного товариша, готового за потреби прийти на допомогу. “Дуже совісною людиною був Сергій, роботящий, відповідальний, - згадує Андрій. - Дітей своїх обожнював, непитущий сам був і недолюблював тих, хто в чарку заглядав. Веселий і життєрадісний, завжди жартом підтримає”.
АТО
В АТО пішов добровольцем. Як сам Сергій розповідав Світлані, що військовій справі навчався дуже швидко: по звуку міг визначити з чого стріляли та куди летить, намагався опановувати всі доступні види зброї. “Служив він в гарячих точках на Сході. Це і Мар’їнка, і Щастя, - згадує Світлана. - Коли б я не телефонувала йому - постійно чула в слухавці як не вибухи, то свист куль, мін і ревіння якоїсь техніки. А Сергійко мене заспокоював, що все добре, що йому не загрожує небезпека. Розповідав про те, як тяжко втрачати друзів, особливо коли це відбувається на твоїх очах. Мав прослужити рік, а затримався майже на півтора. Мав відзнаки “За участь в АТО”, “Ветеран АТО”, але не любив тим вихвалятися. Не дуже йому подобалося, коли нагороджували різними грамотами, вручали подяки. Ніякими пільгами ніколи не користувався”.
Згадує жінка той день, коли ще в АТО чоловік вперше приїхав у відпустку, як вони всі раділи: “Був ранок і трава в нашому садочку була вкрита росою. Ми всі роззулися і почали бігати босоніж по траві. Ми так тішилися з того, що нарешті всі разом, що тато з нами. Ми з дітьми й досі згадуємо той день!”.
Коли повернувся додому, пройшов медогляд - то виявилося, що за час перебування на фронті заробив тяжке захворювання. Дуже довго лікувався. Понад рік пролежав в лікарні й коли вже його стан почав значно поліпшуватися - розпочалося повномасштабне вторгнення.
Повномасштабне вторгнення
Пані Наталя Оврашко пригадує, що син і хвилини не роздумував, відразу сказав, що піде добровольцем на фронт. “Як я його тільки не вмовляла. Адже щойно з лікарні, так довго його лікували, так тяжко хворів, - згадує мама. - Говорила, що вже ж ти повоював, здоров’я своє підірвав. Нехай же й інші повоюють. Адже тільки квартиру трикімнатну отримав, як атовець, планував там ремонт зробити. Та він таки настояв на тому, щоб Світлану з дітьми відправити за кордон, бо ж непевність в перші дні була у всьому. Ніхто не знав де доведеться зупиняти ворога. Коли впевнився. що сім’я вже в безпеці, в Німеччині - відразу пішов до військкомату. Йому тоді сказали зачекати, якщо потрібен буде - зателефонують. І він щодня ходив по хаті сам не свій та постійно говорив: "І чому мені не телефонують?". Потім сам поїхав до військкомату в Кропивницький і вже звідти його забрали. Сталося це 22 березня 2022 року”.
Потрапив служити до 39 батальйону 56 бригади, як досвідчений воїн навчав молодих добровольців, розповідав мамі, що поруч з ним воювали хлопці такого ж віку, як і його донька. Спочатку захищати довелося їхньому підрозділу підступи до Кривого Рогу, поблизу Зеленодольська. Саме там на розмежуванні Херсонської та Дніпропетровської областей вдалося зупинити ворога і кілька місяців стримувати його наступ. Рідні хвилювалися за Сергія та він всіх заспокоював, що нічого страшного з ним не може трапитися.
“Це дуже сміливий боєць був, - пригадує Олександр Салтан. - Сергій часто ризикував власним життям, пропонував себе сам на завдання на які інші не наважувалися йти. А ще був дуже порядною людиною, в усьому порядною”.
Головний сержант взводу з позивним “Дим” розповідає, що від початку вторгнення довелося йому воювати разом з Сергієм Оврашко: “Його позивний був “Глобус”. Від першого дня знайомства мене вразив цей чоловік - здавалося, що немає такої сили на світі, яка б вивела його з рівноваги. Щоб навколо не відбувалося: обстріли, вибухи, емоційна лайка командира - він на все це дивився зі спокійною посмішкою. Здавалося, що ніщо не може вивести його з цього стану. Я теж мав досвід АТО, але щоб настільки флегматично сприймати все, що навколо тебе відбувається в мене не виходило”.
“Дим” згадує, що на перше бойове завдання “Глобус” визвався сам. І в бойових умовах він показав себе вмілим і сміливим бійцем та надійним товаришем. Командир зазначає, що це був його найкращий боєць, найнадійніший.
Людина -позитив
Ігор Конотопенко розповідає про “Глобуса”, як про людину-позитив: “В нього ніколи не було поганого настрою, ранок починав із зарядки - підіймав гантелі. Наразі в мене ті гантелі, як пам’ять про Сергія. Постійно у нього на обличчі посмішка сяяла. От просто не пам’ятаю його без посмішки чи в поганому настрої. Там, на фронті часом було дуже страшно, Сергій в такі хвилини починав розповідати якісь смішні історії, всі забували про страх і сміялися. В нього стільки тих історій було в запасі - на всі випадки життя і постійно нас підбадьорював тими оповідками.
Здається, що страху в нього не було ніколи. Яке б завдання не було - він першим себе пропонував. Хоча, вже після загибелі, розмовляв з його родичкою і вона розказала, що при останній з ним розмові, він сказав такі слова: “Боюсь, так боюсь, що капець. Але треба їхати на той берег, бо якщо не поїду - то боятимуся ще більше”. Але я б ніколи не сказав, що він боявся. Якщо й справді боявся - то з його виду цього б ніхто не зрозумів.
Був такий випадок поблизу Червоного Маяка на Херсонщині. У нас позиція була на кургані й ворожий дрон гранату скинув. Граната не зірвалась, застрягла в землі, всі сиділи в бліндажі й дихати боялися. А Сергій виліз і давай навколо неї ходити й мудрувати, як її дістати, щоб не підірватися. І так під неї підкопувався і сяк, і таки дістав ту гранату”.
“Дим” пригадує, як якось на позиції “Глобусу” стало погано: “Він же на фронт мало не з лікарні пішов, в нього там здається онкологія була і він в бліндажах сидів з катетерами. Всі дізналися про це лише коли Сергія виводили з позиції. Розумієте, наскільки вмотивованою людиною він був. Тоді кожен подумав про те, що цей чоловік міг спокійно лікуватися вдома, ніхто б його і не мобілізував. А він сам пішов, бо просто не міг відсиджуватися за чужими спинами. А потім через пару тижнів повернувся з госпіталю, знову в бліндажі, ніби нічого й не сталося”.
Тривалий час довелося 39 батальйону стримувати ворога на Херсонщині, потім почався наступ наших військ і помалу, але впевнено ворога відтісняли за Дніпро. Звільняли невеличке село Петрівку, потім Петропавлівку, Новогригорівку. Бувало їздили у відпустку додому, Сергій їздив власною автівкою і хлопців підвозив додому. Часом для цього йому крюк потрібно було зробити і побратими говорили, мовляв не треба, тебе ж теж вдома чекають, залиш нас просто на зупинці. Але він всіх довозив до самого дому. Пізніше, після загибелі Сергія Оврашко, його мама віддала машину сина побратимам. "Їм вона потрібніша, ніж мені", - говорить жінка.
Воїни діляться своїми спогадами, як завжди їх вражала та різниця між життям простих людей там поблизу лінії зіткнення, у звільнених селах і тим, що вони бачили приїхавши додому. “Там люди живуть під постійною загрозою обстрілів, буває, що місяцями не те, що електрики, хліба не бачать, - розповідає “Дим”, - бо його просто в те село ніхто не привозить. А вже за 200 кілометрів від фронту люди живуть звичайним життям, ніби нічого й не відбувається, ніби й немає такої кровопролитної війни і я дуже розумію людей, які не хочуть покидати своїх домівок і переїздити в більш безпечні місця. Бо їх просто тут ніхто не зрозуміє. Той хто на власні очі того жахіття не бачив - ніколи не зможе зрозуміти, тих хто його пережив. На жаль, це такі у нас реалії життя. Ми місяцями живемо в окопах, під дощами, в багнюці, все це витримуємо, тому що розуміємо - якщо не втримаємо ворога, в наші домівки теж прийде війна”.
А після остаточного звільнення правобережної Херсонщини 39 батальйон разом зі 126 бригадою почали виконувати рейди на Лівобережжя. Спочатку це було село Підстепне, Козачі Лагері, потім вдалося закріпитися в Кринках. “Де читаєш в новинах - кругом пишуть лише про морпіхів та 126 бригаду. Ніколи наш 39 батальйон не згадують, - розповідає “Дим”. - Це образливо, адже скільки там наших хлопців полягли й це все звичайна піхота. Ображає бійців, що ніби нашого батальйону зовсім немає. Та власне із 600 бійців, які були на початку повномасштабного вторгнення, залишилися в нашому батальйоні лише двоє”.
На бойове завдання через Дніпро виходили невеликими загонами на човнах і перебували там сім днів. “Ті сім днів я щоразу як на голках переживала, - розповідає мама Сергія. - Як дочекаюся від нього дзвінка - на серці відлягає, кілька днів можу жити спокійно. Потім знову повідомляє, що виїздить за Дніпро і знову я мов нежива ходжу - ні їсти, ні пити не можу. Все думками там, як побачу десь відео з тих Кринок - як же там тільки ті хлопці тримаються?”.
Останній виїзд “Глобуса” на Лівобережжя
Їхня група щойно повернулася із завдання, минула лише доба, до виїзду готувалася нова група бійців, але не було в них гранатометника, вже підібрали бійця з іншої групи, коли Сергій сказав: “Поїду я”. Його відмовляли побратими, адже він щойно звідти повернувся, але “Глобус” наполягав на своєму, мовляв, я маю їхати, мені це потрібно.
Світлана Оврашко згадує, що того дня отримала від нього два повідомлення: “Мою групу сьогодні всю вивезли. Мене теж трішки оглушило, в голові шум від контузії, але я не здаюся - знову виїжджаю на бойове, з іншою групою. Страшно від того, що будь-якої хвилини може прилетіти. А так все нормально” та “Я дуже сильно тебе кохаю”. Це були останні повідомлення від коханого чоловіка.
Як розповідали потім бійці з тієї групи, вони сіли перекусити, підбадьорювали один одного жартами. Сергій сказав: “Я їсти сьогодні не буду, бо це мій останній день”. Хлопці сприйняли ті його слова як жарт, зауважили, що не варто так жартувати. Лише після загибелі чоловіка, коли згадали про це, їм стало моторошно.
На групу раптово вискочив ворожий БМП, “Глобус” крикнув, щоб всі відступали, а він прикриє. І він таки поцілив в ту машину, але і його ворожа куля дістала.
“Він врятував нас ціною власного життя, - розповідав командир групи морпіхів. - Тіло Сергія Оврашко змогли переправити на Правобережжя лише через чотири дні”.
“З усіх моїх підлеглих гранатометник “Глобус” був найкращим бійцем, - говорить головний сержант “Дим”. - Сміливий, врівноважений, він був просто взірцем воїна, патріота, захисника".
