Серед південних степів, поміж скіфських курганів, у братській могилі разом із тілами інших захисників знайшли тіло воїна з позивним «Скіф». Тривалий час він вважався зниклим безвісти. Лише за рік і три місяці після загибелі рідні змогли поховати тіло мужнього воїна на долинській землі.
Журналістка Долинська.City спілкувалася з родичами та друзями нашого земляка Сергія Завірюхи.
Дитинство та школа
Сергій народився 21 квітня 1995 року, його брат Сашко – молодший майже на два роки. Росли брати, як і більшість хлопчаків в Долинській: бігали на ставок, рибалили, ловили раків, часом пустували та бешкетували. Водночас Сергій був завжди прикладом для молодшого брата – дуже відповідальний, уважний до дрібниць, цілеспрямований та настирливий у досягненні поставленої мети.
«Звісно, мені інколи діставалося від брата, коли не слухався, але це все з виховною метою. Зате, якщо мене хтось ображав ,брат завжди ставав на мій захист» – пригадує Олександр Завірюха.
Сім’я рано залишилася без батька – 14 років тому пішов із життя Олександр Завірюха-старший. Хлопці були ще підлітками. Тоді дідусь для хлопчиків став чоловічим авторитетом. Особливо міцною була дружба з дідусем у Сергія. Можливо, тому, що були з ним повними тезками – обидва Сергії Олександровичі, та і вдачею схожі.
Дід Сергій займався фермерством, вирощував соняшник та пшеницю, любив рибалити й полювати. Разом із ним до роботи на землі тягнувся і Сергій – ходив на поле, спостерігати, як підростають соняшники, навчився розпізнавати, коли час проводити ті чи інші роботи на полі, вчився керувати машиною та трактором. Залюбки ходив разом із дідом на риболовлю та полювання.
Наталія Крайнєва, класна керівниця Сергія, пригадує, що хлопчик товаришував з однокласником Владиком Капканцем. І вона завжди їх порівнювала з Явою та Павлушею, героями книги «Тореадори з Васюківки». Бо ці хлопці були такі ж непосидючі та вигадливі на різні витівки: здебільшого незлобливі жарти, розіграші або якісь прояви їхньої сміливості. Наприклад, вистрибнути з вікна другого поверху. Вчителька зауважує, що в цьому класі, батьки дітей були якраз її віку, тому вона добре знала Сергієвого тата. Вона відзначає схожість характерів батька та сина, що так відповідають їхньому прізвищу, – Завірюха.
Клас був великий, але дуже дружній. Якщо потрібно було прибрати клас чи територію школи, то Сергій із Владиком це робили залюбки, ще й підбадьорювали та заохочували інших. Вони були такими лідерами, яких поважали, могли навколо себе згуртувати дітей, організувати якусь роботу. Хлопці з усіма учнями підтримувати дружні стосунки.
«Бувало, кажу йому, мовляв, йтиму додому, зайду до вас, розповім про твою поведінку, – згадує пані Наталя. – А він мені відповідає, що й сам усе розповість, не треба мені нікуди заходити. Чесний хлопчик був, вмів визнати свою провину".
Навчання після школи
Самостійно з підручника навчився грати на гітарі, підбирав музику до віршів, що йому подобалися, і навіть сам трохи писав пісні. Коли мама одного разу пожартувала щодо його вміння співати – знайшов вчительку з вокалу та взяв у неї кілька уроків. Сергій прагнув досягнути певного рівня професійності, щоб не виглядати смішним перед друзями та рідними.
Антон Стефаненко розповідає, що дружив із Сергієм із дитсадочка:
«Він для мене завжди був, як старший брат. Не дивлячись на те, що ми з ним однолітки. Ми обидва зростали без батька, але в Сергія був дід, який виховував у ньому чоловіка. Тому, якщо мені потрібна була серйозна підтримка чи порада – то завжди на допомогу приходив мій найкращий друг Сергій. Можна було зателефонувати о третій годині ночі. І він ніколи не відмовить і не скаже щось типу «Поглянь на годинника». Завжди вислухає і допоможе».
Після дев’ятого класу хлопець вступив до Криворізького фахового коледжу Національного авіаційного університету. Але провчившись там два роки, покинув навчання. «Як я його не вмовляла закінчити коледж, – зітхає мама Валентина Завірюха. – Сказав, що не лежить до душі та професія і кинув навчання».
АТО
У 2015 році Сергія призвали до лав ЗСУ. Після 11 місяців строкової служби юнак підписав контракт. Рідні дуже хвилювалися за хлопця, адже тривала війна. Служив він у десятій гірсько-штурмовій бригаді на Донеччині та на Луганщині, там де бойові дії не припиняються з 2014 року. Мав позивний «Звір», був оператором зенітно-ракетної установки. Сім’я хвилювалася за хлопця, два-три рази на місяць надсилали посилки з домашніми гостинцями.
Мама зберігає український прапор, на якому є підписи та побажання воїну з позивним «Звір», від його бойових побратимів. За бойові заслуги хлопця нагородили грамотами та відзнаками від Президента України «За участь в антитерористичній операції».
Сім’я та мирне життя
Свою майбутню дружину Валерію Сергій знав ще з дитинства, але кохання прийшло до них під час служби Сергія в лавах ЗСУ. Спочатку листувалися, а під час однієї з відпусток одружилися.
Коли контракт закінчився, Сергій повернувся додому. Влаштувався працювати в охороні Казанківської виправної колонії, що в Новоданилівці. Але знову ж таки – зрозумів, що не до душі йому така робота.
Гроші, зароблені в АТО, вклав у придбання пасіки. Ось ця справа була йому до серця – природа, «спілкування» з комахами та тваринами. Про бджіл розповідав завжди із захопленням, з осяйними очима й називав їх «мої дівчатка».
Захоплювався історією України, особливо його цікавила історія рідної Долинщини. У вихідні виїздив разом зі своїм дядьком Олегом, як він сам казав, – «на копи». Тобто з металошукачем досліджували місця, пов’язані з історичними подіями чи битвами.
Часом привозив якісь дрібниці – старовинні монети, заіржавілі бляшки та металеві ґудзики. Зібрав невелику колекцію таких експонатів, якою дуже пишався і неймовірно радів, коли черговий похід приносив якусь знахідку.
Як пригадують близькі Сергія, роки проведені в АТО, сформували в хлопцеві не лише мужнього воїна, а і яскраву особистість, патріота, виховали любов до України, вміння цінувати справжню дружбу, родинний затишок та тепло.
Розповідають також, що обожнював свою дружину Валерію, а коли народився син Максимко, то його щастю не було меж. Батько вставав до сина вночі, міняв йому підгузки, сам купав та перевдягав. Називав його лагідно «татків жучок».
Як згадує вчителька пані Наталя, колишні однокласниці на вечорах-зустрічах просто захоплювалися тим, який Сергій гарний сім’янин. Адже він був першим хлопцем із їхнього класу, котрий одружився.
Щодня вранці та ввечері він телефонував мамі й бабусі, цікавився їхніми справами, чи все в них вдома є і що потрібно придбати. Мріяв про те, щоб збудувати великий будинок у Долинській, у якому можна було б проживати всій родині.
«Сергій був завжди ініціатором виїздів родиною, аби відпочити на природі, – розповідає брат. – Водночас він постійно слідкував за тим, щоби після нас не залишилося жодного папірця чи якогось іншого сміття. Усіх муштрував, щоб усе було зроблено за правилами: багаття залите, сміття відсортоване, зібране в пакети й відвезене в місто, у сміттєві баки. Повторював, що чисті узбіччя залежать насамперед, від нас самих. Не смітити самому – тоді вимагати від інших того ж».
Сергій Завірюха продовжував підтримувати зв’язок зі своїми побратимами в АТО. Відчувалося, що там залишилася частина його серця, що сумував за побратимами, відчуттями ризику, небезпеки та справжньої дружби. Тієї, яка може бути тільки тоді, коли всіх щодня підстерігає смерть та небезпека.
Війна
А коли почалося повномасштабне вторгнення, то вже 25 лютого родина проводжала свого захисника на фронт.
«Як я плакала, – пригадує мама. – Як я просила його, «Синочок, ти вже повоював, у тебе сім’я, у тебе маленький синок. Може, й іншим треба на захист стати». А він мені відповів: «А як син мене спитає про те, де я був, коли війна почалася? То що йому відповідати?!».
Валерія із Сашком проводжали Сергія до військкомату, а мама ніяк не могла вгамувати дворічного Максимка.
«Ніколи ще онук так не плакав і не кричав. Немов дитя біду відчувало, що більше ніколи татка не побачить. Так до самого вечора не могли його заспокоїти. Довго ще дитина підбігала до вікна зі словами «Тато, тато». Хоч і маленький був, а досі татка пам’ятає і сумує за ним», – зі сльозами на очах пригадує пані Валентина.
Хлопець дуже хотів потрапити до десятої гірсько-штурмової бригади, щоби бити ворога разом зі своїми старими побратимами. Але не складалося, не було часу, щоб враховувати бажання кожного захисника, з ким йому воювати, – треба було швидко формувати частини з тих добровольців, що вже мали досвід бойових дій, для захисту півдня країни.
Тож потрапив до 35-ї бригади морської піхоти, командував розрахунком самохідної зенітної установки «Шилка». Уже тут обрав собі бойовий позивний «Скіф».
Останній бій
Ворог стрімко наступав із південного напрямку, тривали важкі бої за Миколаїв. Останній свій бій Сергій прийняв 14 березня 2022 року під селом Костянтинівка, що розташоване на дорозі між Снігурівкою та Миколаєвом.
79-та штурмова бригада потрапила в оточення ворога, треба було рятувати своїх, допомогти їм вийти з кільця. Чотири зенітних установки «Шилка» протистояли 400 одиницям ворожої техніки. Коли зрозумів, що ситуація стає все загрозливішою, Сергій віддав наказ трьом підлеглим бійцям відступити, а сам продовжував бій. Останнє, що бачили бійці з його екіпажу, як снаряд влучив у їхню зенітну установку.
Бійці 79-ї бригади в той день таки вийшли з оточення, але 18 березня вони ймовірно разом іншими бійцями загинули в казармі від удару ракети, наведеної зрадником. Тож свідків того бою маже не залишилося.
Коли вдалося трохи відігнали окупантів, військові збирали розбиту техніку та тіла наших полеглих бійців. Але на місці бою не знайшли ані тіла Сергія, ані його особистих речей.
Пошуки зниклого безвісти Сергія
Родина Сергія Завірюхи весь час сподівалася на те, що він живий, що, можливо, перебуває в полоні, і його можна обміняти на полонених ворогів. Родичі сім’ї дуже допомагали з розшуками – приїздили й до Миколаєва, і в Костянтинівку, у надії, що знайдуться хоч якісь свідки того бою, хоч одна жива душа, що бачила тіло чи пораненого хлопця. Але все марно…
25 січня 2023 року мама Сергія була в Миколаєві, розпитувала людей, що збирали залишки тіл на полі бою, дізнавалася в морзі чи є невпізнані тіла загиблих бійців. Але всюди одна відповідь: жодної інформації про вашого сина не маємо.
Лише 20 червня 2023 року надійшло повідомлення з Миколаєва про знайдене тіло, генетична експертиза підтверджувала ідентичність на 99 %.
«Весь цей час жевріла надія, що Сергій живий, – розповідає пані Валентина. – Мозок і нині відмовляється сприймати цю інформацію. Хотіли провести ще одну незалежну експертизу, але побачили на ньому чорний светр, який ми подарували, і зрозуміли, що це не помилка».
Тіло Сергія було знайдене в братській могилі між селами Киселівка та Максимівка, що на Миколаївщині. Відстань між місцем, де був бій, та похованням складає понад 12 кілометрів. Рідні хлопця припускають, що він міг поранений чи з контузією потрапити до полону.
«Брат дуже добре орієнтувався на місцевості, навіть у незнайомому місці міг легко визначити сторони світу і вибрати правильний напрямок, – розповідає Олександр. – Заблукати й збитися зі шляху він не міг. Та й у тому похованні були тіла воїнів із зовсім різних військових підрозділів. Напевне, що всі вони перебували якийсь час у полоні. Ми не знаємо, що їм там довелося пережити, як і точну дату їхньої загибелі».
Рідні хлопця не втрачають надії розшукати родичів тих бійців, тіла яких знайшли в одному похованні із Сергієм Завірюхою, як і можливих свідків серед місцевих жителів, які могли бачити їх у полоні. Але поки що в тому регіоні залишається дуже високою мінна небезпека.
Пані Валентина продовжує справу Сергія – доглядає за пасікою, допомагає Валерії ростити маленького Максима, який нині своєю поведінкою та вподобаннями дуже нагадує батька.
«Коли помер дідусь – пригадує Валентина. – Сергійко плакав і все запитував: «Чому така несправедливість? Чому Бог забирає найкращих? Спочатку тато, потім дідусь». Тепер і я плачу та запитую: чому так несправедливо? Чому ця війна забирає в нас найкращих?!».
