Уже понад рік триває визвольна війна українського народу. Війна жорстока й безжальна, на жаль, відбирає найдорожче – життя наших дітей, батьків, синів, молодих людей, яким би ще жити та жити, народжувати дітей, мріяти, працювати.

3 січня 2023 року, після обстрілу наших позицій ворожим «Градом», на Гуляйпільщині Запорізької області, на 28 році обірвалося життя долинчанина Едуарда Якубова. Він був єдиним сином і єдиним онуком.

Журналістка «Долинської.City» поговорила з мамою Едуарда про те, яким був її син.

Любов до землі з дитинства. Як Едуард примудрився висадити на фронті картоплю та петрушку

Мама Едуарда Світлана розповідає, що спочатку в родини не було свого житла. Сім’я проживала в селі Жовтневому в будиночку бабусі Ніни. У селі Едуард і навчався в школі. Хлопчина мав багато друзів, був дуже товариським.

Здавалося б, звичайний хлопчина – ще недавно ганяв із хлопцями у футбол, біг із вудкою вранці на ставок, їздив на спортивні змагання. Після ранкової пробіжки підтягувався на перекладині, качався на тренажерах.

Вже з дитинства в Едуарда були свої обов’язки вдома й на городі. Мама Світлана каже, що відпускала хлопця з друзями лише після того, як зробить уроки та впорається у господарстві.

«Одного разу, коли Едик попросився на ставок, дала йому завдання виполоти грядку цибулі. Через деякий час прийшла перевірити виконане: усе було старанно виполено. Мабуть, сама б краще не зробила. «От і молодець», – кажу йому. – Можеш бути вільним». За кілька годин кличе мене сусідка й питає, чи ніхто в мене цибулю на городі не крав? Здивувалася, пішла подивилися – усе нормально, грядка на місці. Сусідка показує, що на її городі лежить вирвана цибуля», – пригадує мама.

Виявляється, Едуард так поспішав, що разом із бур’яном витягував і цибулини. Боячись, що його можуть не відпустити до ставка, хлопчик кидав цибулини на сусідський город. Тож сусідка ще й подякувала йому за подаровану цибулю.

Едуард справді любив землю, від роботи на городі ніколи не відмовлявся. Розповідав, що на фронті, у рідкісні години затишшя з побратимами, обробили ділянку землі на покинутому городі. Там висадили відро картоплі, за якою ретельно доглядали.

Розчищаючи навколо бур’яни, Едуард надибав на кілька розкішних кущів петрушки. Тож усі страви та салати в побратимів були приправлені свіжою зеленню. Навіть командування, що завітало до їхнього підрозділу з перевіркою, здивувалося: «А петрушка у вас звідки?».

«То в нас Едик серед бур’янів петрушку розкопав та доглядає за нею», – відповіли хлопці.

Дідусь – найкращий друг

В Устинівці проживав дідусь Едуарда – Петро. Він часто запрошував його до себе на вихідні чи канікули.

З дідусем вони були справжніми друзями: постійно щось майстрували, ремонтували, разом вудили рибу на річці Березівці. Любов до риболовлі, до природи, самостійність та рішучість у прийнятті рішень Едуард перейняв саме від пана Петра.

Фото: надані батьками

Юнак доглядав за дідусем, коли той захворів. Власне, і помер він на руках Едуарда. От лише спадщину від дідуся не встиг оформити, – зітхає мама.

Перше кохання

У класі, де він навчався, було лише три хлопчики та 9 дівчаток. Едуард як симпатичний та спортивний хлопчик подобався більшості дівчат, – згадує мама.

Вони всіляко намагалися привернути до себе його увагу: спочатку задиралися з ним, потім жалілися. Він же був закоханий у ту, яка не звертала на нього уваги. Одного разу, поскаржившись на погане самопочуття, хлопець відпросився з уроку. А коли всі діти вийшли на перерву – то побачили на стіні напис величезними буквами: «Юля, я тебе люблю!».

У школі було всього лише дві Юлі. Саме та Юля добре зрозуміла, що цей напис стосується її. Як і те, хто його написав. Але вчинок хлопця дівчина не оцінила, тож закінчилося все лише викликом батьків до школи та фарбуванням стіни.

Пізніше, уже в дорослому житті, Едуард зустрічався з іншою дівчиною, прагнув створити сім’ю, але кохана не відповіла на пропозицію руки та серця. Мовляв, ще не готова до подружнього життя. Тоді мама намагалася підтримати сина, говорила йому, що просто він ще не зустрів своє справжнє кохання. Й обов’язково зустріне свою долю, яка розділить із ним і радість і горе.

Його покликання – техніка

До 9-го класу перейшов у Долинську школу № 1 – родина вже мала власне житло. Класний керівник вмовляла хлопця отримати повну середню освіту, оскільки навчався він непогано й мав здібності до точних наук. Але Едуард вирішив здобувати робітничі професії токаря та слюсаря-ремонтника в Криворізькому ПТУ міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців.

Із захопленням вивчав креслення, пишався точністю та скрупульозністю під час виточування різних деталей. Потім у Долинській продовжив навчання, освоївши професію тракториста-машиніста. Робота з технікою була йому до душі.

У 2017 році Едуарда призвали на строкову службу до Збройних сил України. Звільнившись за півтора року, продовжив працювати в господарствах Долинщини.

Фото: надані батьками

Просто він не міг сидіти без роботи

За своє життя юнак залишив по собі пам’ять як старанного, роботящого й безвідмовного працівника. Зокрема, так кажуть у Долинському лісовому господарстві, де він працював трактористом-машиністом відразу на двох тракторах.

Мама розповідає, що під час посадки молодого лісу на Устинівщині газета «Трудівник Устинівщини» робила розлогий репортаж. Едуард за кермом трактора попав у кадр камери. Редакторка газети Валентина Сас згадує цей випадок:

«Долинський лісгосп проводив роботи з озеленення Устинівки та її околиць. Едуард Якубов, так загорівся цією справою, що згоден був працювати понаднормово й навіть безоплатно. Адже Устинівщина – це його мала батьківщина, місця дитинства та найкращих спогадів. Ми відзначили в публікації його старанність та ентузіазм і опублікували фото».

Він дуже тішився цим фактом, навіть вирізав замітку з газети, розмістив її в рамочці та тримав на видному місці.

Оскільки робота в лісгоспі була сезонною, то в зимовий період Едуард їздив на підробітки до Польщі. Просто сидіти три чи чотири місяці без роботи він не міг собі дозволити. Байдикування – не про нього.

За час роботи в Польщі він познайомився з послідовниками руху адвентистів сьомого дня. Із часом перейнявся їх вченням та прийняв хрещення, часто відвідував богослужіння та молодіжні зібрання в різних містах країни.

Війна покликала Едуарда до захисту

Ще на початку лютого 2022 року Едуарду зателефонували з військкомату і сказали, що потрібно пройти перепідготовку. Проходити її він мав у березні, але несподівано почалася війна, яка зламала всі плани.

У лави ЗСУ хлопця мобілізували 11 березня 2022 року з фермерського господарства «Катеринівське», де він працював трактористом.

Проходив військову службу в Першому механізованому відділені на посаді стрілець-снайпер механізованої роти. Після короткого навчання та злагодження, побратимів відправили відразу на передову, до Авдіїївки. Там, де дуже гаряче.

За десять місяців бойових дій підрозділ Едуарда кілька разів перекидали на найгарячіші ділянки фронту: Донбас, Харківська та Запорізька області. Після 3–4 тижнів боїв давали кілька днів відпустки. Мама не могла натішитися тими хвилинами, коли син був вдома.

«А після цього – знову довгі тижні, коли щодня чекаєш дзвінка. І лише після того, як почуєш знайомий голос у слухавці, – трохи відлягає на серці. І якийсь час можеш займатися буденними справами», – каже Світлана.

Фото: надані батьками

Остання така відпустка була на початку грудня. Едуард розповідав, як бабусі та жінки із села, неподалік якого розташовані їхні позиції, допомагали бійцям. Хтось забирав форму та білизну, щоб випрати і просушити. Хтось пригощав пиріжками, варениками чи іншими домашніми смаколиками. Водночас люди фактично жили місяцями в підвалах під постійними обстрілами, без підвозу продуктів та інших необхідних речей.

Навички роботи на тракторі та машинах дуже стали в пригоді на фронті. Якщо потрібно було відремонтувати якусь техніку чи сісти за кермо вантажівки – кликали Едуарда. Бо їхати бездоріжжям не кожен зміг би. Адже підрозділу часто потрібно було переміщуватися з однієї ділянки на іншу разом з усім майном.

«Мамо, я не можу допустити, щоб ти ховалася підвалами, я не можу допустити, щоб нашу Долинську так нищили обстрілами, як міста й села на лінії зіткнення. Я знаю і те, що можу не повернутися, бо це – війна», – зі сльозами на очах згадує мама слова Едуарда.

Позиції підрозділу, у якому воював Едуард, ворог обстріляв «Градами». Було дуже багато поранених і троє загиблих. Серед загиблих був і Едуард Якубов.

Відданий військовій присязі, вірний українському народу, у бою за Україну, її свободу й незалежність він віддав найдорожче що мав, – своє життя.