На сільський цвинтар у Новогригорівці Першій щонеділі приходить чоловік. Він довго тут сидить біля двох могил – Поховичів Сергія та Богдана. Переглядає фото та відео в телефоні й розмовляє.
Так Микола спілкується зі своїми близькими: рідним братом та племінником, життя яких забрала війна.
Кореспондентка «Долинська.City» побувала в цьому селі, поспілкувалася з паном Миколою та іншими односельцями, які добре знали батька та сина Поховичів. Це – перша історія, здебільшого про батька. Другу історію – про сина – читайте на нашому сайті пізніше.
Без страху в очах
Сергій Похович із дитинства обожнював спорт. Як розповідає його брат Микола, ніхто краще нього не міг відтискатися та крутити на турніку «сонце» в школі. А ще Сергій захоплювався верховою їздою.
Сергій Похович в дитинствіФото: сімейний альбом Поховичів
«От не було на той час у селі вершника кращого від Сергія Поховича – літав, як вітер, без страху в очах», – каже Микола.
Вчитель фізкультури наполегливо радив йому вступити до інституту на факультет фізичної культури. І Сергій до нього дослухався, подав документи й навіть успішно почав складати вступні іспити.
Проте, коли дізнався, що до закінчення вишу його не будуть призивати до армії, відмовився від навчання.
Служба в армії
Дочекався повістки й пішов служити в армію. Завдяки гарній фізичній підготовці Сергія зарахували до повітряно-десантних військ. Він проходив військовий вишкіл у навчальній частині, що розташовувалася в Печорах Псковської області.
Сергій в арміїФото: сімейний альбом Поховичів
Перша радянська публікація в пресі про таємничі війська спецпризначення з’явилася в журналі «Советский воин» № 22 в 1990 році. Ця стаття називалася «Командировка в спецназ». У ній йшлося про навчання однієї з груп цього підрозділу військ. Згадується також ім’я Сергія Поховича та навіть є його фото, як він рятує побратима у воді.
Сергій Похович допомагає побратиму вибратися з води Фото: Журнал "Советский воин", 1990 рік, №22
Навчання відбувалося під керівництвом офіцерів, які побували в пеклі війни в Афганістані. І хоч на той час уже розпочалося виведення радянських військ із цієї країни, понюхати пороху у вирі війни Сергію теж випало.
Якраз розпочався збройний конфлікт у Нагорному Карабасі. І їхню частину перекинули в «гарячу точку». Про цей період свого життя Сергій нічого не розповідав, мало хто взагалі знав, що йому там довелося побувати.
Забезпечував сім’ю, як міг
Після армії працював на будівництві Криворізького ГЗКОРу монтажником. А коли будівництво згорнули, – пішов працювати водієм у колгоспі. Згодом одружився, народилися діти – донька й син Богдан.
Коли колгосп припинив своє існування, зайнявся фермерством, обробляв власний пай, вирощував зернові та соняшник. Працював постійно, де можна було знайти підробіток на тракторі – не пропускав нагоди, забезпечував сім’ю, як міг.
Зрештою, сім’я чоловіка розпалася. З дружиною розійшлися мирно, дітей розділили: дружина поїхала до батьків на захід України, прихопивши із собою доньку. А Сергій залишився з молодшим Богданом, якому, на той час, виповнилося 11 років.
Було тяжко – робота в полі, господарство, город та ще й хатні справи. Але Богдан рано подорослішав, в усьому підтримував батька, порався в господарстві, робив необхідні покупки, навчився готувати нехитрі страви, підтримував лад.
син БогданФото: сімейний альбом Поховичів
«Часто допомагав батьку ремонтувати трактор, обожнював возитися з технікою, рано сам навчився водити трактор та машину», – розповідає Микола.
Односельці пригадують: «Бувало, йдеш вулицею, бачиш трактор, дивишся та дивуєшся, що за кермом нікого немає. Уже коли ближче трактор під’їздить, то розумієш, що там малий Бодька, якого з-за керма навіть не видно».
Випадок на ставку
Пан Микола пригадує один випадок у селі: якось уже ранньої весни, коли крига на ставку потемніла, помітили, що на протилежному боці стоїть на льоду рибальський ящик. І начебто є людська постать, але якось вона дивно та незвично розташовується, як для риболовлі.
Зібралося чимало людей на березі, роздивлялися здалеку, обговорювали, що ж із тим чоловіком могло статися. Йти через лід – небезпечно, оббігти навколо – дуже далеко, бо ставок у Новогригорівці Першій – величезний.
Лише Сергій, не роздумуючи довго, узяв дошку й на ній кригою поповз до протилежного берега. Виявилося, що там стояв лише рибальський ящик та велосипед, який наполовину стирчав з ополонки здалеку, нагадуючи людську постать. Крига поряд була проваленою і незрозуміло, чи рибалка потонув, чи врятувався, залишивши свої речі на ставку.
За кілька днів до Сергія додому прийшов чоловік із селища Молодіжного, що розташовується з протилежної сторони ставка. Він розказав, що і є тим неборакою, який у той день провалився та ледве вибрався самостійно на берег. Дуже дивувався з того, що пан Сергій наважився на такий відчайдушний вчинок.
Сергій з улюбленим псомФото: сімейний альбом Поховичів
«Зі зброєю в руках у гості не приходять»
Коли у 2014 році почалося вторгнення російських військ на Донбасі – Сергій не міг спокійно сидіти вдома й у 2015 році пішов воювати добровольцем. Він мав досвід бойових дій і вважав, що не має права відсиджуватися вдома.
«Я ж йому говорив: куди ти зібрався? Твоєму сину 14 років, на кого ти його кидаєш?! А він відповів: «Бодька собі раду дасть, я в нього вірю. Та й ти, брате, за ним придивишся» – продовжує чоловік.
Спочатку було дуже важко: не вистачало найнеобхідніших речей. Свій перший бронежилет, за словами брата, Сергій роздобув у сірій зоні, знявши його зі вбитого ворожого солдата, коли повертався з розвідки.
Саме в розвідку спрямувало командування 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка старшого сержанта Поховича, врахувавши його досвід та вміння, набуті під час служби в армії.
«Я одного разу запитав Сергія: «А як ти вчиниш, якщо віч-на-віч зустрінешся з колишнім побратимом по службі?». І він відповів: «Зі зброєю в руках у гості не приходять. Який він мені після цього побратим?!», – згадує пан Микола. – На всі розпитування про те, як там на фронті, він завжди відповідав: «Страшно там, брате». Якщо вже йому було страшно, то навіть не знаю, якби було мені, якби я був на його місці».
Пан Микола продовжує свою розповідь про брата. Про те, що ніяк не міг зрозуміти, як той наважився залишити неповнолітнього сина й піти воювати. Вважає, що сільське тихе життя, мабуть, дуже гнітило чоловіка з його пристрастю до ризику та адреналіну. Він просто не міг спокійно сидіти, знаючи, що може бути дуже корисним на фронті й відчувати задоволення від вдалих вилазок та військових операцій.
«Якщо хтось гадає, що в АТО йшли за грошима – то точно неправда, бо майже всі гроші відразу витрачалися. То якісь запчастини потрібні, то ремонт техніки, то пораненому товаришу допомогти з лікуванням та й родинам загиблих побратимів теж складалися, старалися не залишити їх сам на сам із горем», – розповідає Микола.
Навіть перебуваючи далеко від дому, Сергій постійно тримав зв’язок із сином, був у курсі його справ, давав свої поради.
Хлопець пишався батьком, хоч і сумно було від того, що його немає поруч. І в армію пішов раніше, не чекаючи повістки, і контракт підписав одразу, щоб в усьому бути схожим на батька.
Демобілізація в останню путь
Незадовго до свого п’ятдесятиріччя Сергій вирішив демобілізуватися – далися взнаки вік і здоров’я після кількох років, проведених у бліндажах, почало підводити.
13 серпня 2020 року дорогою з «нуля» автомобіль, який віз Сергія Поховича додому, наїхав на невідомий вибуховий пристрій. Водій був тяжко поранений, а пасажир загинув на місці. Сталося це біля селища Водяне Ясинуватського району Донецької області.
Пан Микола розповів, що у своєму житті не пам’ятав такого велелюдного похорону, як той, коли прощалися з його братом:«Мабуть, тисяча людей приїхала. Військовослужбовців було багато й місцевих людей зібралося дуже багато. Адже Сергія знали як сміливого, часом відчайдушного, роботящого та щедрого чоловіка, завжди готового прийти на допомогу. Багато гарних слів та відгуків почув про нього. Жаль, що він уже цього ніколи не почує».
Олександр Ювиця, долинчанин і бойовий побратим Сергія, говорить, що не зустрічав на своєму шляху товариша, кращого від нього. Такого, щоб завжди першим приходив на допомогу, – не треба ані звати, ані просити.
Тоді Богдану також дали відпустку, щоби попрощатися з батьком та провести його в останню путь…
