Сергію Бондаренку 64 роки. Він – із Сіверськодонецька. І вже понад рік як вимушений переселенець, проживає в Долинській. Але Сергій не сидить вдома, склавши руки, – він працює на перемогу, щодня плете маскувальні сітки. Кореспондентка Долинська.City також долучилася до цієї справи та поспілкувалася з паном Сергієм.
Початок війни
24 лютого 2022 десь орієнтовно о третій годині ночі у квартирі Сергія Бондаренка пролунав телефонний дзвінок. Телефонувала його сестра, яка також мешкає в Сіверськодонецьку. Вона проживає в будинку на околиці міста.
Схвильованим голосом сестра розповіла, що посеред ночі їхній пес попросився гуляти. Її чоловік вимушений був вивести улюбленця надвір. Але те, що він побачив на вулиці, змусило миттєво забути про сон.
Околиці міста були заповнені військовою технікою та військовими. Хтось копав окопи, хтось встановлював гармати. Розгублений чоловік запитав у одного з військових, що відбувається. У відповідь почув: «Ви із цього будинку? Не раджу вам у ньому залишатися, усе йде до того, що чекаємо нападу з боку Росії. Не знаю, коли, може, сьогодні чи завтра, а може, через місяць. Але в цьому будинку буде небезпечно жити. Якщо маєте куди переїхати – зробіть це якнайшвидше».
Чоловік був вражений від побаченого на вулиці. Розбудив дружину. Вирішили серед ночі телефонувати пану Сергію, щоб запитати, чи можна пожити в його квартирі. А трохи більш ніж за годину вже вся країна почула вибухи, що лунали на летовищах, місцях розташування ППО та інших стратегічно важливих об’єктах України.
Уже на ранок родичі перебралися до Сергія Бондаренка, який мешкав один.
«Не склалося в мене із сім’єю, – сумно усміхається чоловік. – Я маю сина, але він не спілкується зі мною. Знаю, що він одружився, знаю, що я вже дідусь, але вони мешкають десь під Києвом. І в мене не було можливості хоч здалеку побачити своїх онуків. Шкода, але сьогодні я нічого не знаю про своїх рідних: де вони та що з ними».
Сергій Бондаренко з болем пригадує рідне місто в якому народився, навчався і тридцять років пропрацював на одному й тому ж підприємстві.
«За натурою я домосід – не люблю щось міняти в житті. Як зі школи пішов працювати на хімічний комбінат оператором широкого профілю хімічного виробництва – так через 30 років і на пенсію вийшов із того самого цеху, у який прийшов на початку. І з тієї ж посади», – розповідає про себе чоловік.
У 2021 році Сергій пережив інсульт, «відняло» правий бік тіла, не міг розмовляти, рухати рукою та ногою. Але, дякуючи лікарям та сім’ї сестри, знову може ходити.
Евакуація з міста
Майже два місяці пан Сергій із родичами продовжували жити в місті, сподіваючись, що ЗСУ зможуть швидко відігнати ворога.
Одного разу він йшов за хлібом, зовсім близько просвистіла міна й розірвалася у 20 метрах від нього. А ще за кілька днів біля їхнього будинку впала ворожа ракета. І в усіх квартирах повилітали вікна.
Тож, коли йому знову зателефонував кум із Долинської із пропозицією виїздити із Сіверськодонецька, Сергій неочікувано для себе, погодився і запропонував родичам збиратися в дорогу.
На той час уже більшість із тих, хто хотів виїхати, покинули місто. Тож на майданчику, звідки відправлялися гуманітарні автобуси, натовпу не було. Виїздили в той день здебільшого люди середнього та пенсійного віку, які до останнього чіплялися за те, що їм було дорогим у цьому місті.
«Нас привезли до Лисичанська, – пригадує пан Сергій. – Далі ми мали їхати поїздом. Ешелон заповнювався біженцями й очікувалося, що він вирушить у дорогу наступного ранку. Але чомусь цей розклад змінився, була команда відправити поїзд вночі. Мабуть, це тоді врятувало нас. Вночі ми проїхали Краматорськ, а наступного дня дізналися про обстріл залізничного вокзалу в Краматорську та численні жертви».
Долинська. Волонтерство
У Долинській родині вдалося на вигідних умовах зняти квартиру – оплата лише комунальних послуг. Людей із Донбасу дуже вразило чуйне та сердечне ставлення місцевих жителів.
Але Сергій Бондаренко зізнається, що не може просто так сидіти й чекати, поки ЗСУ звільнять його рідне місто. Дізнавшись, що в Культурно-дозвіллєвому центрі на Волохіно волонтери плетуть маскувальні сітки, він прийшов сюди, щоб допомагати та хоч якось наближати перемогу.
Як розповідає директорка цього клубу Ольга Василишина, Сергій жодного дня не пропустив.
«Щодня наш Васильович із ціпочком долає чотири кілометри, рівно о дев’ятій він стає до роботи, без обідньої перерви працює до 16:00. А тоді – знову чотири кілометри відстані додому. Навіть коли я кажу йому, що завтра в прогнозі обіцяють дощ, можна не приходити, він ображається. Мовляв, як це не приходити? Ну то й що з того, що дощ? Сітка сама себе не сплете».
За цей час, як розповідає пан Сергій, дівчата та жінки, що приходять до центру плести маскувальні сітки, стали для нього сім’єю.
Дружна "сім'я" волонтерів-волохінців
«Ви просто не уявляєте, яке свято вони влаштували мені на день народження – і концерт, і частування. Я вже не уявляю свого життя без цього дружнього колективу – тут і розрадять, і підтримають, і настрій піднімуть, коли зовсім тоскно, – зворушено розповідає чоловік. – Знаєте, за той час, що перебував у Сіверськодонецьку від початку вторгнення, я кілька разів опинявся на волосинку від смерті. Й от усе думав і ставив собі питання: для чого чи то доля чи Всевишній зберегли мені життя? І нині я сам можу відповісти: а скільки життів наших воїнів та нашої техніки вдалося врятувати завдяки тим сіткам, що ми тут виготовили! Мабуть, варто мені ще жити й допомагати тим Героям, що нас захищають».
День народження Сергія Бондаренка
Усе життя минуло в Сіверськодонецьку
Міста на Донбасі розмовляли переважно російською, бо після штучних голодоморів радянська влада активно заселяла ці місця вихідцями з Росії, заманюючи їх готовим безплатним житлом, податковими канікулами та гарними підйомними. Так і став цей український край російськомовним.
Пан Сергій теж усе життя розмовляв російською, але тепер старається говорити українською, щоб не мати нічого спільного з окупантами. І треба відзначити, що це йому добре вдається.
Чоловік сумує за своїм рідним Сіверськодонецьком. Це було прекрасне місто на Луганщині – компактне та затишне, дуже комфортне для проживання людей. Прямі й широкі вулиці, прикрашені зеленню та клумбами з пишними кущами троянд, водограями, тінисті парки та сквери, сучасний Льодовий палац.
Сергій Бондаренко проживав на одній із центральних вулиць, поряд із Палацом культури. Тут пройшло його дитинство, юність і все життя, тут поховав своїх батьків та навіть поруч із їхніми могилами на цвинтарі викупив ділянку землі для себе.
Він вірить у те, що обов’язково повернеться додому, відмиє та вичистить своє помешкання після окупантів. А для цього треба ще більше сіток. І завтра зранку він знову приступить до роботи.
