На весіллі своєї доньки Тетяни Микола то віддавав руку нареченої її обранцю, то знову забирав. Все не міг змиритися чоловік, що його улюблена Тетянка вже розпрощалася з дитинством, вилетіла з родинного гніздечка і готова створювати власну сім’ю.
Не любив ходити до дитячого садочка
Народився Микола в селі Суходільське в сім’ї Олександра та Якименків 31 березня 1975 року. В цій родині завжди цінували та берегли спогади про своїх предків, які переселилися великою родиною із Бессарабії. Миколина бабуся розповідала, що ще його прабабця з прадідом переїхали до села з Бессарабії. Родина була багатодітною - мала 13 дітей. Бабуся була найстаршою, два її брати стали військовими, один із них дослужився до підполковника, другий до полковника. Дідусь Миколи пішов воювати під час Другої Світової війни, дожив до Перемоги, але вже був тяжко пораненим в щелепу, не міг самостійно їсти. А в радянському госпіталі не знайшлося людини, яка б його могла погодувати. З біллю та сльозами на очах згадувала бабуся, що її чоловік, який пройшов всю війну, помер в госпіталі від голоду. Навіть не від того, що не було що їсти, а від того, що не було кому погодувати.
Бабуся з часом вийшла заміж за іншого чоловіка, який став батьком для її дітей, а пізніше і дідусем для онуків. Миколка любив бувати у діда з бабою в дитинстві, тим більше, що жили неподалік і батьки часто їм сина довіряли, бо обоє працювали бухгалтерами в колгоспі. Дитячого садка визнавати Микола не хотів, весь час втікав звідти. Дід Петро народився і виріс в Росії, українську мову не зміг опанувати, завжди розмовляв російською. І онук, який часто спілкувався з ним, теж переймав деякі російські слова, які йому найбільше сподобалися. Так на питання “Скільки тобі років?” відповідав “сємь”, хоча й було йому на той час набагато менше. А на питання якого кольору в нього одяг часто відповідав “сіній-сіній”, попри те, що нічого синього на ньому не було одягнуто. Чомусь подобалися йому ці слова і саме так, як їх промовляв дідусь. “Наразі його онук, якого Миколкою назвали на честь діда, теж чомусь любить вимовляти слово “сім”, - розповідає дружина Миколи Ірина, - ніби успадкувало дитя звички свого дідуся”.
Дуже товариським був хлопчик з дитинства, завжди було багато друзів у дворі, його мама говорила, що Коля ніби роздає добро і тим притягує до себе людей. Найбільше він полюбляв грати в дитинстві у війну. Просив у батьків військового кашкета, щоб виглядати як справжній солдат. Батьки розповідали, що випросили для нього того кашкета в когось з односельців, з тих хто відслужив строкову службу. Одного разу за якусь провину батько постриг Колю наголо, за що товариші дали йому прізвисько “Зек”, так те прізвисько приклеїлося до нього на все життя, хоч ніколи з ніяким криміналом чоловік справи не мав.
Кохання з першого погляду
В Суходільському хлопець закінчив восьмирічну школу. Далі продовжив навчання в десятирічці, яка знаходилася в сусідньому селі, в Новогригорівці Першій.
Потім була служба в армії, служив в Миколаївській області неподалік Вознесенська на летовищі.
Зі своєю майбутньою дружиною Іриною, Микола познайомився під час відпустки з армії. “Я сама родом із села Новосавицьке, що за 12 кілометрів від Суходільського розташоване, але на той час, це був один колгосп, розповідає жінка. - Я навчалася за направленням від колгоспу на бухгалтера. Навчання ще не закінчила, але в колгоспі потрібен був терміново економіст і мені запропонували поєднати навчання з роботою. Я погодилася і працювати мені довелося саме в Суходільському.
Потрібно було з цукрового заводу, що знаходився в Молодіжному виписати жом для тваринницького комплексу й мене послали разом з машиною, щоб оформила необхідні документи. Коли поверталися - то по дорозі нас зупинили двоє хлопців, попросили підвезти до будинку культури. Довелося потіснитися, вантажівка була ЗіЛ і ми втрьох сиділи на двох пасажирських сидіннях. Одного з цих хлопців я вже знала, з другим познайомилася дорогою. Це був Коля й у нас, можна сказати, що кохання спалахнуло з першого погляду і на все життя. Почали зустрічатися, я його з армії чекала, листувалися. Потім одружилися, стали жити в хаті разом з Колиними бабусею та дідусем, вони вже старенькі були, нам з ними дуже легко було, встигли вони ще трішки й правнуків своїх побавити. Шкода, що недовго ми разом з ними прожили, пішли вони якось швидко в кращі світи один за одним”.
Зразковий батько
Народилися в їхньому шлюбі один за одним двоє діток: Артур та Тетянка. Ірина розповідає, що чоловік дуже тішився дітьми, не дозволяв їй купати, підстригати нігтики - все прагнув робити сам. Жінка згадує, що коли потрібно було їй з дому відлучитися - то з легкістю могла покинути дітей на чоловіка і він ніколи не боявся залишитися з ними сам на сам. Яким би стомленим не приходив Микола з роботи, відразу цікавився як діти, як їхні справи, що нового вміють.
“Якименки у Суходільському - дуже гарна сім’я була, - розповідає Валерій Булавко, очільник фермерського господарства, - порядним чоловіком був Микола, гарним сім’янином, жили вони дуже дружно і дітей гарних виховали”.
Спочатку працював Микола на колгоспній олійниці, а коли колгосп почав розпадатися - то у фермерів працював на різних роботах, добре розбирався в техніці, працював і з очисними машинами на току, і помічником механізатора. На заробітки разом з іншими односельцями, якщо й вибирався, - то ненадовго, бо розлука з сім’єю для нього була нестерпною. “Так ми кохали один одного, - з сумом говорить пані Ірина, - всього в сім’ї бувало, як і в інших сім’ях: непорозуміння, сварки. Але все одно розверталися один до одного, знаходили порозуміння. Дітям завжди говорила, що дай вам Боже такого кохання, як у нас з батьком було”.
Олександр Боршош, найкращий друг та кум Миколи Якименка розповідає, що дружив з ним з дитинства, багато мають спільних спогадів: “Я приходив до Якименків як додому. Довго парубкував, а в сім’ї Колі мене завжди приймали дуже тепло, можна сказати, що був майже членом їхньої родини. Якось нам з ним довелося людину врятувати, витягнути з ополонки. Збиралися зайти на ставок, запитати в рибалок як клює та яка риба ловиться. Аж дивимося, що попереду нас чоловік йшов-ішов по кризі й раптом зник. Ми побігли швидше, а там велика квадратна ополонка була, дрібну рибку в ній ловили для наживки, трохи примерзла і сніжком її притрусило так, що чоловік не помітив і провалився. То добре, що ми поруч були та ще вдвох, бо одному б тяжче довелося. В будь-якій допомозі ніколи й нікому не відмовляв”.
Ніколи Микола не сидів без діла, завжди прагнув і підробіток знайти, бо діти підростали й в школі дуже добре навчалися тож мріяв чоловік, щоб освіту здобули за професією, яка їм була до вподоби. В селі гроші завжди зароблялися тяжкою працею, сім’я тримала велике господарство: три корови, двоє биків, свині, кури тощо, а ще город, який теж потребує уваги та робочих рук. І все треба встигнути, Ірина розповідає, що разом з чоловіком перевіряли виконання домашніх завдань дітей, згадує, як важко сину давалися історія та географія і в неї часом не вистачало терпіння, щоб пояснити матеріал так, щоб хлопчик міг його переказати. В таких випадках на допомогу приходив Микола. Він говорив, що терпіння і старання здолають будь-які перепони й дійсно він навчив сина, як ефективно працювати з великими об’ємами текстового матеріалу, виділяти з нього головне і переказувати своїми словами. “Ми зрештою поділили предмети, я допомагала дітям з математикою, мовою, а батько - з історією, географією, літературою”, - згадує пані Ірина.
Коли дні народження були у дітей, то батько подумав, що це несправедливо, коли подарунок дарують лише імениннику. І стали вони готувати до кожного дня народження у дітей по подарунку кожному, щоб не було образ і ніхто не засмучувався.
Інна Тертиця розповідає, що її завжди вражало в Миколі те з якою повагою та шаною він ставиться до своїх батьків і сім’ї: “Сімейні цінності для нього були завжди на першому місці. Як сина та як батька й чоловіка його можна було ставити в приклад для інших. Доброзичливим був, на допомогу завжди прийде, якщо комусь потрібно, мимо ніколи не пройде. Чоловік в мене як помер, то Коля перший, хто запропонував допомогу. Та й так, побачить, що я у дворі чи на городі пораюся - не пройде байдуже повз. З дитинства його пам’ятаю, ніколи в нього не було гонору чи зверхності до інших дітей. Батько в нього був головним бухгалтером в колгоспі. А такі посади на той час в селі вважалися елітними ”.
“Артурчик у нас з дитинства дуже цікавився тваринним світом: збирав жуків, жабенят, в мишачому гнізді ще голих мишенят визначав хто з них хлопчик, а хто дівчинка, - розповідає пані Ірина. - а Тетянка змалечку була татовою донею, паняночкою. Вже й два роки їй було, як нам кудись йти треба, то Таня кілька кроків ступить і починає говорити, мовляв, ніжечки болять, ходити не можу, візьміть мене на ручки. І тато брав, виносив її на руках. Вона у нас такою домашньою весь час росла”.
Якщо Артур після 9 класу сказав, що хоче стати ветеринаром і прагне навчатися саме в Компаніївському коледжі ветеринарної медицини, тому що там є дуже власна база для практики і є можливість навчатися не на макетах, а на тваринах під наглядом досвідчених викладачів. І це було обдумане та виважене рішення. То Таня, яка мріяла про роботу вихователя в дитсадку, коли дізналася, що в Олександрію їй доведеться їздити самій і з пересадками, раптом сказала: “Я боюся сама, піду вчитися туди де навчається Артур. А потім піду навчатися на вихователя”. Важко їй було наважитися відірватися від дому і жити там де немає рідних людей"
АТО
Коли росія на Донбасі ініціювала сепаратистський рух і було оголошено АТО, Миколу мобілізували до війська. Прослужив він, захищаючи цілісність України, рік і вісім місяців. Звісно, що вся родина переймалася за нього, щодня з тривогою чекали на зв’язок. Довелося чоловікові побувати в оточенні під Дебальцевим, був поранений в плече, лежав в госпіталі. Коли повернувся додому - то теж нелегко всім в родині було. Всі жахи, що їх довелося пережити чоловікові, не проходять безслідно. Розповідав, що назавжди в його пам’яті залишився моторошний випадок, коли на його очах земляк, молодий чоловік з Долинського району, рятуючись від обстрілів, забіг в лісосмугу і підірвався на міні. Одна знайома запропонувала привезти йому психолога на що він роздратовано відповів, мовляв, собі психолога привези. “Шкода, що у нас до психологічної допомоги у багатьох людей упереджене ставлення, - говорить Ірина, - адже багатьом вона за таких часів дуже необхідна. І Колі на той час теж би не завадила, бо почав він тоді випивати. Але здолали ми спільними зусиллями й ту проблему, повернувся мій чоловік і батько наших дітей до нормального життя. Невдовзі одружився Артур, через рік і Тетянку заміж видавали. Й так щемно було спостерігати, як він відмовляв доньку від заміжжя, мовляв, може ще почекаєш, не треба поспішати. А їй вже 27 років було, доросла дівчина, яка свідомо зробила свій вибір, Тато ніяк не міг змиритися з тим, що вона покидає батьківський дім і створює власну сім’ю. На весіллі, коли він вів Таню за руку і символічно передавав нареченому, то кілька хвилин стояв не відпускаючи її руки, потім подав нареченому, через секунду знову забрав і так кілька разів”.
Повномасштабне вторгнення
Як почалося повномасштабне вторгнення, Микола відразу сказав дружині, що як покличуть - обов’язково піде воювати, бо негоже батькові відсиджуватися, коли син воює. Артур Якименко після проходження строкової служби підписав контракт із ЗСУ, працював інструктором на навчально-тренувальній базі в Десні й періодично виїздив на Схід для виконання бойових завдань. Тож син від першого дня перебував на війні.
Мобілізували Миколу 22 червня 2022 року, навчання майже не проходив, оскільки він мав досвід бойових дій в АТО. Потрапив до військової частини А3732, мав бойовий позивний “Яким”. Відразу їхній підрозділ захищав Курахове, вдалося тоді ворога відкинути від цього міста і їх було переведено в Піски. Але день, коли бійців привезли в місце розташування, для багатьох побратимів став останнім. Ворожа ракета влучила в приміщення де спали воїни, поруч знаходився ще й склад з боєприпасами. Микола отримав множинні поранення від осколків по всьому тілу. Волонтери вивезли його до лікарні в Дніпрі.
“Того дня я працювала над дуже важливим звітом, - згадує Ірина, - Раптом зателефонувала донька з Польщі, мовляв, мамо навіщо ти заблокувала сторінку в соцмережах, тато в лікарні, з пораненнями, з контузією, нічого згадати не може, а до тебе через Фейсбук достукатися не можуть. Зрозуміло, що вже ні про який звіт я думати не могла, поїхала до Дніпра. Дуже багато осколків з нього витягли, потроху почала відновлюватися пам’ять, але лікарі сказали, що залишилися ще в його тілі осколки, які неможливо дістати, Я раділа з того, що чоловік мій живий, що вчасно надійшла допомога і його врятували, не помічаючи співчутливих поглядів медиків”.
Ірині не сказали, що один зі смертоносних шматочків металу знаходиться занадто близько до серця і життя Миколи тепер залежить від того буде він рухатися в тілі чи залишатиметься на місці.
Жінка забрала чоловіка додому і тішилася з того, що він живий, що потихеньку відходить від того жаху, що йому довелося пережити. Але недовгою була радість, одного дня Коля пожалівся, що йому стало зле, поки дружина метушилася, розпитувала що саме його турбує, роздумувала чи викликати невідкладну допомогу, чи можна ще не поспішати, душа воїна покинула тіло. Той осколок таки здолав міліметри, що відділяли його від серця.
“Вже понад два роки пройшло з дня смерті, - говорить дружина, - а я щотижня відвідую його могилу на цвинтарі. Буває, що бачу чоловіка уві сні й такі ті сни мені приємні від того, що бачу його, що маю можливість спілкуватися з ним”.
