Наказ про нагородження орденом “За мужність” ІІІ ступеню Президент підписав в день його загибелі. Орденом “За мужність” ІІ ступеню Миколу Сидорова нагороджено вже посмертно. Аби він вижив в тому бою - то вже гарантовано був би повним кавалером Ордену “За мужність. В цьому впевнені його побратими та друзі.
Дитинство
Микола Сидоров народився в Долинській в сім’ї Івана та Ніни Сидорових 23 березня 1986 року. Крім нього, в сім’ї ще була сестра Наталка, старша від брата майже на два роки. Якщо точніше - то на рік і вісім місяців. “То я завжди брату говорила, що я старша від нього на 2 роки, - згадує сестра. - А він мені зауважував, що не на два, а тільки на рік і вісім місяців".
“Дуже жвавим та рухливим був хлопчиком, - згадує мама, - не можна було і на хвилинку без нагляду залишити. Якось були ми у батьків, в них приватний будинок, опалювали його на той час ще пічкою. Будинок великий, я тільки відвернулася на хвильку, вже чую батько кричить: “Микола, що ти робиш!” Я ж туди, на крик біжу, а Коля відкрив пічку і руками звідти попіл вигрібає, а серед попелу ще жаринки жевріють. Йому тоді щось років зо три було. Кинулася тоді до нього, мовляв, синочок ти ж ручки попечеш, боляче буде. А він лише дивиться на мене і посміхається”.
В дитячому садочку музичний керівник Микола Литвин створив дитячий музичний ансамбль з двох хлопчиків і двох дівчаток. Коля грав на акордеоні й гарний такий колектив склався - їх запрошували грати не лише в Долинській на свята, а й в інші міста області в дитячі заклади, навіть на телебаченні був сюжет з їхнім виступом. Були здібності в хлопчика до музики, він і школу музичну відвідував, але викладачка сольфеджіо скаржилася мамі, що її предмет хлопчик прогулював. “На слух підбирав мелодію, - розповідає пані Ніна, - в мене батько самотужки навчився грати на багатьох різних інструментах - балалайка, скрипка, гітара. Мабуть, онукові передалися його здібності. Проте музика залишилася для нього лише захопленням”.
Вікторія Романюк (Коротка) розповідає, що з Миколкою знайома з дитячих років - ходили в один дитячий садок "Колобок": "Цей білявий хлопчина з голубими очима ,дуже вправно грав на різних музичних інструментах в дитячому ансамблі та ще й чудово співав. Дехто з дівчат ще в дитсадку в нього закохувалися. А він був сором'язливим, ніколи не намагався виділятися і знічувався від надмірної уваги. В школі ми сиділи з ним за сусідніми партами. Можу сказати, що Колю поважали як однокласники, так і вчителі. Сам нікого не ображав і не дозволяв цього робити іншим. Був спокійним, врівноваженим та чуйним".
Наталя згадує, як в школі одного разу забирала брата з групи продовженого дня і їй довелося заступатися за брата, бо інший хлопчик його побив, навіть вчительку на допомогу довелося покликати: “Але то був один-єдиний раз, коли я за нього заступилася. Надалі - завжди він був моїм захисником.Уже і в дорослому житті називав мене “Малою”, бо я ростом нижча від нього, а я його - “Малим”, бо за віком все ж я старша”.
Пані Ніна теж відзначає, що діти у неї росли дружніми, не було поміж них ревнощів чи заздрощів і Коля, не зважаючи на те, що за віком був молодшим, проте високий зріст та спортивна статура у потенційних противників викликали повагу. Тож і Наталку ніхто образити не наважувався.
“Я сидів з ним за однією партою, - розповідає однокласник Валерій Татаренко, - дуже класний хлопець був Коля. Щирий, відвертий, добрий друг. Якщо попросиш щось допомогти - відразу відгукується. Ніби чекає на подібне прохання. Веселий, любив жартувати. Багато спортом займався, грав у баскетбол, дуже товариський”.
Однокласниця Яна Насінник зазначає, що Микола Сидоров був безумовним лідером в класі з добрим почуттям гумору, його поважали хлопці, симпатизували дівчата. Мав багато друзів, з ним було напрочуд легко спілкуватися. Ніколи такого не було, щоб він когось образив чи принизив словами, навпаки, якщо це ставалося в його присутності - то завжди якимось жартом розряджав ситуацію. Про образу просто всі забували.
Класна керівниця Валентина Демченко добре запам’ятала свого учня Миколу Сидорова. Вона розповідає, що хлопець користувався авторитетом серед однокласників. Вже з п’ятого класу в нього був характер справжнього чоловіка - врівноваженого, відповідального, розсудливого. За її словами, він був людиною слова: якщо щось пообіцяв - обов’язково виконає.
Пані Сусанна Агакарян, мамина подруга, згадує про Миколу, як веселого та роботящого хлопця: “Часто мені доводилося просити його про допомогу: щось полагодити чи відремонтувати. І коли б не попросила - Коля завжди охоче відгукувався на мої прохання. Ніколи не сказав, що там дуже зайнятий чи часу не маю. Завжди приходив і робив все із жартами, розповідав якісь веселі історії. Такий щирий та приязний був хлопець. Одного разу на роботі в мене бойлер з ладу вийшов. Колі зателефонувала - сказав, без питань, скоро буду. І дійсно - зробив дуже швидко. Сказав, мовляв, якщо ще щось потрібно - не соромтеся, гукайте”.
Зразковий тато
Після школи планував вступити в Запоріжжі в інститут міліції. Вже навіть здали всі необхідні документи, пройшов медичну комісію та іспит з фізкультури й треба такому статися, що отримав дуже сильну травму коліна. Вступ до вишу довелося відкласти. Влаштувався в Долинському комунальному господарстві працювати сантехніком. А вже навесні прийшла повістка до армії. Служити йому довелося в Президентському полку при Генеральному Штабі України. “Можливо хтось подумає, що служити строкову службу при Генштабі - то має бути лише по знайомству чи за хабар, - розповідає сестра. - Але у нас нічого такого не було. Саме таке направлення отримав. Кілька фото зробив там із хлопцями, коли сидить в кабінеті ГШ, в генеральському кітелі. Використали можливість, коли нікого з командування поруч не було, щоб потім похизуватися такими фото”.
Після армії вже не захотів десь вступати на навчання, почав їздити на заробітки, найчастіше на будівництва. До 2014 року це були поїздки до Москви, Пітера, Києва, а потім і за кордон - в Польщу, Словаччину, Чехію. Одружився тут в Долинській, згодом народився і син Ілля. “Яким він гарним батьком став, - захоплено говорить пані Сусанна, - знаєте, в моєму оточенні є багато гарних чоловіків. Але жодного з них не можна порівняти з Миколою, як з батьком. З дружиною вони розлучилися, різне буває, особливо якщо чоловік постійно на заробітки їздить. Але, крім аліментів, завжди допомагав з коштами. Кожну можливість побути з сином використовував - возив його на різні дитячі заходи, атракціони. Підтримував його захоплення спортом, сплачував за гуртки та додаткові заняття. Коли дружина переїхала з новим чоловіком до Скадовська, то й тоді він приїздив в те місто, винаймав квартиру і весь можливий вільний час проводив з сином. І Ілля, треба сказати, не був корисливим, не вимагав від батька занадто багато. Озвучував якісь свої мрії, які Коля старався втілити в життя, зробити їхнє перебування разом максимально щасливим та радісним”.
із сином
Дехто з людей в Долинській, хто не знав близько їхню сім’ю, вважали, що Ілля - це молодший Колін брат, а не син. Настільки їхні стосунки були більше схожі на відносини друзів, а не батька і сина. А щодо того, що він завжди допомагав своїм друзям, сестра Наталя зауважує, що коли йому самому потрібна допомога, то не завжди знаходяться охочі прийди на допомогу з такою ж готовністю та ентузіазмом як це робив він.
Один з його друзів, Роман Бойко, в юності отримав травму спини й став інвалідом. Але друзі часто відвідували його. Мама Романа, пані Людмила розповідає: “Буває таке, що сидять тут хлопці з сином, розважають його. Я прийду, говорю, що потрібна допомога ваша. У більшості хлопців після цих слів знаходяться невідкладні справи й вони потихеньку зникають. Лише Коля завжди лишається, питає яка потрібна допомога і зробить все про що я попрошу. Ось він нам і підлогу на літній кухні кахлями вистелив і з водопроводом допоміг. Дуже чуйний та роботящий хлопець. А ще помітила за ним, що дуже охайний: ніколи на вулицю не вийде не протерши взуття, не впевнившись, що одяг на ньому виглядає пристойно. Коли приходять сюди хлопці з пивом та різними сухариками-чіпсами, то Коля все сміття обов'язково забирає. Ніколи такого не дозволить, щоб хтось за ним прибирав”.
Роман згадує, що знали один одного з Колею давно, ще з дитячого садочка, коли той навчав його зав’язувати шнурки. Але подружилися вже після школи. “Це людина з великої літери, - говорить чоловік. - При всій його людяності, терпимості до чиїхось недоліків, він люто ненавидів окупантів. Він любив Україну і завжди вірив в її майбутнє. Дуже шкода, що багато моїх друзів, повних сил, енергії, бажання працювати, не могли знайти в рідному місті роботи і змушені були їздити на заробітки в інші міста та за кордон. Часто із-за цього розпадалися сім’ї, бо не всі могли витримати те, що чоловіка постійно немає вдома”.
АТО
У 2014 році, коли розпочалося протистояння на Донбасі, та росія почала відверте вторгнення й бойові дії, Микола добровільно пішов до військкомату. “Мене поставив перед фактом, - згадує мама, - мовляв, йду захищати Україну. Я йому про те, що там же стріляють і вбити можуть. А він відповідає, що це його рішення, мовляв, хтось же вас захищати повинен".
Довелося йому воювати під Мар’їнкою, відстоював Маріуполь, брав участь в Широкінській операції. Зателефонував якось сестрі, попросив, що йому потрібен перманганат калія, дівчина дивувалася, мовляв, навіщо. Його ж не так просто купити, лише за рецептом. Брат пояснив, що в польових умовах дуже важко з питною водою. І буває таке, що доводиться брати воду з калюжі. Для того, щоб її продезінфікувати, вони й використовують цей препарат. Наталі вдалося через знайомих, які працювали в аптечній мережі роздобути ціле пакування та надіслати хлопцям.
У 2015 році демобілізувався, не став продовжувати контракт, говорив, що багато зради там на Сході, особливо серед командування.
Долинчанин Антон Стефаненко розповідає, що познайомився і заприятелював з Миколою Сидоровим під час служби в АТО. Приїхав в рідне місто у відпустку і випадок звів з хлопцем у військовій формі, розговорилися з ним, виявився дуже цікавим співрозмовником. І спільною темою була також війна з росією та АТО. “Ми дуже з Колею здружилися, - згадує Антон, - Наразі можу сказати, що в мене було два найкращих друга - Сергій Завірюха і Микола Сидоров. З Сергієм я дружив ще з дитинства. З Колею познайомився під час служби в АТО. Але у нас багато спільного було: погляди на життя, на війну. Він був дуже гарним другом, веселим, товариським, готовим прийти на допомогу. Завдяки йому я вперше потрапив на заробітки в Чехію, отримав гарний досвід роботи та відкрив для себе цю країну”.
Сестра згадує той день, коли вони вперше приїхали з братом до Польщі: “В Україні була спека і ми, звісно, були відповідно одягнені - в шортах та футболках. Прилетіли, а у Варшаві +16 і дощ. Коля дістав для мене свій світшот, який мені був по коліна. І так я гуляла містом, схожа на ведмедика. А Миколка сміявся, мовляв, бачила б ти Мала себе зі сторони, яка ти наразі смішна.
Коли він працював в Чехії - То сестра приїздила до нього в гості, щоб подивитися Прагу. Коли побачили український магазин з продуктами, то зайшли туди й не втрималися, щоб не купити оселедця. Це в Україні солоний оселедець - традиційна їжа, в Європі такого не зустрінеш. І в готельному номері вони смакували оселедця з хлібом та сміялися, що прибиральниці за запахом зі смітника визначать, що в цьому номері жили українці”.
Повномасштабне вторгнення
Повномасштабне вторгнення Микола зустрів на роботі в Словаччині. Тільки 10 днів пройшло, як він приїхав з України. Довго не роздумував, зателефонував мамі, що повертається. Жінка довго не могла прийти до тями. Адже більшість чоловіків, що перебували за кордоном на роботі, використали цю можливість, щоб не повертатися до України.
"Того дня він мені зателефонував, - згадує Роман Бойко, - і відразу почав говорити, що він знав, здогадувався про те, що має бути повномасштабне вторгнення, що нарешті це почалося і він їде в Україну. Я остудити його запал, щоб хоч трохи перечекав, але то було марно - думками він вже був на полі бою".
“Від першого дня почав телефонувати колишній дружині, щоб вона разом з сім’єю виїздила зі Скадовська, - розповідає пані Ніна. - А вона спочатку не поспішала, відмовляла, що все у них нормально. Він навіть сам хотів їхати туди в окупацію, щоб їх звідти забрати. Я на коліна перед ним падала, вмовляла не робити цього. Адже в нього на тілі повно татуювань патріотичного змісту. Там і слова Лесі Українки й тризуб. Його б там на першому блокпосту, якби не розстріляли, то відправили до катівні. Потім таки Коля сам через інтернет знайшов перевізника, заплатив йому за те, щоб їх вивезли з окупації. То вони їхали через Крим, росію, через країни Балтії, до Європи. Не заспокоївся доки не впевнився, що вони перебувають в безпеці”.
Сестра розповідає, що у військкоматі тоді Миколі відмовили, з колишнім побратимом Яковом вони відразу поїхали до Києва та приєдналися там до одного з добровольчих батальйонів . За власні кошти хлопці купували спорядження й зброю і перших кілька місяців воювали навіть без зарплати. Головним було для хлопців - зупинити ворога, захистити свою країну.
Побратим Яків Бобровник, позивний “Молодший” розповідає, що ще під час АТО служив з Миколою в одному підрозділі, але в різних взводах. Тоді вони мало один про одного знали, після звільнення обидва працювали за кордоном і зрідка розмовляли телефоном. Але коли почалося повномасштабне вторгнення - відразу зв’язалися і вирішили, що потрібно повертатися в Україну. “Наші вміння та досвід бойових дій наразі потрібні, як ніколи, - згадує Яків. - Після приїзду додому, домовилися, що Коля, позивний “Хрест”, заїде за мною і ми їдемо до Києва. Там ми приєдналися до оборони Києва, я керував групою, він був моїм заступником. Виконував всі поставлені бойові завдання, іноді з імпровізацією. До ворога був безжальним, не міг довго всидіти на місці - постійно рвався в бій. Після звільнення Києва та області - нас відправили до Житомира. формуватися як повноцінний підрозділ ЗСУ, мене призначили командиром роти, а Миколу головним сержантом роти спецпризначення 518 батальйону "Дике Поле". Це дуже відповідальна посада, на головному сержантові лежить відповідальність за весь особовий склад. І він добре зі своїми обов’язками справлявся. Далі нас відправили на південний напрямок, там було кілька операцій поблизу села Архангельське на Херсонщині. А пізніше перекинули на Харківщину”.
Сестра розповідає, що перебуваючи на війні, брат знаходив час розвеселити її, постійно надсилав відео то з куркою, то з собакою і коментував, що ось вони теж на війні й воюють. А Роман Бойко зазначає, що якось друг прислав йому відео де він зняв арт дуель між двома танками: “Я лаяв його, бо це ж на який ризик він себе наражав заради якогось відео. А він, здавалося, зовсім страху не мав. Пересувався по місцевості під час обстрілу, коли всі сиділи в підвалах”.
Останній бій
Антон Стефаненко розповідає, що запросив свого друга на весілля, яке було призначене на 15 серпня 2022 року і він пообіцяв, що обов’язково приїде зі своєю дівчиною. Але 15 серпня - вирушив в останню путь додому.
Той останній бій для Миколи Сидорова проходив 8 серпня 2022 року біля села Байрак на Харківщині. “Це був наш перший штурм на цьому напрямку, - розповідає Яків. - У групи Миколи Сидорова було важливе завдання і відповідальне - зайняти опорний пункт противника. У ворога були дуже вигідні позиції - на висотах. І завдання було нелегким - зайняти ці позиції. На мою думку, противник або помітив на самому початку наші пересування, або був попереджений кимось про початок операції в цьому районі. Тому що, як тільки група “Хреста” вийшла на відкритий рубіж - їх почали крити з усієї можливої зброї, вогонь був дуже щільним. Я почув по рації, що “Хрест” - 300. Він отримав тяжке поранення, побратими надали першу допомогу, але вивезти поранених під вогнем було неможливо - всі підходи до поля бою прострілювалися противником”.
Навіть в такому стані Микола віддав побратимам свій автомат і продовжував керувати боєм та віддавати накази підлеглим. “Я знаходився на фланзі, - згадує Яків, - і ніяк не міг прорватися до нього. Кілька годин ми не могли вивезти звідти поранених”.
Коли все ж вдалося їх евакуювати - Миколу не довезли до госпіталю живим, він помер дорогою 9 серпня - від втрати крові, від того, що втрачено багато часу. Яків в тому бою теж отримав поранення, коли вже повернувся із госпіталя, то один з побратимів, який перевозив поранених передав йому, що останніми словами “Хреста” були: “Передайте “Молодшому” (Якову), що я люблю його, як друга…”
“Колись Коля проговорив мені таке, що після тяжкого поранення волів би померти, ніж жити інвалідом, - згадує Наталя Сидорова. - Коли мені повідомили цю страшну звістку, я перебувала за кордоном і спочатку втратила свідомість. Потім попросила, щоб без мене не говорили про Коліну загибель мамі. Мені тоді дали півтори доби, за які я мала дістатися до України та сама повідомити про це маму. Це була найстрашніша і найтяжча дорога додому”.
Віта Романюк розповідає, що ніяк не може повірити в загибель свого однокласника: "У нас був дуже дружній клас і ми майже всі зібралися на поховання Колі. Навіть ті хто знаходилися за кордоном перебували з нами на відео зв'язку всю траурну церемонію прощання та після неї. І на річницю загибелі зібралися разом на цвинтарі, щоб вшанувати пам'ять нашого хороброго й мужнього однокласника. Якось мені навіть сон наснився: ніби ми ще в початковій школі і Коля готує ялинкову іграшку - різдвяного гнома. А ми всім класом навколо нього зібралися і спостерігаємо як майстерно він це робить. ..
Нехай спочиває з миром наш Миколка".
За звільнення Київщини молодшого сержанта Миколу Сидорова нагороджено медаллю “За відвагу”, за життя його було представлено до нагороди орденом “За мужність” III ступеню, а вже посмертно нагороджено орденом “За мужність” II ступеню.
На його сторінці в Instagram був закріплений напис: “В мене є Україна і я її любив”...
