Олександр Рєзанін — випускник Долинської ЗОШ №1 1983 року, закінчив 9 класів, учасник бойових дій в АТО на Сході України з 04.08.2014 по 17.08.2017 рр. Пізніше заключив контракт і прослужив ще з лютого по липень 2019 р. в обороні м. Волноваха Донецької обл.
З дитинства спостерігав за роботою медичних працівників
Народився Олександр 7 червня 1968 року на Донеччині. Там пройшло його дитинство. В 1982 році родина переїхала до Долинської, на малу батьківщину матері. Мама Світлана Рєзаніна (дівоче прізвище Босенко) працювала в Долинській районній лікарні хірургічною медсестрою. Син Олександр вчився в Долинській ЗОШ №1.
Сашко ще хлопчаком часто бував у мами на роботі в лікарні. Спостерігав за щоденною роботою лікарів хірургічного відділення та молодшого персоналу по догляду за пацієнтами, що перенесли хірургічні операції, травми тощо. Тому для себе однозначно вирішив, що стане хірургом. Після закінчення дев’ятого класу, в 1983 році він вступив до Кіровоградського медичного училища. Мріяв продовжити навчання далі, оволодіти професією лікаря-хірурга.
Провчився декілька місяців на стаціонарі медучилища. Раптом, неочікувано для себе отримав новину, що він тут більше не вчиться. Потім з’ясувалося, що в цей час формувались медико-санітарні загони із студентів їхнього училища для відправки в Афганістан. Мама Олександра, дізнавшись про цю звістку, вирішила діяти на випередження. Вона знала норовливий характер сина, знала що він може не послухати її аргументів і поїхати добровільно в пекло війни. Вона завітала до директора закладу і зі сльозами на очах розповіла, що він єдина в неї дитина та переконала віддати їй документи сина.
Добровольцем долучився до Антитерористичної операції
До початку антитерористичної операції росії проти України на Сході України Олександр працював кінологом в Казанківській виправній колонії, що знаходиться в селі Новоданилівка неподалік від Долинської. Звістка про анексію Криму російською федерацією та розпалювання на Сході країни сепаратистських настроїв стали для нього справжнім шоком. Він не міг байдуже спостерігати за тим, як сусідня держава масованою пропагандою, постачанням зброї для бандитських угрупувань, посиланням диверсійних груп російських військових веде неоголошену війну проти України. Уже в перші дні оголошення Антитерористичної операції Олександр пішов до військкомату і записався добровольцем на фронт. Своїм рідним і близьким він весь час повторював, що необхідно терміново йти і зупиняти свавілля ворожої армії рф.
4 серпня 2014 року сформувався батальйон «Чорний ліс». Олександра Рєзаніна призначили командиром 55-ого автомобільно-ремонтного взводу. Цей взвод забезпечував відправку боєприпасів та військових в гарячі точки Донецького напрямку: Мар'янівка, Маріуполь, Талаківка, Широкине, Бахмут та інші населені пункти. Назад забирали поранених бійців та евакуювали їх у безпечні місця для надання медичної допомоги. По дорозі Олександр надавав їм першу медичну допомогу, перев'язував рани, ставив знеболювальні уколи. Знадобилися знання здобуті під час навчання кількох місяців в медичному училищі та спостереження в хірургічному відділенні лікарні. Бачити понівечених осколками побратимів, з рваними ранами, скривавлених — випробування не для слабкодухих. Тут важливо самому не розгубитися, не панікувати, оцінювати яку допомогу ти можеш надати, щоб врятувати життя.
Справжня радість — зустріти на війні земляків
Згадує пан Олександр, якою радістю, на воєнних дорогах Донбасу, для нього ставали зустрічі з земляками з Долинщини, будь то волонтери чи бійці. В мирному житті, можливо б і не довелося йому познайомитися з Миколою Якименком чи Віталієм Гребенченком. А війна на Донбасі зробила їх друзями, з якими можна поговорити про рідну Долинщину, розпитати про новини з рідного міста, дізнатися про спільних знайомих. Перебуваючи вдалині від дому, а особливо на фронті, кожна людина завжди подумки згадує рідний дім, місто чи село, своїх рідних і близьких, мріє про зустріч з ними.
Урал-4320
Довелося Олександру возити боєприпаси на підтримку військових у Дебальцеве у складі автоколони. А потім брав участь у виведенні звідти українських військ в лютому 2015 року. Одна поїздок до Дебальцевого найбільше запам’яталась військовому водію та командиру автоколони із 7-ми машин. Вантажна дизельна машина «Урал – 4320» Рєзаніна в цій колоні була останньою та мала прикривати колону від вогневих обстрілів противника.
Довга дорога до захисників Дебальцевого
Саме цю місію на себе він взяв сам, так як серед водіїв виявився найстаршим і досвідченішим. На причепі своєї автомашини Олександр віз до 12-ти тон боєприпасів для самохідних артилерійських установок. Їх українські солдати називали лагідно «Совушка». Водії колони розуміли значення підтримки дебальцевських військових, тому цілодобово везли боєприпаси без зупинок на перепочинок. Вночі колона йшла із вимкненими фарами, щоб залишатися непомітними для ворога та розвідувальних ворожих дронів з неба, які весь час «дзижчали» над головами і фотографували територію. Вони сильно ускладнювали пересування автоколони.
Зранку колона машин з боєприпасами прибула до селища Станиця Луганська. Розвідувальна група попередила, що на нашу колону, яка «до зубів» завантажена боєприпасами для підтримки українських військових, чекає деенерівська розвідувальна група. Її завдання — повне знищення військових машин.
Чотири години довелося автоколоні переховувати по дворах населеного пункту вантажні машини, змінювали кожні півгодини свою дислокацію. Чекали на подальші розпорядження командування. Коли український спецпідрозділ нейтралізував ворожу засідку, то довгоочікувана допомога рушила до свого місця призначення.
Важко описати радість артилеристів 128 гірсько-штурмової Закарпатської бригади “Едельвейс”, яка перед приїздом колони випустила у ворога останній снаряд.
Вихід з оточення
Без перепочинку, вже через пару годин, колона поверталася у зворотному напрямку. В кузовах їхніх машин тепер знаходилися «трьохсоті». Тобто поранені українські воїни, які вже кілька діб чекали на евакуацію. В машині Олександра розташували 25 поранених бійців. Вони стогнали від жорстокого болю, стікали кров'ю. Деякі солдати мали дуже страшні травми: відірвані кінцівки, поранення в голову, посічені від розриву снарядів тіла. Але живі і з останніх сил чекали на професійну лікарську допомогу та спокій. Запам'ятався йому один із солдатів із позивним «Кум». Він був без рук і ніг, наполовину «знесена» голова, не мав сил навіть стогнати. Олександр, щоб полегшити його стан, зробив подвійну дозу знеболювального. Взяв бідолаху обома руками за одяг і завантажив до кузова машини. Згадує, що серце чоловіка не витримало тяжкої дороги, він помер не доїхавши до госпіталю.
Був ще один з важким пораненням солдат, в якого розпороло осколком зверху до низу живіт. Олександр декілька разів перебинтовував його, робив знеболювальні ін’єкції.
Ворог встиг заблокувати дорогу, якою вони проїхали раніше. Довгий час шукали інші шляхи, щоб вивезти поранених. Але противник перекрив вже всі можливі дороги. Вимушено повернулися назад. За наказом командування поранених перевантажили в інший транспорт, а в автомашини колони Рєзаніна посадили військових, яких теж потрібно вивезти з оточення.
Колона розділилася навпіл і двома різними шляхами пробивалися до своїх. Всі дороги заблоковані. Доводилося їхати польовими дорогами, часом бездоріжжям, через поля. Таких спроб було 6, але всі вони закінчилися невдачею. Навіть польові дороги окупанти встигли перекрити і всю територію тримали під шквальним вогнем.
Вантажівка Олександра наїхала на фугас (міну) і підірвалася. Із 25-ти чоловік військових залишились живими і пораненими 10, машина вийшла зі строю. Довелось пересісти до іншої машини і продовжувати шлях далі. Нарешті їм пощастило, колона знайшла лазівку по бездоріжжю і виїхали до с. Катеринівки. Тут на них вже чекали 3 машини з другої частини колони. Вони знову об’єдналися і поїхали далі в напрямку Бахмута.
“Мало просто крутити кермо — треба відчувати машину”
“В бойових умовах роздумувати та губитися часу немає, — говорить Олександр, — Якщо замешкаєшся, то це може коштувати життя. Чи твого власного, чи життя побратима. Там помилятися не можна, життя у кожного одне. Важливо діяти так, щоб його не втратити. Коли ти потрапляєш під обстріл — то мимоволі вчишся діяти та думати в напрямку виживання. Головне не впадати в паніку, бо вона вимикає мозок, а замість нього вмикає страх. А він в цих умовах поганий помічник”.
Під час перебування в гарячих точках на Сході України Олександру в нагоді стали знання, які отримав від мами: її досвід хірургічної сестри, способи надання першої медичної допомоги, бинтування різних частин тіла, накладання шин.
Також в нагоді стало його захоплення технікою: “Не той водій, який просто кермує, а той, який відчуває “душу” автомобіля”. Для чоловіка машини — це не просто засоби для пересування. Він може сам розібратися в найскладнішому механізмі, відчути на що здатен відремонтований ним автомобіль. “Щоб машина не підвела серед шляху, — зауважує Олександр, —її потрібно знати «зсередини», відчувати найменші перебої в роботі двигуна. У кожної машини є свій характер, і щоб його зрозуміти, мало просто крутити кермо”. Саме цей досвід знадобився бойовому солдату під час виконання бойових завдань та на фронтових шляхах в АТО на Сході України.
Олександр Рєзанін комісований за станом здоров’я. Має дві контузії, пошкодження 7 і 8 хребці на хребті та відмову лівої руки.
За свою службу під час захисту цілісності та суверенітету України отримав наступні бойові нагороди: «Орден за мужність ІІІ ступеня» за Дебальцеве 2015 р.; відзнака «Дебальцеве» 2015 р., медаль «За участь в АТО», 2016 р., медаль «Учасник бойових дій в АТО», медаль «Учасник бойових дій ООС».
Те що довелося бачити та відчути Олександру за роки служби в АТО, а потім в ООС можна згадувати годинами, днями, можна написати книгу, але за його словами: «Краще, щоб ви це не бачили, а ще краще, щоб ви про це і не чули… Всім Миру, здоров'я і добра!»
