Серед побратимів Олександр отримав псевдо “Алабай”. Бо високим зростом в поєднанні зі своїм надзвичайно комунікабельним і товариським характером нагадував їм собак цієї породи.
Змалечку прагнув до самостійності
Сашко народився 24 листопада 1988 року в Миколаєві в сім’ї Василя та Катерини Бондаренків. В родині вже була донька Наталка, яка старша від брата на 9 років. Сестра згадує, що як тільки зіп’явся Сашко на ніжки - почав бігати. І бігав він дуже швидко, впіймати його було неможливо. Його в сім’ї називали “вітром”.
Ставши дорослим Олександр часто говорив, що йому пощастило мати двох мам. Адже сестрі довелося доглядати за молодшим братом. Вона водила та забирала з дитячого садочка. Зустрічала з початкової школи, допомагала з уроками. “Я мріяла про молодшого брата, - розповідає сестра, - і Сашком його назвати саме я запропонувала”.
Пригадує Наталя, вже з трьох років брат прагнув у всьому бути самостійним: “Мама працювала кухаркою в заводській їдальні і на роботу йшла дуже рано. А я Сашу одягала, і відводила до садочка. Поки я збиралася сама, він відчиняв двері квартири, викликав ліфт. Одного разу він на ліфті спуститися раніше, ніж я встигла замкнути квартиру. Виходжу у двір - а його немає. Починаю його кликати і шукати, не можу знайти. Перелякалася. Тут моя подружка Аня підключилася, вже вдвох бігаємо, людей питаємо чи не бачили такого то хлопчика. Потім Аня запропонувала, що вона сама збігає до дитсадка, можливо він вже там. Тоді ще мобільних телефонів не було. І що ви думаєте. Він сам дістався до садочка. А йти там досить далеко, ще й дорогу потрібно переходити і в тому місці немає світлофора”.
Мама згадує, що син у них довго не розмовляв. Зате вже коли почав говорити - то його було не зупинити: “Як хто до нас в гості прийде - то Саша летить зустрічати гостя до дверей, припрошує сісти, несе чашки та тарілки, щоб пригощати. І розповідає про все на світі: що сьогодні в сім’ї відбулося, хто що говорив тощо. Багато чого такого, що й не варто знати чужим людям. Але пояснювати йому те марно - у Саші ні від кого секретів не було. Все що, знав - завжди готовий розповісти”.
З дитинства хлопчик мав феноменальну пам’ять на цифри. Запам’ятовував, які кнопки натискали дорослі, коли телефонували родичам і потім телефонував їм сам, щоб поговорити і поділитися своїми новинами.
Започаткував в родині традицію дарувати подарунки
Розповідає жінка, що з дитинства хлопчик мав тягу до чистоти та акуратності. Одяг завжди у нього був в охайному стані. А коли брався в домі за прибирання - то робив це так ретельно, що ніхто інший краще не зробить: “І хотів би до чогось причепитися - так не знайдеш. На кухні і плиту, і поруч із нею, і мийку - все почистить так, що просто сяє чистотою”.
Згадує пані Катерина, що часто Сашко супроводжував її на ринок, щоб закупити необхідні продукти, допомагав все донести додому. Ринок був поруч із їхнім будинком. У 90-ті роки родина часто потерпала від безгрошів’я. Батьки обоє працювали на заводі, але зарплату їм постійно затримували. Вона з чоловіком родом із села Братський Посад Долинського району на Кіровоградщині. Після смерті батьків їхній будинок використовували як дачу. Привозили звідти овочі, горіхи, картоплю, квасолю. Частину цього жінка часом продавала на ринку, щоб прожити до зарплати. І син охоче допомагав їй у цьому. Він залюбки торгувався, ринок для нього був можливістю комунікації з випадковими незнайомими людьми.
З сестрою Наталкою
Ще маленьким він дуже любив щось купувати. Якщо раптом з'ясувалося, що в домі не вистачає якоїсь дрібнички і нікому не хочеться бігти по неї в магазин чи на ринок, то Сашко просив, щоб довірили це зробити йому. Йому просто цікаво було робити це самостійно.
У сім’ї згадують випадок, коли він зголосився збігати на ринок, щоб купити батарейку. Мама попередила, що батарейка коштує 20 копійок. “Повертається дитина моя, - згадує жінка, - і говорить, що мовляв мало не весь ринок обійшов, поки знайшов батарейки по 20 коп. Кругом продають лише по 15. Посміялися ми тоді, бо він ще не розумів різниці між числами 15 і 20”.
У школі Сашко не був відмінником, але навчався добре. Мама і нині зберігає синові щоденники та декілька зошитів. Говорить, що всі дивуються каліграфічному почерку Сашка та тому наскільки охайними та акуратними були його зошити та щоденник.
Сестра розповідає, що в 90-ті роки матеріальний стан їхньої родини був такий, що вони не витрачалися на подарунки до днів народження або свят.
Сашко разом зі своїми друзями вчилися заробляти гроші самостійно - збирали металолом, макулатуру тощо. Отримували за це якісь невеликі гроші. І саме він, найменший в сім’ї, започаткував традицію дарувати одне одному подарунки, нехай зовсім маленькі і символічні. Але ж від них стільки тепла, радості і любові.
“Я пам’ятаю його перший подарунок для мене на день народження - шоколадку “Nuts” і брелок у вигляді туфельки, - згадує Наталя”. - Дуже довго у мене був той брелок. Зберігаю, подаровану ним невелику картину. На ній хлопчик дарує дівчинці квітку. Той хлопчик так нагадує мені брата.
У мами, крім губної помади, косметики майже не було. Саша, коли підбирав їй подарунок на день народження, тихцем брав її помаду і на ринку просив продавців підібрати такий же відтінок”.
Подобався дівчатам
У дитинстві він був світленьким, із кучерявим волоссям, блакитними очима та довгими віями. Всі говорили, мовляв, які гарні вії, як у дівчинки. І ось це “як у дівчинки” його дуже сердило. Він то підрізав ті вії, то підпалював, щоб тільки не бути схожим на дівчинку”.
Сашко завжди відзначався комунікабельністю. Міг із будь-яким перехожим розпочати розмову.
Згадує Наталя, як щоліта їздили до бабусь та дідусів в село Братський Посад. Чотири години в дорозі Сашко не міг витримати, щоб ні з ким не спілкуватися. Він легко знаходив собі співбесідників і міг із ними розмовляти про що завгодно.
Друг Олег із Братського Посаду розповів, як вони з Сашею ще малими знайшли горобеня, що випало з гнізда: “Моя сестра спробувала його підкинути, думала, що пташеня полетить. Але воно впало і розбилося. Для Сані це стало справжньою трагедією. Він довго не міг заспокоїтися”.
Згадує сестра і те, що завжди її симпатичний братик подобався дівчаткам. Він у класі був єдиним хлопчиком, якого всі дівчатка запрошували додому на свої дні народження.
“Я вже вийшла заміж, а брат ще навчався в школі, - згадує Наталка. - Коли ходила вагітною - то лежала в лікарні на денному стаціонарі. Це була зима, слизько, і Саша мене щоранку проводжав до лікарні, а потім йшов до школи. Дуже любив свою племінницю Аліну, називав її “комариком”. Вона була маленька та вертлява”.
Виріс він високим та гарно розвиненим фізично, обожнював спорт, слідкував за змаганнями, чемпіонатами та олімпіадами. Пам’ятав, хто та коли забив гол, хто зайняв призове місце і в якому році це сталося. “Шкода, що ми росли в такий час, коли батьки не мали грошей, щоб заплатити за спортивну секцію, - розповідає сестра. - Йому не було рівних в усіх іграх, де важливо запам’ятовувати комбінації чисел. В школі завжди вигравав у шахових турнірах”.
Зустріч із Оленою
Після закінчення школи вчився на газозварника, трохи працював за фахом на заводі. А потім їздив на заробітки. В армію на строкову службу Сашка не взяли за станом здоров’я.
Після смерті дідуся та бабусі будинок у Братському Посаді родина вирішила використовувати як дачу. А коли батьки вийшли на пенсію, то й взагалі стали більше часу жити в селі.
У 2015 році отримав повістку і півтора року захищав Україну на Сході поблизу Бахмута (колишній Артемівськ). Під час АТО отримав травми на обох ногах і кістки в нього з’єднані металевими вставками.
На початку 2022 року Олександр познайомився з майбутньою дружиною Оленою через спільну знайому. Жінка вже мала досвід сімейного життя та доньку Віку. “З першого погляду він мені не дуже сподобався, але на зустріч погодилася, - згадує жінка. - Відразу сказала, що маю дитину. Зазвичай, більшість чоловіків після цього зникають із горизонту. Думала. що так буде і цього разу. Але він несподівано з’явився з величезним пакетом солодощів. Там були, мабуть, всі наявні в магазині види шоколадок і цукерок. Я спочатку відмовлялася його брати. Він наполягав, зрештою сказав, що викине на смітник. Ми жили не так багато і мені важко уявити, що все це можна викинути. Він умів вмовляти. Спочатку Віка віднеслася до нього насторожено. Але дуже швидко вони стали справжніми друзями, зі своїми секретами та умовними знаками”.
Олена розповіла, що на початку їхніх зустрічей Саша запропонував їй одружитися, але їй не хотілося поспішати з офіційним оформленням відносин.
Почалося повномасштабного вторгнення. Олександр спочатку записався до лав місцевої тероборони. А вже 20 березня разом із іншими добровольцями став служити в ЗСУ. “Саша знав, що через старі травми ВЛК може не пройти, тому це направлення просто проігнорував, - згадує дружина. - Потрапив до складу 124 бригади тероборони і весь час воював на Херсонському напрямку”.
“Ми з Сашком разом були в теробороні, - згадує друг Олег, - Обоє записалися в ЗСУ добровольцями. Але мене забрали 1 березня, а його лише 20-го. Телефоном ми розмовляли з ним щодня і його дуже гнітило те, що його ще не забирають”.
Сімейне життя
Жінка розповідає, що її чоловік нагадував велику дитину: сам високого зросту, дуже сильний фізично і в той же час відкритий та щирий, готовий поділитися останнім. Побратими дали йому позивний “Алабай”, бо як і собаки цієї породи, він був велетнем із душею дитини. Так само щиро радів товариству та спілкуванню. І хоч сам Сашко собак недолюблював, проте не заперечував схожості свого характеру з алабаєм.
Для побратимів Олександр із задоволенням готував їжу. Він умів це робити, тому що часто допомагав мамі на кухні. Хвалився рідним, яку вони придбали мультиварку, пательню. Які смачні страви з їхньою допомогою готує.
Сам не місцевий, але мав у Долинській дуже багато друзів і знайомих. Мріяв про справжню сім’ю за яку він нестиме відповідальність. Тому, попри відмовки Олени, вирішив, що їхні стосунки потрібно оформити офіційно.
“Одного дня я йшла на роботу і не знала, що додому повернуся вже з свідоцтвом про шлюб, - згадує жінка. - Саша зателефонував мені і сказав, що приїде додому через півгодини, і щоб я була готова йти до ДРАЦСу. Як потім мені розповідали його побратими, він сидів і про щось думав. А потім підійшов до командира і сказав, що йому терміново потрібна відпустка, щоб одружитися. Вільного транспорту не було і він частину шляху провів в багажнику автівки, в якій кілька побратимів їхали додому у відпустку.
Коли приїхав, я почала відмовлятися, мовляв, навіщо. Давай хоч не сьогодні, а завтра. Але він нічого слухати не захотів. Поставив мене перед фактом, що йому дали відпустку для одруження, я його своєю відмовою ставлю в незручне становище перед командуванням.
А потім у нас народилася донечка. Він сам для неї обрав ім’я Поліна. Бачив її лише кілька разів. Щоразу їй доводилося звикати до тата”.
Їхнє сімейне життя було дуже коротким. Коли Олександр приїздив у відпустку - то в домі завжди були квіти, на місці букету, що втратив свіжість, відразу з’являвся новий. А якщо чоловік трохи затримувався з друзями, то додому повертався з величезним букетом квітів. Часто повторював, що воює за те, щоб його сім’я жила в безпеці. Якщо день народження був у однієї з “його дівчаток” - подарунки отримували всі три. На всі свята також вітав їх квітами і подарунками. Якщо не міг вручити особисто - замовляв через інтернет. “Він дуже поспішав жити, - зазначає дружина, - Якщо бачив в магазині якийсь новий фрукт чи новий продукт - обов’язково купував, щоб скуштувати. Мені це видавалося дивним, що дорослий чоловік, як дитина поспішає спробувати все нове. Нині, я як щось бачу нове - теж купую, щоб віднести Саші на могилу”.
Остання бойова операція
Мріяв Олександр і про власну квартиру для своєї сім’ї. Яку вони невдовзі і придбали. Просив дружину, найняти майстрів, щоб якомога швидше зробили ремонт і можна було заселитися.
Ремонт зробили і Олена з дітьми переїхали до нового помешкання. Чекала жінка на чоловіка, вже уявляла собі як він радітиме з того, що нарешті вони живуть у власній квартирі. Але війна забирає у нас найкращих і найдорожчих.
25 жовтня 2024 року Олена розмовляла з чоловіком. Він повідомив, що з групою побратимів виконуватимуть завдання на островах в Нижньодніпровських плавнях. А коли повернуться із завдання - він приїде додому у відпустку.
26 жовтня їхню групу виявив ворожий дрон, який скинув на бійців запалювальні боєприпаси. Один із них вразив Олександра. Побратими ледве змогли загасити вогонь, потрібно було терміново переправлятися на Правий берег, щоб надати допомогу. Але в тих умовах переправа через Дніпро дуже ризикована операція, проводять її лише за певних умов. Олександра та ще двох побратимів. що постраждали від вогню все ж вдалося переправити. В Херсоні їм надали першу допомогу, далі відвезли до опікового центру в Одесі. Олена відразу поїхала до чоловіка, але лікарі гарантій не давали: “70% тіла вражено вогнем, запізно надано першу кваліфіковану допомогу і організм не витримав - так мені пояснили лікарі. Аби була можливість відразу переправити їх до лікарні - то він мав шанс вижити. 30 жовтня 2024 року Саші не стало”.
“Він був справжнім другом, на його допомогу можна було розраховувати завжди - ніколи не відмовляв, - розповідає Олег. - Справедливий. Якщо побачив, що когось ображають - мовчати не стане. Хоч конфліктів завжди уникав. Але несправедливість для нього - це тригер, щоб стати на захист”.
Сестра зазначає, що хоч її брат і подобався завжди дівчатам, він чомусь довго не міг знайти для себе ту єдину, з якою хотілося б прожити багато років разом. Олена виявилась якраз тією жінкою: “Ніби склався пазл - так вдало склалася їхня сім’я. Полінка дуже схожа на Сашу. В одній із останніх наших розмов він сказав: “Наташа, прослідкуй, щоб Поля обов’язково займалася спортом”. Я йому почала говорити жартома, мовляв, що ти вигадуєш? Достатньо того, що я тебе гляділа, тепер мені ще потрібно твою доньку на гуртки водити. Закінчиться війна і будеш її водити сам.
Ще він мені якось сказав: “За Україну потрібно вмирати. Я обурилася, бо за Україну потрібно жити!
Я вже кілька років з сім’єю живу у Франції, часто надсилала йому відео тутешніх краєвидів та запрошувала до себе в гості. А він все говорив, що йому подобається Україна, Миколаїв, Долинська і не хоче він нікуди звідси їхати навіть на короткий термін.
Я вдячна мешканцям Долинської, які прийшли попрощатися із Сашею. Процедура прощання з ним була дуже світлою і душевною, як і мій брат. Вдячна вам люди за те, що шануєте своїх Героїв, вони того заслуговують”.
