Олександр Ткач нещодавно приїхав до Долинської з міста Костянтинівка Донецької області. Пан Олександр поет, журналіст та громадський активіст. В 2014 році в складі добровольчого батальйону захищав рідний Донбас і Україну. Поема "Голодомор" написана ним у 2007 році, під враженням від розповідей свого батька Івана Козиря, 1902 року народження.
У 1918 році його батькові було лише 16 років, коли загін будьонівців запропонував йому приєднатися до них. Чотири роки Громадянської війни хлопець воював шаблею спочатку з білогвардійцями, пізніше в Середній Азії з басмачами. Коли повернувся додому — зрозумів, що обробляти землю він не вміє. Але колишнього червоноармійця відразу залучив місцевий актив до проведення примусової колективізації селян. Спогади ці тяжкі і болючі, бо більшовики завжди активно використовували пропагандистські обіцянки, вміло маніпулювали людьми схиляючи їх на свій бік. Занадто пізно прийшло прозріння до юнака...
Зі слів мого батька - Козиря Івана Максимовича, 1902 року народження, село Мартинівка Старокостянтинівського району Хмельницької області.
На цій трагедії не слід спекулювати,
Людське це горе виставляти напоказ.
А треба мовчки шанувати й пам’ятати,
Чемно і уклінно, без прикрас…
Усім нам треба добре зрозуміти,
Що коїлось тоді у ті роки —
Як можна з каменем на серці, поруч жити,
Віщати вголос, чи мовчати, навпаки?..
ГОЛОДОМОР!... — Страшне і чорне слово.
Та пам’ять тих років не згине у віках:
Скорботний дзвонив дзвін, в якому тане мова, —
Нема вже більше слів, і сил нема в руках.
Нема, нема, нема — де хліба взяти?...
Родюча скрізь земля, та всюди недорід. —
А може слід було навколішки всім стати,
І Хрест Святий на груди, покласти слід?
Вклонитись до землі, і гордість приховати,
Нечисту думку вголос нікому не сказати.
Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,
І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..
1932 р. Генічеська районна газета "Комуна степу".
І день, і ніч у полі,
Коли ідуть жнива.
У хлібороба долі,
Іншої нема!..
Хлібороб наш батечко, у сімнадцятому році,
Тільки як з “германської” додому вже прийшов,
Став із бідними на червонім боці,
Гвинтівку “Трьохлінієчку”, узяв у руки знов.
Обіцяв селянину земельки досхочу,
Самий найчервоніший Ленін-більшовик!
Хтось був від того в захваті, а хтось і в розпачі,
Здійнявся навкруги несамовитий крик:
“Чернь ви низькороджена!.. — вищали паничі, —
Рівності, плебеї, вам ще подавай!..
Ви на землю нашу роти пороззявляли,
Буде вам на цвинтарі наділ в два метри!..”
А чия вона земелька?.. — Бог один і знає:
Того панича, який тільки їсть і п’є?..
Чи того, хто її зранку й до зорі кохає,
Вкладаючи всі сили і життя своє?
Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,
Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,
Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, —
Чи можете це відібрати, ляхи-паничі?
Земля дичавіла поки з панами бились,
Хто її родючу, рідну, голубити міг?
Над дикими могилами, чорні круки вились,
Багато хто за правду, в неї рідну ліг.
Хто знає правду тую, яка з усіх утішила б,
Щоб кожен з нею згодився, й сусіда зрозумів?
Щоб життя наше, людське, — покращало і ліпше стало,
Без ненависті, без заздрощів, кожен поруч жив?
Ура, ура, ура, — і руки зголоднілі,
До плуга прикипіли, що землю обробляв.
Втерши рукавом чоло своє спітніле,
Хлібороб наш батечко, до землі припав.
Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,
Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,
У земельку теплу, зігріту сонцем зранку,
Мозолястою долонею, щоб росло воно.
І днями і ночами, у хвилюванні ждучи,
З поглядами вгору дощика чекав.
У великих радощах під дощем йдучи,
Він пісень співав, дивлячись на ниву:
Про кохану землю, рясно потом вмиту,
Про право на неї здобуте в боях.
Про селянську душу, всім вітрам відкриту,
І щасливу долю на своїй землі!
Сина свого первістка мати в полі народила.
У спекотну днину — у самі жнива.
Пуповину синові сама перев’язала,
І його пелюшками була м’яка трава.
Ті дитячі ніжки… свої перші кроки по м’якій ріллі
за батьківським плугом тупотіли.
Запам’ятав на все життя дитячі роки,
І холодний смак роси, що куштував щоранку.
Добре все, і гарно як — ген душа радіє!
Навкруги своя земля, і вона бере.
Доглядати вже її, він хазяїн вміє,
І тепер її родючу вже ніхто не відбере…
На той час у селах багато було різного:
Хтось до кривавих мозолів голубив свій наділ.
А хтось із ранку і до вечора пізнього,
Блукаючи по вулицях лиш чоботи бив.
За землю з паничами селяни з честю билися,
З зірками на будьонівках поверталися в село.
Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,
А когось любові до неї й не було.
Поділилося село: є бідні, є багаті… —
За яку ж тоді ідею проливали кров?
Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті,
Чому тепер “собачитесь”, люди добрі, знов?
Голитьба, злидота, — ходять, поглядають.
У шкіряних картузах, та штанях в дірках.
Усе пісень революційних під прапором співають.
І сидять по лавах та курять в агіткутках…
Колективізація… Гвинтівка у долонях.
У вагон мішками скидають золоте зерно.
Зціплені вуста, кров бушує в скронях:
“Оговтайтесь люди, наше є воно!...”
Колективізація… Вигребли все з хати.
І коней, корови, — забрали гультяї.
Хлібороба-батечка погнали десь солдати,
У краї холоднії, північнії краї…
З прапорами ходять по вулицях та хатах.
Останнє вигрібають, бо “план горить” у них.
Сина-комсомольця так благає мати:
“Не ганьбися перед людьми, тобі з ними жити!
Ти чому таке неслушне виросло небого,
Чи не вчила я тебе поважати всіх?
Ти ні до людей лицем, ні з чемністю до Бога,
Наслідуєш лиш гультяїв отих!..”
Та хлопчина-яструбок добре справу знає, —
Бо на обрії колгоспнім щастя майорить.
Там на ниві золотій зерно достигає,
І захоплений селянин, за трактором сидить.
Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди,
І село квітуче там, наче рай земний!
Бо заможні у колгоспі , і щасливі люди…—
Наче сон казковий яскраво-золотий!...
“Чим же годуватиму я вас дітки взимку?..
На руках немовля, сльози на очах.
Промовляла матінка підліткові-сину…—
А в розбите серденько закрадався страх.
Двір пустий, у хаті голо, у сараї тиша.
Все забрала у колгосп сільська голота.
Лиш шкребеться на горищі зголодніла миша…—
А на серці важкий камінь, в душі — пустота.
Син пригорнувся маму пожаліти,
Підняв очі догори й гірко так зітхнув.
“Як же будемо з тобою, далі милий жити?..”—
Шепотіла, але так, щоб і син не чув.
Донечка притихла і вже не кричала.
Бо не мала бідна, щоб кричати сил.
З горя від наруги — молоко пропало:
“Нічим мені, крихітко, тебе годувати!”
ПІСНЯ-ПЛАЧ
“Милий наш батечко, нащо нас полишив?
Чому не захотів нас з собою взяти?
Не можу я дивитися, як вмирають наші діти,
Лиш зосталося поруч з ними від голоду вмерти…
Чому ж це милий батечку, світ такий жорстокий?
За нашу працю тяжку від ранку до ночі так селян катувати?
Чому оті гультяї нас всього лишили?
І покинули ні з чим у зиму помирати!
Де та правда, за яку ти з паничами бився?
Де та обіцяна земля та воля на ній?
Чому в очах моїх щасливих білий світ закрився?
Та де голівонька твої і ніженьки твої?”..
Он їх скільки ворогів розвелося всюди:
У містах - “врєдітєлі”, на селі — “куркуль”!
Та гуляє біднота, і гуляють люди, —
На “ворогів народу” — у нас вдосталь куль!
Допоможемо селу колгоспи створити,
Як же їм не зрозуміти тих речей простих?
Ми навчимо у селі їх, як треба жити,
І як землю обробляти у колгоспах тих!
так і поїхали творити із тих міст у села,
Ті, хто й гадки не мав, що таке земля,
І такого натворили, до того привели,
Що не можу пояснити люди добрі я!
Колективізація… Усе докупи знесли.
Тут тобі і меблі, і з сундуків сукно.
Щоб ділити порівну, між усіма чесно, —
А чи думали вони, що чуже воно?
Їдуть у вагонах, сидять в казематах,
Ті, хто скарб той наживав, — “Сіль” землі. І кров…
Притискала до грудей, свого сина мати:
“Ми повернемось додому синку, зовсім скоро знов!”
А колгоспнички гуляють, на гармошці грають,
М’яса вдосталь мають, треба їсти, бо худоба гине…
Докупи всю зігнали, а годувати чим не знають.
Навіщо думати про це? Нас партія вперед веде!
Якось зиму пережили. Ось і весна надворі.
Пройдися тим селом і подивись навкруг —
Хати стоять обдерті, вікна биті, голі,
І люди ледве ходять, — бо голодні, друг!
Зиму пережили ті, хто встиг щось приховати.
І хоч щось та з’їсти могли крадькома,
Те що у колгосп не встигли відібрати…
Неначе нажите власними руками, а відчуття - що вкрав!
А колгоспнії лани знову треба засівати.
Бо земля-земелька не буде чекати.
“Будемо орати й сіять та пісень співати,
Будемо нове життя гуртом будувати!..”
Таке спекотне сонечко, дощик, — ні краплини
І земля у полі наче сирота.
Не дають врожаю вкинуті зернини,
Бо гуляє по селу колгоспна біднота.
От і відгуляли — немає врожаю,
А з тим, що вродило, творять казна-що
Грузять на підводи, кудись забирають.
Дуже їсти хочеться — а немає що.
По селу з солдатами ходять активісти,
Вони добре знають де і хто що заховав.
Вигрібають до зернини із комори. Все чисто.
Колективізація, щоб ти друже знав!
І старенька мати яструбка-хлопчини,
Сидить на призьбі, сльози з горя витирає:
“Що ти в біса робиш нерозумний сину?...”
Дивлячись, як у сусідів хліб той відбирає.
Мете й виє. Розгулялась навкруг хуртовина,
Новий рік надворі скоро, — а радість ваша де?
Он хтось тягне сани — на них домовина,
З небіжчиком на цвинтар, хитаючись бреде.
Їх вже немало з голоду померлих поховали.
Та скоро мабуть прийде , ота остання мить…
Поки були сили — шану віддавали,
Та надто їх багато під лавками лежить.
Так, багато їх, померлих з голодухи:
Старий, малий, — усяких смерть разом забирає.
Тут і мужик трудяга, й колгоспник відчайдухий,
Усім їм хліб потрібний, а його немає.
Вивезли ще з осені, вагони загружали,
Країна хоче їсти!.. Стій, а вони є хто?..
Тоді ще були сили, тоді пісень співали,
І шматували тим колгоспом, рідне те село…
На весь світ кричали, в газетах писали,
Індустріалізація по країні йде!
Усі під комунізм фундамент будували,
Як така вже справа селянина мине?
Тільки хто спитав того хлібороба:
Як воно краще буде для землі?..
Владу дали тим, хто на ній не робить,
От і сплюндрували, споганили її.
І скрізь зневага панувати стала до старшого, до ближнього,
Ворогують між собою навіть батько і син.
Розбив серця людські непорозумінь тих клин…
Де зневага до людей, наруга над землею,
Там духовність від тіла відірвана геть!..
Та не може тіло жити без душі, без неї, —
Бо загине краса, і суспільству без неї — смерть!..
Ось зима вже сходить, сонце пригріває,
Снігові замети тануть від тепла.
В небі птахи прилетіли, весело щебечуть,
І з’явились проліски, — бо прийшла весна!
Та не чути на селі вигуків щасливих,
Не грає гармошка, діти не кричать.
Та які в лихому горі можуть бути співи?..
Люди пухлі від голоду, по хатах лежать.
Зі сльозами на очах яструбок-хлопчина,
Біля матері сидить, бо вона вмирає.
“Це ми самі винуваті, — журить мати сина, —
І відповідати нам вже прийшла пора!..”
Гірко плакав парубок, з голоду опухлий,
Поховавши матір із останніх сил.
Скільки по землі лине плач невщухлий,
Скільки душ загублено, і зламано крил?..
Так вшануймо люди покинутих, невинних тих,—
Нехай їхні душі з миром покояться в Раю!..
Так вшануймо люди забутих і загиблих, —
Пухом буде їм земля у чужім краю!..
І нехай жалоби дзвін, гулко калатає,
І нехай свічки горять біля всіх святих!
Нехай душа і серце про все те згадає, —
Схилиться голівонька: “Пробач, Боже їх!”.
Не дожили до врожаю ті, хто його сіяв.
Ледве сил ставало немічним, вкинути зерно.
Помираючи у полі про майбутнє мріяв,
Яструбок-хлопчина: “... Та яке ж воно?”.
Золоті колосся до плеча сягають,
Виконав колгосп, нарешті свій план!
Та над полем мухи зелені літають,
Й стелиться над нивою, — смороду туман…
На цій трагедії не слід спекулювати,
Людське то горе, виставляти напоказ.
А тихо, з шануванням, пам’ятати,
Без галасу, в покорі, без прикрас…
17.12.2007 рік
