Яремчук Володимир, 1947 р.н., член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка. Має в доробку поетичні та прозові твори, етнографічні роботи. Видав 12 збірок. Така ж кількість ще чекає для видання спонсорів. Керує фольклорним колективом “Калина”
Нещодавно в музеї мистецтв Кіровоградської облради пройшов творчий вечір поета, фольклориста, етнографа, лауреата обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка (2021) Володимира Яремчука з Долинської «…я в золото-слово вростав».
Послухати поета зібралося чимало представників літературних кіл Кропивницького. Автор читав гостям свої вірші і багато з них - це ще не опубліковані.
Очільниця обласної організації Національної спілки письменників України, вручила поету відзнаку НСПУ.
В своєму блозі Володимир Яремчук ділиться із земляками своїми думками та почуттями, що виливаються у нього у віршовані рядки.
Моя Україно! Розмінна монето
в бридкім світовім казино!
Мій крихітний раю на лоні планети!
Невже це останній дзвінок?!
Невже розпочнеться чергова вистава
на крові полеглих синів
і вбивця... месією світу постане
і вклониться світ сатані!?
Цинічні політики - мудрі шахісти!
Ферзі й королі пішаків!
Пишаєтесь вашим державницьким хистом?
Сьогодні - ви в ранзі божків?
А зло наростає, безкарне і хиже!
А смерть вже косу занесла!
І завтра вогонь очі й ваші оближе
і жертвам не буде числа!
Всі орбано-кіми, усі сіцзіньпіни,
ви смертні, минущі, хисткі!
Сьогодні - боги! Але завтра ви - піна!
...Шкода, що на крові людській.
А власні політики явно загрались,
чужу приміряючи роль...
Стоїть Україна з відкритим забралом.
Хто твій, Україно, герой?
Моя Україно! Не здайся! Борися!
Не дайсь на неправедний суд!
Вистава триває... Хто ті сценаристи?
Облуду-декор знов несуть...
Так хотів, певно, Бог:
ми зостались удвох
там, у щастя на трепетній грані.
У п'янливу ту мить
якось несамохіть
я розсипав троянди багряні.
Я згорав, пломенів,
слів забракло мені,
десь поділись хореї і ямби.
Шал очей, обруч рук
і сердець перестук
і довкола - багряні троянди.
Скільки літ вже пройшло -
бачу все, як було:
той натомлений усміх спроквола,
очі ті в небесах, -
в них сльоза чи роса?
І багряні троянди довкола.
Дороги,,, Дороги… Біжать, загадковістю кличуть!
Життя – із доріг! І саме – нерозгадана путь.
Одні усміхаються, інші ховають обличчя…
Одні: не забудь мене! Інші – навіки забудь!
Вже скільки позаду лежить їх, сувоями звитих!
Засипаних часу пісками, у неворотті…
А скільки чекає ще – радісних чи сумовитих!
Куди приведуть і зустріну які їх в житті?
Дороги-надії? Дороги-печалі? Утрати?
Чи може, не дай мені доле, чужинські стежки?!
Чекати на що? На кохання? На злидні? На ґрати?
На долю прихильну чи випробування тяжкі?
Дороги нізвідки – через очевидне – в нікуди.
В безмежжі галактик, у вічному плині епох.
Ніякі, славетні, ганебні, у правді, в облуді –
водночас в них мінус і плюс, і диявол, і Бог.
Куди я мандрую? (Крім того, що всім вже відомо…)
Для чого я є? Щоб невдовзі промовив хтось: був?
Чим виправдані всі печалі, утрати, утоми?
Життя було сутнісним чи клоунадою-буф?
Прийшла і стала спека на поріг,
вогненним шлейфом жару оповита.
Важка, незрушна, наче смертний гріх,
і спопеляє все несамовито!
Все, що плекав невтомний землероб,
все, що багатим бути обіцяло,
як після епідемій і хвороб, -
ще ледь живе, уже згасати стало.
Тобі, спекото, мало ще біди?!
Без тебе вже пів України - пустка!
Стоїть. Мовчить. Пильнує, щоб води
хмаринка не хлюпнула: не допустить!
Іде, як ворог, вперто до мети.
Хоч неоднакові у них редути...
А ворога - хай що! - перемогти!
А спеку, - тяжко, - але перебути.
Узяв планету в руки обережно,
до блиску витер кожен континент,
гладь океанів перемив безмежну -
від скверни світ очистився в момент!
Молилися увись небесну гори,
снігами вкриті й безміром лісів.
Цвіли рівнини й ниви неозорі, -
мов благодаті, - ждали на засів.
В морях пречистих бавились дельфіни.
Джерельну воду всі річки несли.
Природа усміхалася безвинно
і немовлят чугикали бусли...
Еге! Розмріявся! До Бога уподобився!
Спаситель світу! Хай би тобі грець!
Бо запилюжений протер, бач, глобус!..
А чи колись не вчинить так Творець?
Довічний спокій на лиці дитячім…
Незрушний на усі-усі віки…
Його найкраще і його найтяжче
минулося… А сенс тоді який?!
Чого воно із вічності з’явилось?!
Чого воно всміхалося весні?
Оце і є хвалена божа милість?!
Думки болять – пекельні, навісні!
Триває підла дика м’ясорубка.
Сліпа. Безтямна. Сенсу в тому – нуль!
А за вікном туркоче знов голубка,
мовляв, думками день свій не марнуй.
Та не марную. Лиш збагнути хочу:
в смертях дитячих – що за вищий сенс?
Вирує світ. Той плаче, той регоче.
Життя безглузде. От йому і ценз.
А мені б оце пригорнутися,
утопитися ув очах,
захмеліти і захлинутися,
потопаючи в любощах.
А мені б оце…
А чи лиш мені?
Ми народжені, щоб любить,
щоб жаданими, а не лишніми
з кимсь по світу йти без журби.
Так би ж просто це!
А як важко це!
Скільки ходить нас, нічиїх?!
Скільки марить нас любов-пташкою,
проминаючи без утіх…
Он вітри хмаркам пестять кучері,..
Он до липи явір схиливсь…
Он за берегом хвилі скучили…
Так було і з нами колись.
Куди ділося на біду воно?
Чом самотні ми між нещасть?
Чи то долею так задумано:
усьому свій вік і свій час?
